Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Перед вами — Андре Шамп’є, — сказав Філіп. — Він друкар із Ліона. Можливо, ви чули про його кузена, відомого лікаря, який, на превеликий жаль, покинув цей світ і більше не має змоги поділитися своєю мудрістю у справах, що стосуються філософії та медицини.
— Ні, — прошепотіла я. Я не зводила очей з Філіпа, сподіваючись на підказки — що я маю робити. — Здається, не чула.
Шамп’є схилив голову, висловлюючи вдячність компліментарному зауваженню Філіпа.
— Мені так і не пощастило знати свого кузена, бо він помер іще до мого народження. Але мені надзвичайно приємно, що ви про нього такої високої думки. Оскільки друкар виглядав років на двадцять старшим за Філіпа, то він мусив знати, що де Клермони були вампірами.
— Він був великим знавцем магії, як і ви, — зауважив Філіп діловитим тоном, який не дав цій фразі прозвучати запопадливо. — А мені Філіп пояснив: — Це той відьмак, за яким я послав, щойно ви прибули, гадаючи, що він зможе допомогти розібратися з загадками вашої магії. Він каже, що уже на під’їзді до Сеп-Тура відчув вашу силу.
— Схоже, моя інтуїція цього разу мене підвела, — стиха мовив Шамп’є. — Тепер, коли я стою з нею поруч, мені починає здаватися, що насправді сили у неї мало. Мабуть, це не та англійська відьма, про яку гомоніли люди у Ліможі.
— У Ліможі, кажете? Як дивно, що звістка про неї поширюється так швидко! Але, дякуючи небесам, мадам Ройдон наразі є єдиною англійською подорожньою, яку нам довелося до себе прийняти, мсьє Шамп’є. Філіп налив собі вина, і щоки його спалахнули рум’янцем. Погано, коли тобі в цю пору року набридають натовпи волоцюг з усієї Франції, вже не кажучи про напади іноземців.
— Війна багатьох повиганяла з домівок. — Я помітила, що одне око у Шамп’є було блакитне, а друге — каре. То було ознакою потужного провидця. Цей чаклун володів стиснутою, мов пружина, внутрішньою силою, яка підживлювалася енергією, що пульсувала у навколишній атмосфері. Я інстинктивно відступила на крок. — І з вами теж сталося таке лихо, мадам?
— Хтозна, які жахи їй довелося бачити і які негаразди пережити, — знизав плечима Філіп. — Її чоловік був уже десять днів як мертвий, коли ми знайшли її в самотній сільській хаті. Мадам Ройдон могла стати жертвою будь-якого хижака або навіть хижаків. — Старійшина роду де Клермонів виявився так само талановитим вигадником правдоподібних історій, як і його син або Крістофер Марлоу.
— Я дізнаюся, що з нею сталося. Дайте мені вашу руку. — Коли я не послухалася його негайно, на обличчі у Шамп’є відбилося роздратування. Він клацнув пальцями — і моя ліва рука рвонулася до нього, мов блискавка. Коли він схопив мене за кисть руки, страх, гострий та сильний, заволодів усім моїм тілом. Чаклун почав гладити плоть моєї долоні, навмисне перебираючи пальці у пошуку прихованої інформації. У животі у мене похололо.
— Ну як — її плоть дає хоч якесь уявлення про секрети мадам Ройдон? — невимушено спитав Філіп із легкою цікавістю в голосі, але м’яз на його шиї напружено сіпнувся.
— Шкіру відьми можна читати, мов книгу. — Шамп’є нахмурився і, піднісши пальці до носа, принюхався до них. І скривився. — Вона надто довго була з маньясангом. Хто харчувався її кров’ю?
— Це заборонено, — відказав Філіп улесливо-оксамитовим голосом. — Ніхто в моєму домі не пролив ані краплини крові цієї дівчини — ані заради розваги, ані заради харчування.
— Маньясанг здатен читати кров будь-якого створіння так само легко, як я можу читати плоть. — Шамп’є смикнув мене за руку і, розірвавши тоненьку стрічечку, що туго тримала рукав на моїй кисті, різко закотив його догори. — От бачите? Нею вже хтось насолодився. Я не єдиний, кому хочеться дізнатися більше про цю англійську відьму.
Філіп нахилився, щоб придивитися до мого оголеного ліктя, і я відчула на шкірі його прохолодний подих. А мій пульс уже вибивав тривожну чечітку. Що замислив Філіп? Чому батько Метью не покладе цьому край?
— Ця рана надто давня, щоб вона отримала її тут. Як я вже сказав, в Сен-Люсьєн вона пробула лише тиждень.
