На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Поїхали, – кинула. – До аптеки довезу.
Полкан було наказав усім стояти й не рухатися, та Тома на дільничного так зиркнула, враз зазбирався борщ їсти.
– Що, Томко, боїшся, дізнаюся, скільки ви з Петром грошиків за хату виручили? – кинув наостанок, бо дивився в корінь.
– Я ще тебе, Полкане, не боялася! – відрізала Тома, наказала Майці сідати на заднє сидіння моторолера.
За сорок хвилин загальмували біля автостанції в Добриках. Тома збиралася пояснити дівчині: мовляв, кінець халяві, голубко, назад уже якось сама повертайся – та саме сонце яскравіше засяяло, і в тому світлі дівча ще жалюгіднішим видалося.
– А що це ти… не по сезону? – спитала Тома, бо Майка пріла в розстібнутому пуховичку, під ним футболка аж змокла.
– Не маю іншого одягу, – сказала Майка тоскно, роззирнулася. – Де тут аптека?
– За рогом біля базару. Оце прямо йди вулицею до тополь, потім ліворуч.
– Дякую… – Одразу ж і посунула. Ох, певно, щось її точить.
– Стій! – гукнула Тома, вказала на лаву під бузковими кущами. – Купуй, що там тобі треба, на лаві мене чекай. До Капулетців довезу.
– Дякую, – дивно, як здалося прискіпливій Томі, усміхнулося дівча, пішло собі геть.
А Томі в дупу пече: зацікавилася дівчиною, уже й проституткою її подумки не обзивала. Зателефонувала водієві, що той мав горілку до Добриків привезти, взнала, що затримується на годину, моторолер біля знайомої касирки на автостанції покинула, за дівчиною пішла.
Майка саме з аптеки виходила, пхала до рюкзака великий пакет із ліками.
– Ну, що? Усе знайшла?
– Та нібито… Я вас затримую?
– Де там! Ще годину маємо тут стирчати!
– Тут морозиво продається? – спитала Майка.
– Морозиво я тобі в Капулетцях продам. У мене краще, ніж тут, – заявила Тома. – А тут на базарі секонд нормальний є. Туди підемо. Сотню маєш? Вдягнешся по-людськи.
На вісімдесят гривень Майка купила яскраво-червону легку курточку з плащовки, два котонові реглани, джинси, десяток футболок по гривні і бейсболку, хоч Тома й казала, що бейсболка Майці геть не личить.
– І так на тобі лиця нема, а в тій шапці тільки ніс стирчить.
– І хай… – сказала Майка. Повеселішала. – Ви… вибачте, що я вас тоді коровою обізвала. – Ішли із секонду до автостанції, Майка нову вонючу куртку вдягла, пуховичок у руках несла. Ну, королева!
– Нічого, нічого… Підростеш – помудрішаєш, – саркастично усміхнулася Тома. – Зрозумієш, яке тіло мужчині потрібне.
– Мужчині однаково, яке в жінки тіло, – сказала Майка раптом.
– Ого! Та ти грамотна! – У Томиній душі прокинулася підозра. – І що? Чим заманюєш?
– Нічим…
– Нікого не маєш? – спитала Тома. – Правда? Ніхто до тебе не ходить?
Майка усміхнулася тоскно, знизала плечима.
– Чекаю, щоби олень біля двору зупинився…
Тома зиркнула на дівча, як на божевільне, перехрестилася подумки: боронь Боже, щоби і вона отак колись марила…
– Ти яких пігулок собі накупила? – спитала. – Від голови?…
– Та так…
Тома залишила Майку на лаві біля автостанції, подалася до автобуса, де вже чекав на неї водій із горілкою, потім мотнулася до автомайстерні з темно-синьою фанеркою, та все про дівчину думала: «Може, наркотичні пігулки ковтає? Якщо так, то дурна. Задорого пігулками травитися. Тутешні наркомани по аптеках не бігають, коноплі й мак по чужих городах збирають. А може, просто хвора? Може… Одне зрозуміло: на таке охляле, худе нормальний чоловік не залізе. Хіба що, як у тому анекдоті: трахати й плакати».
Довезла Майку до Капулетців, продала їй морозива і шоколаду, повернулася додому. Настрій – наче за день храм божий власноруч збудувала.
– Нещастя те бачила, – сказала Петрові. – Що тепер у нашій хаті на Лупиному хуторі живе.
– І що? – насторожився Реп’ях.
– Та що! Думаю, не всі гроші ти мені за хату віддав, – ляпнула Тома й сама здивувалася дивному ланцюжку власних думок.
– То шукай! Може, знайдеш щось, – буркнув чоловік. – Ти за фарбу для «Волги» питала?
