Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
До того ж я могла спати і годину, і вісім чи просто забутися на якихось п’ятнадцять хвилин. Можна рахувати по огірках: скажімо, нас годували тричі на день. Якщо я одразу з’їла огірки, а потім почуття голоду виникло не так скоро — минуло півдня. Якщо настане ніч, то я взагалі не відчуватиму голоду довгий час. А може, хтось зайде сюди, занесе воду і їжу. І тоді я розпитаю, котра година і що буде далі.
…Але ніхто не заходить.
Очі болять від блимання зіпсованої лампочки. І дуже холодно.
Ковдра не рятує — вона волога і коротка. Огірки теж не рятують від голоду. Навпаки — тепер мене мучить спрага.
Я п’ю розсіл, але від того спрага лише посилюється. Язик розпухає в роті.
Думки плутаються. По периметру кімнати бігає щось сіре. Я так думаю, що це миші. Або у мене мерехтить в очах. Або мерехтить всередині заплющених очей, адже я весь час намагаюсь опустити повіки, щоб захиститись від блимання.
Пані Директорка сказала, що тут я мушу очиститись і підготуватися до загальних осудних зборів. Але я не знаю, що маю робити, щоб очиститись і щоб підготуватись.
Пити хочеться все нестерпніше. І я не можу думати ні про що, крім склянки води.
Цікаво, скільки часу людина може прожити без води?
День чи два? І чи одразу помирає чи спочатку божеволіє? Ловить мишей і п’є їхню кров? Облизує холодні мури і вологу підлогу? Роздирає свої судини? …Що це — марення чи правда?
Бачу перед собою красиву чорнокосу дівчину в німбі світла, вона тримає в руках невелику срібну тацю. На таці стоїть склянка з водою.
Я тягну руку, але не можу дотягнутися. Чарівна дівчина дивиться на мене з жахом і не робить ані кроку вперед. І я знову заплющую очі: це мара.
Але бажання знову побачити склянку з водою змушує мене підвести товстелезні важкі повіки. І знову переді мною вимальовується прекрасна дівчина з тацею в руках. За її спиною сяє світло. Таке, що мені знову хочеться заплющити очі.
Але я борюся, борюся з усіх сил. Сідаю на ліжку, тру очі, змушую їх дивитися.
Дівчина не зникає.
Більше того, я поволі починаю впізнавати її.
Ліл!
Це вона стоїть переді мною зі склянкою води.
— Попий, Пат, — тихо каже Ліл. — Пані Директорка сказала, що тобі треба випити це до денця.
Вона простягає до мене руки з тацею. І я бачу її очі…
Вони блимають, мов та лампочка, в них світиться нетерпіння. Бачу, що їй конче необхідно, щоб я випила. Погляд у неї гострий, вії чорні-чорні і пухнасті, очі — мов павучки в оточенні цих пухнастих і довгих вій. Ловлять мене, приманюють срібною тацею.
— Ліл… — кажу я, ледь ворушачи губами. — Ліл, це ти забрала мій телефон…
Чорні очі округлюються, наливаються жахом.
Ліл трясе головою і підступає до мене.
— Випий, — каже вона. — Пий негайно!
За її спиною крізь прочинені двері ллється і сяє світло.
Можливо, воно й не сяє, адже там лише довгий коридор, але це світло вказує мені шлях. І перша сходинка на цьому шляху — нічого не брати з рук того, в кому сумніваєшся! Це не записано в нашому Статуті, ніхто не вчив нас такого, але якась свіжа і несподівана сила здіймається в мені, мов хвиля.
Нічого не бери з рук того, в кому сумніваєшся!
Ліл дивиться на мене своїми очима-павучками і, певно, бачить щось таке, від чого її рот відкривається у німому здивуванні. Я посміхаюсь, і мої спраглі пересушені вуста пирскають кров’ю. Я знаю, що зроблю наступної миті!
Світло за спиною Ліл вабить мене.
Я щосили підбиваю тацю зі склянкою. Вона летить в обличчя Ліл, вода заливає її розкритий рот, сліпить очі. Я вискакую в коридор і міцно зачиняю за собою важкі двері, накидаю на них залізний гачок і біжу, біжу коридором.
Тільки б швидше дістатися до шпарини в живоплоті.
