Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
- Ти, звісно, запропонуєш такий спосіб від себе? - кажу до Заболотного.
Вловивши в моїм запитанні іронію, він, однак, і далі розмірковує тоном серйозним:
- Саме над цим постановник майбутнього фільму зараз і роздумує… Бо якісь речі йому поки що неясні. Скажімо, як поведуться самі вони, люди майбутнього, їхні наймудріші мужі, перед лицем того Наростаючого, Невідхильного?… Чи зуміють в час найкритичніший, перед лицем крайньої небезпеки, об'єднати самих себе, згармоні-зувати свої зусилля, тобто подолати айсберги власного честолюбства, взаємних чвар, очужілості, розтопити льоди підозрінь, що цілими горами понаростали між ними за роки всепланетних похолодань?
- О, хоч у твоєму фільмі зреалізувались би нарешті золоті сни людства!
- Інакше кажучи, шановні леді й джентльмени, чи здатні ви будете піднестись над власними пристрастями, виявити належну терпимість і велич душі, - ось про це вас буде екзаменувати астероїд із фільму не відомого вам продюсера із Тернівщини, який, можливо, для екрана візьме собі ім'я: «Іноземець із Франції Маловічко»…
- Фінал, само собою, буде оптимістичний?
- Обійдемося без happy end, але світло в кінці тунелю, звичайно, буде. І роль рятівника знаєте кому дістанеться? Не кібернетикові з головою, відполірованою, мов більярдна куля, і не суперменові-астрологові, якому скорились тайни небесної механіки… Роль рятівниці у фільмі дістанеться дівчинці, тогочасній маленькій Мадонні, що буде віку такого, як, приміром, ось Ліда, чи навіть менша, можливо, нагадає собою нашу Настусю-Анастасію, чия зоря так рано закотилась… Тільки то буде не похмуре, а, навпаки, усміхнене, веселе й життєрадісне дівча. Граючись біля своєї мами, що чергує на Головному пульті Планети, дівчатко натисне на якусь там дуже важливу кнопку в електронних пристроях - і відповідний пучок променів буде послано небезпеці навстріч, і астероїд трішечки відхилиться, трішечки змінить свій курс і… пролетить мимо! Потужно прошумить небесне тіло мимо нашої планети, колихне води океанів, вітром перестороги обвіє землян і знову зникне в просторах всесвіту… Ну то як? Приймається такий варіант фільму? - Заболотний сміється…
- Казочка для дорослих, - відповідає Ліда йому скупою, та все ж усмішкою.
Глава XXI
З кожною милею наближаємось до мети, до тієї невідомої Мадонни. Час від часу намагаємось уявити собі: яка вона? Як у Рубльова? Чи як на полотнах старих італійських майстрів? А може, схожа на одну з тих, які ми бачили в козельського нашого друга-художника, що вдень вирізував для райгазети з лінолеуму карикатури на прогульників, а вечорами сидів, як обпоєний, над образками своєї колекції, - він її терпляче збирав упродовж багатьох літ. Дві з його Мадонн особливо нам запам'яталися: одна - мальована на полотні, розміром невеличка, зображала молоду матір під яблунею (в тій смаглочолій з дитям ми впізнали - знаєм кого!), художник запевняв, що вона не поступається перед створеним на цю ж тему шедевром Кранаха, а друга була в іншім матеріалі: на білій порцеляновій тарелі чудова жіноча голівка, обкинута віночком із синіх волошок… Що то була за краса! Чи не одна з них - чого не буває? - і опинилась оце тут, на крайсвіття занесена ураганом часу?… Який гомін пішов нещодавно в тутешніх мистецьких колах з приводу неї: сенсація, знахідка віку! Слов'янська Мадонна! Народний примітив, з якого прозирає геній!…
Ясна річ, прикро було б не побачити цей шедевр. Оскільки ж часу в мене обмаль, невдовзі маю повертатись додому, Заболотний ще й тому так запалився цією подорожжю: «їдьмо негайно!» Сказано - зроблено. Сам сів за кермо, жертвує уїкендом, і я, звичайно, зворушений цим дружнім жестом.
