Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
«Я пропала!»
Із-за воріт вислизнули двоє. Їхні обличчя, спотворені темними тінями, здались їй страшними – нелюдськими. Але на головах були знайомі робочі каски з ліхтариками на лобі.
– О! О! – сказав один.
– Стій! – гукнув інший.
Але Марійка і так не могла бігти: все несподіване й раптове миттєво паралізувало її, тупо й безнадійно. Двоє йшли до неї, безсоромно посміхаючись. Один (той, хто сказав «О!»), в забрудненій смугастій сорочці, наблизився до «підземної царівни» впритул.
– Яка пташка до нас залетіла, чуєш, Олеже? – свиснув він, роздивляючись її, немов нежданий виграш у лотерею.
– Вона не пташка, а жаба-мандрівниця, – виправив другий. – Ну, і що ж ти тут робиш? Га, кралю?
– Я прийшла. Мені було цікаво… – прошепотіла Марійка.
– Ну-ну, чим же ми цікавимося? – підхопив смугастий. – Сатанізмом? Жертвопринесеннями? Дивися, Олеже, вона навіть свічку захопила. За упокій її хотіла поставити? Чи за здравіє Сатани?
Смугастий уривчасто заіржав.
Олег мовчки взяв свічку з її рук і посміхнувся, підхоплюючи жарт:
– Ні-і, ти спішиш. Вона хотіла, щоб хтось над вами свічку потримав. Отже, давай, не томи дівчину… – Він зробив недвозначний жест рукою.
І Марійчине серце нестримно провалилося в живіт, а живіт завив од передчуття страхітливого фіналу.
– Не треба… – розширила вона очі.
– Ну от, тепер уже «не треба», – проспівав блазнюючи Олег. – Які ви, дівчата, непостійні. Так і серце чоловікові розбити можна.
Смугастий схопив її за плечі й притиснув до стіни.
– Дарино! – відчайдушно заволала Марійка. – Чорт! – понадіялася на вчорашнє диво вона.
Дива не сталось. Її крик падав у повітря, як у вату: вона зайшла не так уже, та все ж досить далеко для того, щоб її заклики гаснули, не встигнувши долетіти до людей. І вона розуміла це.
– О, та тут іще й Дарина є! – продовжував вдавати ідіота другий. – Дарино, Дашуню, біжи сюди, тебе подружка кличе! Вона одна за двох відбувати не хоче!
Марійка істерично сіпнулась усім тілом: права долоня смугастого рішуче ковзнула під її сорочку й розкрила обгортку ліфчика. Лівою він зчепив її руки ззаду. Стало нестерпно бридко і водночас якось парадоксально однаково.
– Ги, яка класна цицька! – Смугастий ривком задер Марійчину сорочку, показуючи другу грудь, що лежала в нього на долоні. Друг нестримно зареготав. – А тут у нас що приховане, чуєш, малятко?
Він квапливо смикнув блискавку на її брюках.
– У, моя солодка… Ну давай, маленька, давай… – Смугастий раптом потік збудженим потом, запихкав і мішком повалив її на землю, придавлюючи своїм довгим тілом. – Тільки не надумайся дряпатися, суко! А то… Гей, ти, кинь свічку, зірви з неї штани!
Марійчині джинси поповзли на щиколотки, Смугастий нетерпляче розсунув стегнами її ноги й закопошився у себе в паху.
– Ну, давай, засандаль їй! – крикнув «свічник». – Ти не один. Іншим теж хочецця!
Марійка судомно, безнадійно хлипнула й різко закинула голову, немов сподіваючись вимолити порятунок у бездушної напівкруглої стелі колектора.
І тієї ж миті стеля загрозливо репнула, закришилася, заплакала дрібними камінчиками, що посипались, і вивільнила зі свого нутра величезний гострокутний шматок.
Марійка рефлексивно замружилася.
Чоловіче тіло, що придавлювало її, хворобливо здригнулося, заволало й відпало геть.
Звільнена почала інстинктивно натягувати брюки, не відчуваючи нічого, крім бездумної, пропасної істерики. Смугастий корчився на землі, вчепившись у голову, що кровоточила. Олег танцював над ним і перелякано вив:
– Ти живий?! Живий?! Що це було?
– Що тут відбувається? – владно запитав хтось, чий голос Марійка впізнала відразу.
Мир Красавицький, що здавався розпливчастим в об’єктиві її помутнілого погляду, здивовано завис в отворі воріт, дивлячись на неї так, немов не вірив власним очам. Марійка знервовано обсмикнула сорочку.
– На Коку камінь упав, – боязко пояснив Миру Олег.
Смугастий тихо заскиглив.