З мене досить. Досить.
Досить…
Епілоги
На галявині, в густому нестриженому газоні, вовтузяться діти.
Жінка похилого віку, сидячи в шезлонзі біля висохлого чи просто порожнього басейну, намагається перелічити їх, ворушачи губами: «Один… два… А де Даня? Ага, ось він…
Три… Настя? Куди вона поділась…»
Вона квокче вже хвилин десять. Перерахувавши дітей, вона занурюється у своє плетиво. І знову підводить очі до малечі: виконує доручення батьків. Вона давно знає кожен куток цієї галявини, цього саду і цього великого будинку на березі ріки.
Дітлахи стрибають перед її очима і в очах, мов м’ячі. І лише один не завдає їй клопоту.
Це хлопчик, що сидить у візку з великими колесами по обох боках. Він жадібним поглядом спостерігає за забавками розбишак. Все його тіло — рухоме, але некоординоване, тягнеться туди. Рухи, не керовані мозком, здаються безладними і безпомічними.
Цей хлопчик хворий. І жінка з тривогою спостерігає за ним. У її погляді — така сама погано прихована заздрість до його здорових ровесників.
Перед галявиною — стежка, що веде до пляжу, за нею — великий дім. З кожного боку якого — по двоє дверей. Це окремі входи до помешкання. Очевидно, будинок було перебудовано з метою зробити кілька окремих помешкань.
Двері різні — металеві, дубові, із вставками матового скла. Біля кожного входу лежить щось «своє», що теж свідчить про різномастість мешканців — іграшки, відра, колеса від авто, знаряддя праці.
Половина двору завішана мотузками, на яких сушиться білизна — теж різнобарвна, мов на ярмарку.
З дверей, єдині з яких не виглядають «припасованими», а швидше за все, є «центральним входом», виходить жінка, кидає погляд на галявину.
— Мамо, — каже вона. — Ну, чого ти так хвилюєшся, у них є батьки!
Молода жінка підходить до візка. Хлопчик радісно повертає голову, а разом із нею вивертається все його тіло, злітають догори тоненькі руки і ноги. Жінка заспокоює малого, підправляє кінцівки, мне в руці його покручені пальчики. Вона нахиляється і подає старій жінці клубок, що скотився з її колін.
— Щось сталося? — прискіпливо заглядає їй в очі стара.
— Так, — каже молодша і витягає з кишені зібганий лист, схожий на довідку. — Ось надіслали з колонії…
Старша жінка дістає окуляри, довго заправляє дужки за вуха, читає довідку, ворушачи губами.
— Ну ось, — каже вона, знімаючи окуляри. — Тепер нема чого хвилюватися, що пустили сюди квартирантів. Тепер ніхто у вас не відніме вашу власність.
— Нашу. Нашу власність, — поправляє її жінка.
— Тут написано, що за фактом смерті… буде проведено розслідування.
— Не сміши.
— А що смішного я сказала? Певно, його вбили якісь злодії. Він же знаєш який… гоноровий… Був.
— Які злодії, мамо? У нього була окрема камера з телевізором. Свої все й підлаштували. Свої чи чужі. Але не злодії. І — не випадково. Забагато знав. Я впевнена.
— Ну, царство небесне… — зітхає стара і обводить поглядом дім, галявину, сад. — Без нього не бачити нам всього цього. Добре, що все так владналося.
Вони мовчки дивляться на хлопчика.
У них попереду купа часу, щоб поставити його на ноги.
Вони вірять, що це можливо, були б гроші. А гроші у них тепер є…
Відсотки з бізнесу, квартирна платня, нерухомість, цінні папери.
— Добре, що ви встигли одружитися, — зітхає Віра Іванівна. — Добре, що він визнав спадкоємця. Якби не сів — нічого б цього не сталося.
— Так, — підтверджує Олена і додає уїдливо: — Мрії збуваються.
Вона бере візок за ріжки і котить до будинку: прийшов масажист.
Віра Іванівна дивиться їм услід. Мрії збуваються, подумки повторює вона останні слова доньки.
Мрії збуваються…
Він називався Валерій Геннадійович. Тепер він для неї просто Валера, або Валера-холера. Або «чума», як каже її матуся.