Твори мистецтва мають свої долі і свої, нерідко загадкові, шляхи міграції. Та чи не найбільш вражаючим у житті мистецьких шедеврів є їхня здатність знаходити шлях до людських сердець - здатність єднати…
- Пригадуєш «Дорогу в Провансі» Ван-Гога? - озивається до мене після мовчання Заболотний. - Ніколи в Провансі не доводилось бути, а творіння це чимось таке близьке. Навіть не знаю чим. Звихреністю почуттів? Отими неспокійними хлібами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою дорогою серед хлібів, на якій маячать дві постаті, - здається, йдуть кудись двоє хлопчаків… Все там затаїло в собі тривогу, сама звихреність кольорів ніби віщує якісь бурі прийдешні… Щоразу, коли дивлюсь на «Дорогу в Провансі» з тими двома невиразними постатями подорожніх, виникає одна и та ж асоціація - здогадуєшся, яка?
- Та певно ж…
Дорога на робітфак стелилася нам тоді. Точніше, спершу'на Козельськ, а звідти вже згодом на робітфак. Наша дорога тодішня теж пролягала поміж хлібами, проводжали нас і тополі знайомі, а все інше, звичайно, було не таким… Зоріло-світало над степом, коли ми вийшли з Тер-нівщини. Сонце зійшло нам уже за селом. З щемом серця полишаємо рідну Тернівщину, йдемо у світи, зовсім юні й сповнені надій. На дорозі нікого, попереду нас рухаються лише дві наші власні тіні, жердинясті, довготелесі, мов донкіхоти. Вперше покидаєм домівку, пускаємось у далеч незвідану, тож почуваємо значність моменту: тепер у нас нічого нема, тільки - дорога!
«Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дістане…» Чи давно бабуся загадувала нам цю загадку, що незмінно подобається малечі, бо ж у такі казкові шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу… І ось вона, «Гася». В'ється і в'ється поміж хлібами, то пірне десь у вибалку, то знову потяглася на пагорб і далі мріє поміж хлібів…
За Яворовою балкою, зійшовши на кряж, де кінчаються наші землі, зупиняємось, щоб озирнутись востаннє: прощай, Тернівщино! Прощавайте, рідні глинища та яруги, і ви, старезні верби в балках та гарячі коноплі, де можна було, заховавшись, неначе в лісі, нагомонітись з однолітками про всякі дитячі тайнощі, а іншим разом і наревітися на одлуці, якщо повелися з тобою несправедливо, якщо завдано тобі якоїсь аж надто пекучої кривди…
Тернівщанський вітряк бовваніє вежею край села, на розхресті доріг. Розгонисті крила, на які ми зважувались чіплятись, щоб спробувати висоти,зараз стирчать хрестом непорушне: давно вже вони не крутились, не обвіювали тугим своїм вітром тернівщанську малечу. Біля вітряка ні душі. Та ось із затінку, з-під крил, відділяються дві постаті й, щоб нам їх видніше було, виходять на саму дорогу…
- Глянь, то ж вони! - гукає до мене Кирик. - Ялосо-ветка й ваші бабуся… От народ!
Досі ще не пішли, хоч бурякові гектари давненько їх ждуть… Кому, здавалось би, ми потрібні, а вони - не надивляться, ї наче аж сюди чути нам бабусині слова: «Молодші, може, ще вас побачать, а я, мабуть, ні». Доки й сховаємося за горою, вони з місця пе зійдуть. Бо й справді ж - розлука не на день… У скрині в бабусі вже все наготоване для дороги, не схожої з нашою, для мандрівки останньої чи, як ото мовиться, вічної: одежа чистенька, хустка, білі панчохи, ні разу не вдівані, а в прискринку, зав'язаний у вузлику, ще й срібний карбованець на свічки… Самі бабуся про все подбали. По землі, як і ми, ходять більше босі, до сивих приморозків без взувачки - по стернях та по грудках, а там, де будуть, хочуть походити в білих м'якеньких панчохах. Перед тим, що їх жде, бабуся не почувають страху. Зовсім спокійні вони перед отими просторами вічності. Може, ще й тому, що не мають сумніву: будуть на небесах. Звідки така певність? А самі подумайте: «Весь вік трудилась, із сусідами не лаялась, нікому й «брешеш» не сказала…» Хіба не аргумент? От нам із Кириком щодо цього буде складніше: в Козельську, куди ми йдемо, ніхто небес нам не обіцяв, як ще воно там буде, невідомо, а втім, чого ж боятися невідомості, хіба неодмінно в ній мас таїтися щось недобре? А, була не була…
Розвивайся ж, ой та сухий дубе,
Завтра мороз буде!
Ой збирайся, молодий козаче,
Завтра, завтра похід буде!
