Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
— Одне слово, ти хочеш, щоб древнє володіння Виворіт увійшло в Мережу?
У цей час затарабанили у двері, і вбіг, гуркочучи чобітьми, начальник варти.
— Мій пане! — закричав він Шиварові, а не Воронові. — Там… загін на переправі перебили!
Вечеря почалася одразу після заходу сонця, і Стократ був нагороджений за терпіння: до столу з’явилася вмита, причесана дівчина в пристойній домашній сукні. Стократ насилу її впізнавав — принаймні поки вона не піднімала очей. Варто було їй, після церемонного вітання, підняти голову й подивитися прямо — йому захотілося знову вловити м’яча й довго не віддавати.
— А це моя дочка, — недбало сказав володар. — Її звати Світ. — І, помовчавши, додав: — Тут багато бігає моїх… Але всі хлопці.
Двоє його законних синів сиділо тут же, за столом, і Стократ зрозумів, що вони ревнують. Старший був ровесник Світ. Молодший мав років десять.
— Володарка моя вже років п’ять, як на тому світі, — просторікував далі Гран. — Чи шість?
Старший син неприязно подивився на батька. Молодший не зводив очей зі Стократа — але при цьому намагався не зустрічатися з ним поглядом.
Репліки перемежовувались паузами, заповненими дзенькотом ножів та виделок. На вечерю подали м’ясо, кепсько приготовлене й тверде.
— Зробили, як ти радив, чаклуне, — сказав володар, витираючи рота серветкою. — Відіслали у Виворіт… семеро мерців і одного живого. Подивимося, що буде…
Він кинув серветку поверх недоїденого м’яса й суворо подивився через стіл.
— У нас мирний край. Мирний і спокійний. А тут отаке серед білого дня! Люди стали гірші за звірів, от що я тобі скажу, особливо ті, що при владі. У Вивороті старий давно розум стратив, за нього брат усім заправляє та молодий небіж — виродок ще той. Шахти в них, рабів їм, бачиш, не вистачає, а в нас рабства вже двісті років як нема… Захоплюють землю, людей убивають, до нас так і лізуть, щоб урвати. Мені, щоб своїх оборонити, доводиться податки піднімати, а з однієї корови трьох цебер не видоїш…
Він замовк і уважно подивився на Світ.
— Чаклуне… А що ти ще вмієш, крім як людей мечем різати?
Стократ знизав плечима:
— А що вам треба? Якось ясніше скажіть.
— У нас тут весілля намічається, — вкрадливим, оксамитовим голосом повідомив володар.
У Світ зіскочив ніж зі шматка м’яса й голосно дзенькнув об тарілку. Вона завмерла, дивлячись униз, зовні спокійна, але Стократ відчув за цим спокоєм беззвучний вибух.
— То мені б хотілося, щоб на вінчанні був чаклун, — продовжував Гран. — Це якось… солідно. Можна яку-небудь дурничку, скажімо, потішні вогні. Але щоб при цьому там був твій меч… і ти сам теж…
— А не чи занадто молода наречена? — запитав Стократ, дуже вільно ставлячись до правил пристойності.
Світ, щойно бліда, за мить почервоніла так різко, наче їй хлюпнули в лице кров’ю.
— Підросте, — одрізав володар, кинувши на неї короткий погляд. — П’ятнадцять років — уже дівка, далі чекати нікуди, Виворіт насідає. Самі не вистоїмо, потрібні союзники. Віддам Світ у Приріччя, за тамтешнього спадкоємця, баритися не будемо.
— Гладкий ідіот, — сказала Світ, не відриваючи очі від тарілки.
— Що?!
— Жирний дурень, ваш спадкоємець з Приріччя. Не піду за нього.
— А, — сказав Гран, миттю заспокоївшись. — Піду, не піду, це ми вже давно в ступі товкли, напам’ять повторювали. Ти, чаклуне, ще молодий, а от будуть у тебе дочки — дізнаєшся, почім у кобили підкови…
Світ рвучко встала через стіл:
— Дякую, наїлася.
— Сядь, — сказав володар з перебільшеною лагідністю. Світ похитнулася й сіла. — То як, чаклуне? Я б заплатив.
— Потішних вогнів я робити не вмію, — сказав Стократ подумавши.
— А просто поруч постояти? А там уже хто треба розповість кому треба, що ти — той самий, що на переправі восьмеро вершників порубав!
— Дайте подумати, — відповів Стократ, щоб не засмучувати його скорою відмовою. — Весілля коли?
— Через п’ять днів, — володар знову подивився на Світ. — Зараз, проти ночі, пошлю гінця в Приріччя…
Світ дивилася в тарілку, на майже неторкнутий шматок м’яса. Її поза зображала смиренність — але Стократ добре бачив, що покірністю тут і не пахне.
