Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
Старий глибоко й рівномірно дихав.
— Вони надіються, що як Мережа вкриє весь світ, то в неї потрапить той, кого вони шукають. У світі запанують спокій та порядок, а морок повернеться туди, де йому місце, — у нічні кошмари. Я думав, що нетривкість світу — головна причина наших лих, але не підозрював, які небезпечні дурні й жадібні люди.
Він стис долоню старого, що лежала на гаптованому покривалі. Долоня була безвладна, мов тісто.
— Я не можу терпіти у володінні дядька Купу й брата Шивара, вибач. Я вижену обох, щойно… щойно стану повноправним володарем Вивором. Я дуже хотів би, щоб ти був зі мною. Замість мене… Але я твій син, отже, я не втечу назад у Високу Школу, а зроблю те, що велить мені обов’язок. Володіння Виворіт зміниться.
Він притулився плечем до високої спинки ліжка старого й заплющив очі.
Йому привидівся замок, складений з янтарно-жовтого каменю, у нічній пустелі, де страшенно холодно. Пісок перетворився на сніг, він побачив себе — як він уперше переступає високий поріг білого замку Високої школи. Йому привиділися волохаті зірки над перевалом, живі й вимогливі, і віддзеркалення дивної людини в тремтячій воді: віддзеркалення хотіло все знати про Ворона, і хто він, і де взявся. Чи не був Ворон підкидьком? Усе володіння знає, що ні: він народився в палацових палатах, і, хоч мати його вмерла через кілька днів після пологів, дитинство Ворона було легке й святкове…
— Мій пане, навіщо? Що ви накоїли?!
Тривога вплелася в його сон. Тривога й наростаючий жах. Тепле, липке струменіло по щоці, а тепер уже й по руках…
Він розплющив очі і в щойно народженому світлі світанку побачив себе — по вуха в крові. Батько його, володар Вивір, лежав, як і раніше, на спині, але очі його зупинились, і внутрішній світ згас: у грудях старого стирчав ніж з берилом на руків’ї, дорогий подарунок брата Даги, ніж, який Ворон завжди носив із собою.
— Юначе, вставайте!
Стократ спав у маленькій кімнаті для гостей з наглухо закритим віконцем. Півночі він промучився від задухи, потім помаленьку видавив шибку й заснув, задоволений. Крізь ранковий сон йому здалося, що прийшов хазяїн гостинного двору — здерти відшкодування за збитки.
— Юначе, вас кличе володар! Терміново!
Стократ протер очі, щоб як слід глянути на дивака, котрий називає його юнаком. Відколи Стократ пішов з притулку, до нього звертались або «агов, хлопче», коли не бачили меча, або «ваша милість», коли меч потрапляв на очі співрозмовникові.
— Володар кличе! — якось аж розпачливо повторив високий, тендітний, немов тростина, чоловік у довгополому халаті. — Лихо в нас, допоможіть…
Стократ кивнув: з учорашнього дня його не покидало відчуття, ніби щось має статися. Він одягся за хвилину, взяв меча й мовчки зійшов униз за довгополим — намагаючись не наступати на халат, що волочився по сходах.
Живе в домі, думав Стократ, дивлячись у вузьку стривожену спину. Не прислуга. Рахівник? Радник? Скоріше, вчитель. Учитель хлопців, а може, й Світ…
— Світ, — почав володар, щойно Стократ з’явився на порозі кабінету. — Чаклуне, у мене пропала дівчина.
— Що означає — пропала?
— Втекла.
— Як?!
— Верхи. Західну браму на ніч не замикають, патруль її бачив, але не доповіли, ідіоти. Звикли, що вона свавільна — вночі, бачите, припекло дівчинці покататися… Вона помчала по західному тракту. Я вже послав людей.
— То вони її знайдуть і привезуть назад.
— Слухай, чаклуне… Вона моя єдина дочка…
Володар затнувся. Він не був сентиментальний. Йшлося не про батьківські почуття або не тільки про них.
— Вам так важливо видати її заміж?
— Р-Риба, — пробурмотів володар. — Спадкоємцеві з Приріччя вона сподобалася, коли вони торік проїжджали мимо. Ще й дуже сподобалася, інакше я б їх не умовив. Приріччя — це ж хлібний край…
— Вона цілком ясно висловилася, що не бажає цього заміжжя.