«Думай. Борися за життя», — подумки повторила я настанову, яку дав мені учора Філіп.
— Хто брав твою кров, сестро? — настійливо спитав Шамп’є.
— То ножова рана, — сказала я невпевненим тоном. — Я сама її собі завдала. — То не було брехнею, але й не було повною правдою. Я помолилася, аби богиня зробила це непоміченим. Але моя молитва залишилася без відповіді.
— Мадам Ройдон щось від мене приховує і від вас, здається, також. Я мушу повідомити про цей факт Конгрегації. Це мій обов’язок, сір. — Шамп’є очікувально поглянув на Філіпа.
— Звісно, — мовив Філіп. — Я й не збирався заважати вам виконати ваш обов’язок. Чим я можу допомогти?
— Якби ви змогли трохи потримати її, то я був би вам дуже вдячний. У пошуках правди мусимо копати глибше, — сказав Шамп’є. — Для більшості створінь такий пошук є болючим, і навіть ті, кому нема що приховувати, інстинктивно відсахуються від дотику відьмака.
Філіп висмикнув мене з міцної хватки чаклуна і грубо всадовив у своє крісло. Одною рукою він стиснув мені шию, а другу поклав на маківку моєї голови.
— Отак?
— Ідеально, сір. Шамп’є став переді мною і, нахмурившись, поглянув на мій лоб. — А це що таке? — Заляпані чорнилом пальці легенько пройшлися у мене по лобі. На дотик вони були мов скальпелі, і я запручалася й запхикала.
— А чому ваш дотик завдає їй скільки болю? — здивувався Філіп.
— Болю завдає сам акт зчитування інформації. Це приблизно те саме, що зуба вирвати, — пояснив Шамп’є, на короткий приємний момент прибравши свої пальці. — Її думки й таємниці я вирву з корінням, а не залишатиму їх гнити. Це болючіший процес, але він не залишає по собі слідів і дозволить отримати чіткіше уявлення про те, що вона намагається сховати. У цьому й полягає велика користь магії та університетської освіти. Відьомські знання й традиційні ремесла, відомі жінкам, є грубими знаряддями, чиє використання породжує забобони. Моє ж чаклунство є точним.
— Одну хвилиночку, мсьє. Пробачте моє невігластво. Ви дійсно стверджуєте, що ця відьма не пам’ятатиме того, що ви зробили, і того болю, який ви їй завдали?
— Нічого — лише слабке відчуття, що колись щось було, але тепер його втрачено, — відповів Шамп’є і знову почав погладжувати моє чоло. Він нахмурився. — Дивно. Дуже дивно. Чому маньясанг залишив тут свою кров?
Я не збиралася віддавати Шамп’є свій спогад про те, що мене прийняли до клану Філіпа. Мені не хотілося, щоб він порпався у моїх спогадах про те, як я викладала у Єльському університеті, про Сару та Ем і про Метью. Про моїх батьків. Я вп’ялася пальцями у підлокітники крісла, а тим часом вампір тримав мою голову, а чаклун готувався дослідити мої думки і викрасти їх. Та ні найменший подув відьмовітру, ані слабенький проблиск відьмовогню не прийшли мені на допомогу. Моя сила цілковито вгамувалася, мов приспана.
— Це ви позначили цю відьму, — різко кинув Шамп’є докірливим тоном.
— Так, — погодився Філіп, але нічого не став пояснювати.
— Це вкрай дивно, цього не може бути, сір. — Пальці Шамп’є продовжували мацати моє чоло. — Але ж це неможливо! Як же вона може бути…
Кинджал ударив Шамп’є межи ребер і застрягнув глибоко в його грудях. Я міцно стиснула пальцями ефес. Коли він завовтузився, щоб витягнути його, я посунула лезо іще глибше. Ноги чаклуна підкосилися.
— Облиш, Діано, — наказав Філіп, простягнувши руку, щоб розтиснути мою хватку. — Він все одно помре, а коли помре, то впаде. Ти не втримаєш ваги мертвого тіла.
Але я не могла просто так відпустити кинджал. Відьмак був іще живий і, допоки він дихав, він мав змогу забрати те, що було моїм.
За плечем Шамп’є на мить показалося бліде, мов крейда, обличчя з чорнильними очима. Могутня рука рвонула тремтячу голову чаклуна убік — і почувся хрускіт кісток та сухожиль. Метью глибоко вгризся в його шию і міцно присмоктався.
— Де ти був Метью? — гаркнув Філіп. — Мусиш поспішати. Діана вдарила його вже тоді, коли він мало не скінчив свою думку.