«Невже Мир їхній ватажок?» – застогнало всередині Марійчиного кошмару. І вона зрозуміла, що зараз, нарешті, заплаче. І не заплакала – захрипіла, затуливши зганьблене обличчя руками:
– Вони… Мене…Я
– Та заткнися ти, суко! – відскочивши від скривавленого, Олег кинувся до неї.
– Залиш її! – гаркнув Мир. – Що ви з нею зробили?
– Та подумаєш!
Олегова голова сіпнулася від удару й полетіла на підлогу, захоплюючи за собою все інше.
– Подумаєш?! Зараз ти в мене подумаєш! – роздратувався Красавицький. – Як виняток – головою! Знаєш, хто вона? Вона – моя одногрупниця!
– Іще одна? – очманів ударений.
– Так, іще… А тобі однієї мало було?!
«А ось і наш головний змій. А ти знаєш, що він…» – згадала Марійка раптом. І, немов наяву, побачила допитливе вухо Рити, що притулилося до збуджених губ подруги.
– Під нами земля горить, а ви… Зовсім знахабніли! – шаленів лідер насильників і вбивць. – А ти що тут робиш, Ковальова?! – роздратовано гримнув на неї він.
– А ти? Ти що?! – заволала вона у відповідь істерично й грізно. – Це ти?! Ти?! Це ви вчора мого батька і дядька Миколу?!
– Так це був твій батько? – почорнів обличчям Мир.
Боже, він навіть не намагався заперечувати!
– Так, – відповіла вона безбарвно. – Це був мій батько.
– Мені кінець, – переконано сказав Красавицький. – Просто закляття якесь! Вони неодмінно це розкопають.
– Хто? – перестала розуміти його вона.
– Менти, – клацнув зубами він. – Перший труп – Рита! Другий – батько іншої одногрупниці. Все веде до мене! Я ніколи не відмиюся!
– Мій тато живий, убитий його друг, – глухо поправила Ковальова.
– Не має значення, – відмахнувся він. – Тобто це добре, що твій батько живий, але… Вони однаково прикопаються! Сьогодні знову приїжджали. Всі, абсолютно всі думають, що це я! Ми! – з ненавистю зиркнув він на свою повергнуту команду. – Але сьогодні я таки кого-небудь уб’ю!
Він повільно пішов на Олега.
Поранений тужливо заскавчав на підлозі і спробував відповзти. Збитий із ніг боязко позадкував.
– Та присягаюся, ми тільки поприколювались, – пискнув він.
– Приколіст чортів! – заревів той, насуваючись. – А вона зараз піде й заяву напише, а менти ваш прикол до справи пришиють. Нас ось-ось за вбивство посадять – не до в’язниці, так до божевільні… Ось там ти і наприколюєшся, суко!
Він ударив його.
Розлючений Олег погрозливо витер кров із рота й кинувся на ватажка. Але він явно поступався йому – в люті Мира була приреченість загнаного звіра, якому вже зовсім нічого втрачати. Обоє покотилися по брудній підлозі…
– Так це не ти?! Не ти? – озвалась обімліла Марійка, від щастя вимовляючи всі голосні радісно-округло. – Стій, Мире, прошу тебе, стій! – заволала вона.
Забіяки завмерли, як по команді: «Море хвилюється три».
– Ти теж, теж на мене думала?! – переконано звинуватив її він, але відразу ж закивав, розуміюче і приречено. – Звичайно, тепер ти ні за що не повіриш…
– Я вірю! Вірю! – замахала Марійка кистями рук так, немов збиралася злетіти. – Чесне слово!
– Ми дігери! Дігери, а не сатаністи, – гарячково зачастив він, чіпляючись за її погляд, як за рятівне коло, і все ще не вірячи, що вона насправді вірить йому. – Фанати історії, архітектури, геології. Я ж не випадково на історичний… Я просто не люблю за підручниками. Я дослідник. Боже, з ким я злигався. Мерзота. Мерзота! – Мир гидливо відвернув обличчя в темряву.
Олег зніяковіло шморгнув носом.
– А що ви… Що ти тут робиш? – дзвінко спитала Марійка (що робили тут оті двоє, їй було відомо краще за інших).
– Напевно, те саме, що й ти, – пробурчав Красавицький. – Я хотів дізнатися правду.
– І?! – напружено вимовила вона.
– Хоч хто б вони були, сатаністи насправді існують, – безрадісно повідомив він. – Це не вигадка журналістів. Там, – показав він на ворота за своєю спиною, – я знайшов їхній вівтар. його ніхто не виявив. Хоча їм і так є про що кричати. Ти ж телевізор дивишся?