– Є в них синя… Яскрава така… Зразок дали. – Тома дістала із сумки пофарбовану залізну пластинку, поклала на стіл. – Гарний колір. Скажи?
Реп’ях підніс пластинку ближче до очей, роздивлявся зачудовано: гарно… Навіть краще, ніж темно-синій. Глибокий і ясний синій. Іншого не треба. І жінки йому іншої не треба. І хата в нього міцна. І донька – красуня, розумниця. І ще на «Волзі» кататимуться.
– Ох, люблю я тебе, Томо, – усміхнувся, як дурний.
Тома з подивом брови вигнула.
– Город не переорав?…
Толя Горох за тиждень встиг і город свій переорати, і на ремонті сусідського даху підзаробити, і в хаті трохи прибрати. Напивався три вечори поспіль, а сьомого березня згадав: завтра ж – Восьме березня. Може, Маньці чогось купити?…
За порадою пішов до Реп’яхової Томи.
– Що дівчині на восьме березня краще подарувати? – буркнув.
– А дівчина яка? Крута?
– Городська… – сказав Толя.
Тома повеселішала – врешті здихається подарункового набору, що вона його на Троєщинському базарі півроку тому здуру купила за двісті гривень, сподівалася продати за триста, а то й чотириста, бо продавчиня клялася – чиста Франція!
– Де городську надибав? У Києві чи Чернігові? – спитала привітно.
– Вам не однаково?
– Ну, що ти за босота сільська?… – співчутливо відказала Тома. – Що тобі незрозуміло, Только?! Як столична штучка, так їй фірму купуй, а як із Чернігова, то Франція для неї задорого. А в мене тільки фірма! Ось! Нюхай!
Тома оперативно дістала з дальньої полиці картонну коробку зі щасливою, мов із конопель, білявкою на кришці. Розчинила обережно, вийняла з коробки скляний флакон із парфумами, бризнула Гороху на зап’ясток.
– Нє, ти нюхай! А тут ще – дивись! – дезодорант, мило, пінка для душу й металевий шкребок для п’ят. Собі б залишила… – додала останній аргумент.
– Ну… І скільки? – Толя понюхав зап’ясток, знизав плечима.
– П’ятсот! – швидко проторохтіла Тома. – Тільки для тебе… За шістсот продавала.
– Ну, давайте… – погодився наївний Горох.
Тома на радощах файно упакувала «чисту Францію» у сріблястий целофан, заклеїла скотчем. Хотіла було пляшку горілки Гороху подарувати, та передумала: і без неї зіп’ється. Бач… Дівчину врешті знайшов. Певно, таке ж непутяще.
– Квіти не забудь купити! – подарувала безплатну пораду.
Наступного дня зі світанком Толя Горох почистив зуби двічі, поголився файно, вдяг чисту футболку й шкарпетки, запхав у куртку подарунок. Хотілося прийти рано. Щоби Маня ще спала…
– Типу сюрприз… – пробурмотів.
Вийшов із хати, та не вулицею до потічка на Лупин хутір – городами попхався, бо чогось застидався. Ще зустріне когось…
Майка спала. У хаті тепло. Значить, топила. У каструлі на столі узвар із сухофруктів, що їх Горох Майці мішок припхав. Печиво… Ну, хоч так… На мотузці над піччю одяг якийсь сушиться: футболки, джинси. Де вона їх надибала?
Підкинув у грубку, дістав упакований подарунок: мостив-мостив його на столі – і так, і сяк… Врешті знову сховав за пазуху, сів на лаву навпроти тапчана, уважно зиркнув на дівчину й злякався. Тільки тиждень не бачилися, а вона щось… схудла ще більше, бліда така… Ніс загострився, щоки ввалилися. Не їсть же! І як їй те пояснити?!
Побачив під тапчаном прозорий целофановий пакет із ліками. Потягся було до нього, та Майка розплющила очі, побачила кульгавого, усміхнулася, простягнула до нього руки…
– Тиждень уже минув? – спитала, наче ніколи днів не рахувала.
Толя хотів був полізти за пазуху, та потягся до штанів.
– Щось я… скучив… – Скидав джинси, бурмотів знічено, бентежився: може, не треба? Лежить – під ковдрою її не видно.
– Я більше скучила… – прошепотіла Майка.
Горох зім’яв зопалу коробку з «чистою Францією» у куртці, кинув на підлогу. Вмостився поряд із Майкою на тапчані й не поклав важку долоню на маленькі груди, як зазвичай, – обійняв, притис до себе тендітне тіло, завмер на мить і раптом поцілував у вуста так гаряче й ніжно, що Майка застогнала, обхопила руками хлопцеву шию, увіп’ялася нігтями в Горохову спину.
