Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗

– Ні, – хитнула головою Марійка. – А що там?

– Що-що… – буркотливо скривився він. – Третій день повінь на Фрунзе. Два вбивства в церквах за два дні. На Оболоні сьогодні будинок розвалився без усякої причини…

– І ще картина, – подав вибачливий голос Олег.

– Це тут ні при чому, – відмахнувся від нього Мир і ввічливо пояснив одногрупниці: – Вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» із виставки Васнецова. І через це мало не міжнародний скандал, бо ця картина – національна гордість Росії.

– І собор згорів, – знову устряв Олег.

– Собор Видубицького монастиря? – сполохалася Марійка.

– Я назви не запам’ятав.

– Однаково! Чим не Апокаліпсис? – закінчив Мир. – Преса ж усе в одну купу валить!

Марійка притиснула пальці до скроні, що пульсувала від великої кількості інформації та екстремальних емоцій. Купа і насправді виходила великогабаритною, особливо якщо додати до неї вбивство Килини та пригоди їх багатостраждальної трійці.

– Так чи інакше, – хитнула вона головою, витрушуючи звідти будинок, який випадково примазався (будинки в Києві розвалювались надто часто!), – все почалося саме тут, позавчора, коли лопнули труби, і з’ясувалося, що вхід до Кирилівських знову відкритий. А ти кажеш, там вівтар… Де?

– Далеко, в самому кінці печер, – просвітив її Мир. – Ці ось навіть не дійшли, у штани наклали. Але там і справді небезпечно, частина стін обвалилася.

– Отже… Тут лопаються труби. Тут стоїть вівтар. Тут тато чув вибух. – Мир, який уважно слухав її, киваючи після кожної крапки, питально звів брови. – Так, вибух, – підтвердила вона. – І «Богатирі», яких намагалися… м-м… украсти з музею, згідно з билинами, перемогли змія теж тут.

«А потім Прахов знайшов тут щось… Якийсь предмет часів палеоліту? Але навіщо тоді було віддавати його в Лавру?»

– У будь-якому разі, – резюмувала Ковальова, – в Кирилівських уся й справа!

– Чому в них? – вимогливо спитав Мир. – І чого вони, власне, домагаються? Має ж у них бути якась мета? Чи хоч би маніакальна ідея?

– Або вони справді шукають скарб гетьмана, – з сумнівом повторила Даринине припущення Марійка. – Або… Ні, точно! – Вона мимохіть подалася вперед, виблискуючи осяяними очима. – Я зрозуміла! Вони поклоняються змієві, якого ототожнюють із сатаною! Адже за легендою, лаз змія йде прямісінько в пекло! І за Біблією, змій – сатана!

– Що так, то так, – погодився з нею Мир. – Скарб зазвичай прагнуть шукати тихо. Навіть якби й вбили кого, не стали б цей цирк у церквах влаштовувати. Вони божевільні. Тільки божевільні поклонятимуться комусь так, аби про це говорило все місто. Але це не має значення… Якщо все, що ти кажеш, – правда, сьогодні вночі вони знову прийдуть сюди. І я спіймаю їх. Я їх просто…

– Ні! – нестямно скрикнула Марійка, зразу пригадавши, чим закінчилося таке саме героїчне поривання для її батька. – Не треба! Благаю! Тільки не це!

– Марійко! – долинуло звідкись. – Марійка?!

– Дарино, я тут! – голосно озвалася Ковальова.

Пролунав відчайдушний тупіт черевиків, крик:

– Біжу!!! – І з-за рогу, розмахуючи над головою пакетом із кока-колою, влетіла Землепотрясна Дарина Чуб.

– Руки геть від неї! Ану, розійдися, гади! – заволала вона і, пізнавши Мира, з ходу кинулася на нього, дубасячи супротивника пляшкою по плечах і голові.

Мир невдало відскочив, улипнувши потилицею в трубу.

– Ні-і! – завищала Марійка, відтягуючи свою запізнілу захисницю за топ. – Це не він!

Топ луснув по шву. Чуб хутко піймала його, прикриваючи груди. І, впустивши пакет, незграбно наступила черевиком на руку Смугастого, що давно не подавав ознак життя.

Смугастий завив. Олег, вирішивши реабілітуватися в очах Мира, кинувся до Дарини, що застопорилася.

– Стій, – просипів Мир. – Стій, кому сказав! – і осікся, позаяк Олег уже отримав чудовий і переконливий удар коліном у пах.

