Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Президент і всі члени президії зарухалися на своїх місцях, голова оголосив невеличку перерву перед початком бенкету.
Зал одностайно підвівся і барвистою вервечкою потягнувся до чотирьох виходів.
Хтось ніжно вхопив її за лікоть якраз у ту мить, коли вона вже стояла в дверях.
— Енн, ви так швидко втікаєте, що в мене почалася задишка, — почула вона голос Президента.
Його очі приязно посміхалися до неї.
— Семе, дорогий, хіба від вас втечеш? — посміхнулася вона у відповідь. — Я просто страшенно хочу пити!
— Чудово. Я теж, — сказав він. — Але запрошую вас випити не в холі. Там не дадуть поспілкуватися…
Вона кивнула, поправляючи на стегнах складки білої спідниці — чи не занадто вона пом’ялась? Чи має вона привабливий і солідний вигляд для приватного аперитиву з самим Президентом асоціації ЛСД?
Все ще тримаючи її під лікоть, він пішов крізь юрбу, що оточила фуршетні столи з напоями і, попутно киваючи всім, завів у бічні дверцята маленької вітальні.
Тут стояв сервірований напоями і фруктами скляний столик, котрий тримали на своїх спинах три кованих з металу (швидше за все, олова, символу цієї країни) слони і два глибокі крісла у формі цунамі.
Він налив дві склянки шампанського.
— Ви чудово виглядаєте, Енн, — сказав він з посмішкою, простягаючи їй келих. — Майже як двадцять років тому. Хіба що соком налилися…
— О, хіба ви пам’ятаєте, як я виглядала двадцять років тому? — зраділа вона.
— Звісно, я пам’ятаю всіх своїх найкращих працівників.
Особливо з таких екзотичних і складних країн, як ваша. І ви, наскільки пам’ятаю, завжди подавали цікаві пропозиції.
— Дякую. Дякую… — зашарілася вона і підвела келих.
Дзеленькнув кришталь. Вони випили і сіли.
— Я уважно розгляну ваші пропозиції, - сказав він. — Але цікавість ятрить мене вже зараз. Адже, наскільки мені відомо, вашу філію ЛСД ліквідовано. Інший на вашому місці склав би руки…
Вона сумно опустила очі долу, збираючись з думками.
— Це правда, — вимовила вона. — І я доповідала, через що це сталося…
— Так, так, — підхопив він. — Я пам’ятаю: передвиборний скандал з убивством однієї з вихованок…
Вона кивнула і її пересмикнуло, ніби вона знову брала участь у спостереженні, як люди в камуфляжі трощать лабораторію і викидають на вулицю клітки з мишами під нестерпний лемент її переляканих підопічних.
— А що новенького ви придумали цього разу? — посміхнувся він, наблизившись до неї так, що вона почула легкий запах жасмину від його охайної білої борідки.
— Все просто, — сказала вона, — ми дозріли до повної відкритості нашої програми.
— Можете пояснити до початку бенкету? — Він глянув на годинник і посміхнувся. — Переварюватиму інформацію разом із гусячою печінкою!
— Питання досить делікатне, і боюся, воно здасться вам дещо… грубим. На перший погляд.
— Тоді почніть з другого погляду! — засміявся він.
Вона розсміялась у відповідь.
— Замість того, аби фінансувати наші навчальні заклади і витрачатися на багаторічне утримання учениць та вчительського складу, — почала говорити вона, — ми і наші потенційні клієнти можуть вкладати гроші в… світові телепроекти, які виконуватимуть ту саму функцію що й ми, тільки набагато ефективніше.
Він зі здивуванням підняв брови:
— Тобто?
Вона зітхнула:
— Певно, коротко не зможу…
— Зможете, — сказав він. — Отже?
— Розумієте, Семе, ми всі стоїмо на вістрі бритви, і вона ріже нам ступні. «Нам» — це в глобальному розумінні: нам всім — людству. Це непевне і неприємне становище. Але воно вигідне тим, кому потрібно, аби суспільство зробило правильний крок — у потрібний бік. І для цього, як ніколи, склався гарний час: на лезі довго не встоїш! Варто лише трішки, буквально кінчиком пальця чи навіть подихом, підштовхнути до потрібного кроку. І вибір буде зроблено мимоволі, але з повним відчуттям, що ти зробив його цілком самостійно! Адже подих у спину — не постріл!