Утім, її батько теж це бачив.
Сім мертвих тіл лежали на одному возі, накриті темно-синіми плащами без гербів. Шивар вийшов на ґанок і так застиг — у нашвидку зав’язаних штанях і накинутому поверх сорочки халаті.
Один, блідий і молодий, стояв навколішки, тримаючи в руках пом’ятий шолом. Руки тряслися, й шоломове забороло дзенькало.
— Що сталося? — Ворон вирішив, що пора і йому подати голос.
— Це чаклун, — сказав той, що стояв навколішки. — Чаклун їх убив. Звати Стократ. Ми домовилися з поромником… Прийшли на берег, стали їх брати…
— Кого? — різко запитав Ворон.
— Віддайте тіла рідним, — поволі проказав Шивар. — Ти, скотино, чого вижив, якщо кращих людей убили?!
Той, що стояв навколішки, схилився нижче:
— Я б краще вмер, мій пане, ніж отак вертатися.
— І вмреш, — кинув Шивар. — Чого стоїте? — він обернувся до слуг, які з жаху позавмирали навколо воза. — Я сказав — тіла віддайте рідним, нехай ховають. І кожній родині від мене по двадцять золотих монет…
— Війни нема, — тихо сказав Ворон. — Хто ці люди й за що вони загинули?
Одяг, постіль, волосся — все просмерділося клятим димом.
Ворон п’ять днів пробув у дорозі й страшенно втомився, але заснути не міг. Крутився, збиваючи простирадла в жмут. Потім устав і тихо вийшов зі своєї старої дитячої кімнати.
Світ зсохся і збігся, поки його не було вдома. Коридори стали коротші, кімнати нижчі, а люди зліші й значно тупіші, ніж він пам’ятав. Двоюрідний брат посилав стражників захоплювати рабів, звичайних селян та рибалок з сусіднього володіння. Люди, захоплені раніше, тепер працювали в шахтах, під землею, і над ними стояли наглядачі.
Доглядальниця, що дрімала в кріслі при вході в батькові покої, скочила й схилилася в поклоні. Ворон її пам’ятав — але й вона змінилася, якось одразу постарішала, згорбилася й вицвіла.
— Як батько? — спитав він, і вона, схилившись ще нижче, пробурмотіла:
— Добре, добре… Як учора…
Ворон зайшов. У темних кімнатах горіли крихітні свічки, й покої були схожі на темний ліс з блукаючими вогниками. У спальні колонадою здіймалося ліжко з чотирма стовпами, полог був відкинутий, батько лежав на спині, його очі поблискували в напівтемряві.
— Батьку! — тихо покликав Ворон.
Старий не поворухнувся. Його губи ледь усміхалися, наче на стелі відбувалося щось кумедне. Ворон підійшов і сів поряд з ліжком на ослінчик для ніг.
— Батьку, повернись. Ти дуже мені потрібний. Дага впорався б краще, але його нема, тому доведеться мені…
Старий його не чув. Внутрішній світ, схований од чужих поглядів, цілковито поглинув його увагу.
— Я три роки вчився в Золотій Високій. Там страшенна спека, сухий вітер, жовтий пісок. Після Білої мені було задушливо… Знаєш, дві Високі школи в Населеному Світі — Біла й Золота — наша остання надія. Наш світ недосконалий, але річ не в цьому. Він нестійкий, хиткий, як… дим. Ти чуєш?
Старий не відповів і тепер.
— Чуєш, я п’ять діб їхав не зупиняючись, спав і їв на возі. Дві школи, Біла й Золота, тягнуть Мережу назустріч одна одній — з околиць нашого Світу. Коли Мережа вкриє материк, Світ стане простий і непорушний. Усе складне зробиться ясним. Батьку, ти знаєш, що таке Мережа? Це наука про зв’язки… про сенс. Усе, охоплене Мережею, має сенс.
Старий усміхався своїм видивам. Ворон упіймав себе на заздрості — так, у якусь мить він позаздрив батькові, його спокоєві й безтурботності.
— У Білій школі я довідався, що час — це не простий плин днів. Час буває рваним, вивернутим, час можна кремсати, мов шматок масла. А в Золотій я довідався, що Високі школи заснували не люди. Їх заснували прибульці з зірок і продовжили їхній час у минуле, і вийшло, що це прадавні школи. Вони використовували найскладніші пристосування не для того, щоб навчити нас досконалих і точних наук, і не для того, щоб упорядкувати наш світ. Прибульці шукають тут, у Населеному Світі, одну людину. Знаєш, вони були повірили, що я — це та людина… То — чоловік приблизно мого віку. Мені вже двадцять п’ять…