– Де ж ти раніше була! – щиро образилася Марійка. – Мене тут… – Вона спохмурніла, не договоривши. Образа всередині скрутилася в тугий вузол, що стягнув їй горло: Дарина кинула її заради дрібниці! Заради випадковості, що відвернула її увагу. Яка вона після цього подруга?

– Та заблудилася! Блукала, блукала… – жалібно виправдовувалася Землепотрясна.

– Я ж усе хрестами позначила!

– А звідки я знала, що це твої хрести? – резонно зауважила Дарина. – Ти взагалі як? – Вона подивилася на Мира з неприхованою підозрою.

Дарина не любила гарних чоловіків з принципу. Але зблизька пика Мира виявилася ще більш безпринципною, ніж на екрані!

– Не вірю я йому. І в алібі його не вірю! – безцеремонно проголосила вона.

– Правильно робиш, – буркнув Мир, кривлячись і притримуючи рукою забиту потилицю. – Алібі липове. Дівчатка підтвердили. – Він стомлено опустився на землю.

– Що я тобі казала? – мовила Чуб із пафосом прокламатора на барикадах. – Якісь хвойди!

– Ліда і Женя, – уточнив він. – Самі прибігли, коли зрозуміли, що подружку свою угробили.

– Як це? – обмерла Марійка.

Мир стомлено зітхнув.

– Ну, Рита сто разів на мене нависала: візьми та візьми мене з собою, я теж у дігери хочу. А я відмовлявся: з такою ж одна морока. Та й плювати їй на все, просто привід.

– Ногу підверне і на шию повіситься, – сухо погодилася Дарина Чуб, що колись активно практикувала такий спосіб зближення.

– А вони записку їй передали. Типу, від мене. Себто, по приколу. «Якщо хочеш дізнатися, що означає бути дігером, зустрічаємось о 19.00 біля Кирилівської церкви. М. К.».

«М. К., а не К. Д», – з полегшенням подумала Марійка.

– А чому біля Кирилівської? – прискіпливо поцікавилася Дарина, що теж пам’ятала повне ім’я Мира.

Мирослав знову зітхнув.

– Тому що тут трубу прорвало, й аварію в новинах показували. І відразу на дігерів натякали, не знаю вже чому, – ми в Кирилівські ніколи не спускались. А записку їхню в Рити знайшли, через неї на мене й наїхали. Слава Богу, почерк не мій. Женя підробила, як завжди.

– Чому ж вони в міліції все не розповіли? – обпалила його недовірливим поглядом Чуб.

– Та тому що суки! – злісно виплюнув Мир. – Бояться, що їх у співучасті звинуватять. Втім, правильно – менти б із них так просто не злізли.

– А що вони на тобі сидять, їх не турбує?

– Ще й як турбує, – признався він. – Коли мене затримали, вони з переляку до моїх батьків прибігли й заявили, що я всю ніч із ними був – із двома відразу. А я тепер мовчу, тому що джентльмен і їхню честь вигороджую. Ну а батьки відразу за адвоката – і в прокуратуру.

– Так, – прийняла рішення Дарина. – Давай мені їхні телефони, я сама їх запитаю!

– Та будь ласка, – розсердився Красавицький. – 494-22-27 – Лідин. Женин не пам’ятаю. У Ліди запитаєш. Тільки тобі вони нічого не скажуть!

– Записка була, мені тато розповідав, – кинулася йому на підмогу Марійка.

– Він міг сам її написати. Чи попросити когось.

«Тільки тоді він би її не залишав, – зрозуміла Дарина Чуб. – Звичайно, він міг залишити, щоб сказати: я не такий дурень, аби її залишати. Але такий подвійний блеф є підходящим лише в американських бойовиках. А з нашими слідчими… Адже якби не ця записка, вони б на нього навіть не вийшли!»

А потім:

«Думаєш, Рита й досі там стоїть…»

«На неї не схоже…»

«Тоді чого не прийшла…» – впізнані нею на Марійчиному інститутському фото безгруда чорнявка та білявка з обличчям чарівно-пустоголового херувима вже передчували того вечора в «О-йо-йой!», що підвели свою подругу під Кирилівський монастир.

Чуб неприязно засопіла, неохоче пристаючи до думки:

«Так, егоїст, так, кінчений мажор і кінчений красень, – але не вбивця!»

– Та не слухай ти її! – огризнулася Марійка, остаточно записуючи Дарину в «неподруги».

– Марій… – примирливо почала Дарина.

– Відчепися!

Напевно, Марійчине «відчепися» вийшло занадто різким і гучним – із діри в стелі посипався стрімкий душ із крихт.

– Обвал! Тікати треба! – запанікував Олег.