Він зареготав так, що пролив шампанське на свої білі штани, закашлявся, витираючи очі хусткою, замахав на неї руками, зробив ще купу кумедних і приязних рухів.
— Розумнице! Націлилися на моє місце, Енні?!
— Боже збав! — розсміялася у відповідь вона. — Я не вирішую світових проблем.
— Продовжуйте! — відкашлявшись та відсміявшись, попросив він. — Яким чином це стосується нашої організації?
— Ми, залучаючи кращих спеціалістів світової теле- і кіноіндустрії, вигадуємо і знімаємо телепрограми, які виконуватимуть ту ж місію, що й ЛСД! До речі, вони вже існують — як розвага, як видовище, як суспільні подразники. Але мета їхня — мізерна: заробити на рекламі і глупстві людському.
Ми ж поставимо це на ідеологічні рейки. Ненав’язливо, як… як подих. І щороку випускниць буде не сто п’ятдесят, а мільйони, тисячі мільйонів, яких, вже готовенькими, ми селекціонуємо, класифікуємо і розподілимо між нашими клієнтами.
Конфіденційно. Без всіх тих балів, знайомств і складання угод з подальшою відповідальністю. Це минулий день! Нашою справою буде лише тестування і розподіл вже готового біоматеріалу! А всю виховну частину справи виконають за нас телебачення, соціальні мережі та інші засоби масових комунікацій. Відпаде необхідність такої кількості людей.
Вона махнула рукою на двері, за якими нечутно гув вулик учасників конференції.
— Всі міркування і детальні розробки викладено в тій червоній теці, - втомлено додала вона.
— Я подивлюся її першою, — сказав він і посміхнувся: — Я й сам давно думаю про те, що світ більше не потребує штучного насадження глупства, він і сам почав досить активно виробляти і розповсюджувати його! А нам варто розвиватися в інших напрямках, охоплюючи більше царин: політику, мистецтво, літературу.
Він помітив, як вона здригнулась, а щоки вкрилися нервовими червоними плямами.
— Не шарійтесь, Ганно, — посміхнувся він, називаючи її тим іменем, з яким вона приїхала сюди, — я давно вже називаю речі своїми іменами. Світ тримається на більшості.
За великим рахунком, ця більшість, м’яко кажучи… не здатна мислити самостійно. І саме вона допомагає сильним світу цього заробляти гроші на своєму ж невігластві, глупстві, темноті. Я далекий від ідей про рівність. Я вважаю, що на тлі темряви сонце світить яскравіше. І це сонце має світити людям освіченим і заможним.
— Ви не жартуєте, Семе? — з надією запитала вона. — Ви від початку знали, чим все закінчиться, влаштовуючи мережу ЛСД?
Він засміявся і пролив шампанське на білу краватку.
— Це відпрацьований проект. Навіть ви в своїй країні дійшли цієї думки.
— Ну… — знизала плечима вона. — Якби не обставини, то…
— До речі, а що з вами сталося? Ваш заклад був одним з найуспішніших.
Вона покашляла, даючи собі можливість трохи подумати над відповіддю.
— Ми не встежили за однією відступницею. Через те пережили зовнішнє втручання якраз напередодні зміни влади.
Випускниці вдалося втекти, а наступного дня нас атакували загони народних дружин та журналістів. І — понеслося. Я нічого не могла вдіяти, адже… Адже під дулом револьвера сама розкрила таємницю вірусу одному пройдисвіту.
— Певно, не обійшлося без кохання? — посміхнувся він.
— Не знаю. Не впевнена. Думаю, не обійшлося без політики.
— О, моя дорога, все в світі пов’язане із великими почуттями або з їх відсутністю. І те, й інше — небезпечно. Але і те, й інше грає нам на руку. Ваша відступниця була інфікована?
— На жаль, ні, - похитала головою вона. — То був гарний екземпляр, і якби вона інфікувалась, ми б, незважаючи на наше розформування, нині побачили б її в перших лавах феміністичних рухів. Вона б добре сублімувала свою енергію! Вже тоді б, повірте, їхні заходи були б набагато цікавішими, ніж роздягання на публіці. То була досить пристрасна дівчинка. За відсутністю чоловіка, якого ми не встигли підсунути, вона б пішла далі, ніж служіння комусь одному.
Вона замислилась і на кілька секунд поринула в ту неприємну мить, коли люди в уніформах трощили її лабораторію.