— Вона! — блиснув володар очима. — Висловилася, ха! Вона — байстрючка, я хотів визнати її законною… Без цього весілля не могло бути… Я хотів її, виродка, возвеличити, а вона «ясно висловилася»!
— Ви вже послали за нею людей, — сказав Стократ, відчуваючи дивний тягар на душі. — Її доженуть і повернуть…
Його накрило коротким видивом: дівчинка їде верхи, а за її спиною виростають стовпи куряви — чи то наближається буря, чи то за нею женуться…
Володар похитав головою:
— Чаклуне, послухай. Якщо це весілля зірветься… У мене недобре передчуття. Тепер, коли з Виворотом майже війна — мені потрібна підтримка Приріччя, інакше буде дуже погано. Дівчисько мусить бути тут негайно. Я вчора послав у Приріччя листа, сьогодні приїдуть до неї на оглядини… Чаклуне, якщо ти її знайдеш, я тобі так віддячу, що ти житимеш у розкошах до самої смерті.
— Дайте мені коня, володарю, — сказав Стократ.
Свого він продав кілька тижнів тому. А наздогнати на двох ногах того, хто їде на чотирьох, не всякий чаклун зуміє.
— Ти вбив батька? Навіщо ти це зробив, Вороне?!
Дядько Купа сидів у дубовому кріслі посеред Головної зали, і з його пози було видно, що це місце йому звичне. Шивар стояв поряд, схрестивши руки на грудях, блискаючи очима, — мальовничо схрестивши й виразно блискаючи. Ворон стояв перед кріслом, залитий батьковою кров’ю. Ранок пахнув кров’ю — і прогірклим димом.
— Навіщо? — знов закричав дядько, у голосі його поєднувалися обурення, подив і докір. — Ти хотів скоріше стати повноправним володарем Вивором? Але ж у законі родини записано: хто проллє кров старшого родича, ставить себе поза законом!
Ворон уважно дивився в його карі, із золотою іскрою очі. Дядько був у цю мить щирий. Майже. Він не вбивав безпомічного старого, свого брата. Точніше, не вбивав своєю рукою.
Ворон подивився на Шивара. Той відповів прямим чесним поглядом. Від цього погляду кров, що вкривала Ворона, зробилася ядучою, як жовч.
У залі повно було людей, і вони все прибували, начебто дія відбувалася не в домі володаря, а на міському майдані. Одних стражників набилося два десятки, а ще городяни, якісь пишно виряджені торговці, усі випадкові, всі геть непотрібні в день, коли вбили володаря Вивора…
— Хто пролив кров старшого родича, — почав дядько іншим, уже не докірливим, а громовим, дедалі дужчим голосом, — поза законом! Злочинець! Батьковбивця!
Здійнявся галас. Крізь дзвін у вухах Ворон не міг розібрати окремих вигуків, а може, їх і не було: люди, що явилися в дім володаря, здавалися масою без очей і облич, юрбою без власної волі, дровами в печі, яку розпалювали самозванці.
— Злочинці й самозванці, — сказав Ворон, і юрба замовкла, ніби по ній гахнули молотом.
Шивар зіщулився. Він був молодий і необережний, його почуття брали гору над розрахунком. Ворон подивився йому прямо в зіниці:
— Ти вбив мого батька, брате. Не думай, що Виворів син залишить це без кари.
Щось змінилось у відважних Шиварових очах. Він, укритий шрамами й безстрашний, злякався на єдину мить, але дуже-дуже сильно.
— Убивця! — закричав він у наступну мить, лемент зірвався на вереск, і замість грізного вийшов істеричний. — Це ти — вбивця! Є свідки! Є докази! Ти його вбив, щоб безкарно привести у Виворіт своїх хазяїв з ученої Мережі!
Отут юрба вибухнула криками й загула знову, і знову не можна було розрізнити ні голосів, ні слів. До Ворона підступили з чотирьох боків — він випрямився, розправив плечі, і від нього сахнулися, наче він озброєний.
Дядько, що сидів посеред залу з розчарованим і сумним виглядом, повернув голову й подивився на Шивара. Це був наказ: Шивар не хотів робити того, що йому пропонували, але, один раз почавши, вже не міг відступити.
Він стис руку на руків’ї меча, глибоко вдихнув, видихнув і пішов до Ворона, і люди сахалися з його шляху.
— Ти поза законом… Ти більше не спадкоємець Вивора! Ти…
— Та ми не допустимо, щоб пролилася кров нашого родича, хоч би й убивці, — проворкував дядько за його спиною.
