Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Навіки могла зникнути, в пітьмі штольні зітліти, згнити, завалена камінням гори, а сталось інакше, її врятовано, і світло краси вже струмує на кожного з нас, входить у твоє духовне єство, і невіддільні стають від неї і ті весняні сади у тихому сонці, в якихось аж перебільшених квітуваннях, і ті циклопічних масштабів руїни серед яких ми пробираємось, обережно несучи на чиємусь плащ-наметі чудом віднайдену, чудом врятовану Мадонну. І коли хто з нас у ті дні дивився на небо, на легкі хмарини, що пливуть у високостях, то й там йому малювалось, як вона йде, босонога, по хмарах з італійським своїм дитям на руках, видобувшись із темряви сирої й похмурої штольні, йде у вічних сяйвах просто кожному з нас навстріч…
- Можна уявити, скільки було тоді у вас хвилювань, - зауважує Заболотний. Та чи можна й хвилюванням назвати той стан?
- Після всього пережитого, - кажу йому, - то були дні великого просвітління. І паші хлопці, і хлопці з інших полків приходили, щоб глянути, годинами могли вистоювати серед розпечених сонцем руїн і не зводили з неї очей… Бо ж тепер мені ясно: ми рятували Мадонну, а вона рятувала нас…
Глава XXII
Автострада, вигинаючись між полів, вилискує змигка-ми сонця на металі, на лаках та склі, нескінченним своїм блискотінням, летом нестримним вона ще більше уподібнюється до витворів самої природи, нагадує величезну ріку, що в сліпім устремлінні несеться кудись у безвість. Летить і летить із шумом та свистом енергій!
І враз знерухоміло все.
Попереду в нас вискнув гальмами «опель», аж чорні пасмуги потяглися за ним уздовж полотна траси - то гума так при гальмуванні горить, прикипаючи до асфальту. Хайвей, скільки око сягне, знерухомів одразу, - мабуть, так раптово спинилась би величезна, забита ламаною кригою ріка, зустрівши невідому запруду. Одна якась мить, - і цього було досить, щоб рух перестав бути рухом, а ріка дороги перетворилась у згромаджений залізний льодостій. Хайвей занімів, все застигло, завмерло - самий рух умер. Враз стало чути музику в сусідній машині - мелодійна, така гарна серед несподіваної, аж неприродної тиші хайвею.
Здивовано поглядає на нас звідти дівчина-підліток, що сидить за кермом, з іншої машини визирнула літня японка в окулярах, питає: що сталось?
Десь за нами зривається виття сирен. До нестерпності різке, воно наближається, мов шквал, залізним криком розтинає повітря. От уже пролетів мимо нас пронизливий зойк сирен, промчались вперед червоні поліцейські машини і їм навздогін санітарний фургон… Видно, як неподалік попереду щось їх зупинило, одразу ж з'явились кремезні постаті полісменів, з службовою квапливістю протискуються кудись між кузовів санітари в білих халатах…
В обидва кінці дорога захаращена, залізна ріка спинилася до крайнеба, те, що тільки-но летіло, двигтіло, мчалось і стугоніло, зараз стоїть нерухомо, розпікається на сонці, виповнивши повітря духом гарячої гуми, лаку, бензину. Траса завмерла, здається, надовго, отже, вам, подорожнім, тепер сиди та диш у цілковитій бездіяльності, ковтай смог серед нерухомості заліза та чаду, і невідомо, скільки це триватиме. Хоч куди б ти спішив, хоч які б тебе справи гнали, а вже ось затисли тебе - так, ніби в пастку потрапив, - і кому поскаржишся? До кого ввернешся з відповідною нотою?
- По-нашому, братці, це зветься пробка, - каже Заболотний, виходячи з машини. - А по-тутешньому - «десятимильна автостоянка»…
Що ж там все-таки сталось? Ніде найменшого поруху, хайвей не подає ознак життя. Суцільна знерухомленість, незвична, видно, навіть для старого сетера, що, часто дихаючи, виглядає з розкішної, пурпурового кольору машини. Сетерові жарко й сумно. Рух увесь зосередився зараз тільки в рубінових засвітлених мигавках-маячках, що до моторошності рівно, байдужо крутяться на поліцейських машинах. Рубінові вогники, верткі денні світлячки над непорушністю залізного розпеченого Дунаю, якісь вони недоречні зараз - при сонці, при могутній сліпучості дня. І все ж якусь сувору значливість вони несуть у собі, щось промовляють - німий крик світла серед занімілого урагану! Мигавки-маячки вперто, по-діловому крутяться й крутяться, з невпинною послідовністю звершують оберти навколо крихітної своєї осі, описуючи круг по обріях цього великого й прекрасного світу.
Знічев'я дивимось і дивимось на працюючі мигавки, на ті дивні лічильники спиненого часу. Щось фатальне є в них, нікому не підвладне, тривожне, позачасове. Серед тиші полуденної, серед безмовності знерухомленого металу відраховують саму незрушність, неясну тривогу, одноманітно відраховують, може, останні краплини чийогось життя.
Одначе - що ж там?
Уподовж полотна дороги на безліч миль тягнеться висока металева сітка, напнута на міцних, теж металевих стовпах. Сіткою відгороджено від хайвею все інше життя з силуетами далеких міст, з соковитою зеленню розлогих пасовиськ, сліпучістю озеречок, з польовим повітрям, птахами та зовсім мініатюрною худібкою, що, зменшена відстанню, ідилічно пасеться в маревах-імлах…
Подекуди на стовпі чи посеред сітки вас знову зустріне табличка: «Private property» або просто «Private»… Безліч цих «прайвіт» уже промайнуло нам за дорогу, викликаючи в пас коли досаду, коли іронічне зауваження щодо цих засторог, знаків того, що твої мандрівницькі права тут мають суворі межі: так ось рухайся, а вбік не смій ані кроку. За сіткою то вже належить комусь і мав визначену ціну, скажімо, дерн з отаких чудових луків тут вважається практичним нарізати шматками й продавати по містах, де пласти дерну, ці живі килими, виставлені у вітринах, ви не одразу й відрізните від килимів, тканих чиїмись руками…
А місце події - ось воно. Біля одного з металевих стовпів з написом «Private» стирчить боком невеличка, здається, японської моделі машина. Ніби паперова іграшка, вся зіжмакана, строщена, - залізний стовп, в який вона врізалась, розсік її, радіатор ударом загнано в салон… Чому її кинуло туди, на стовп? Хто в ній?
Сторонніх поліція близько не підпускав, запасайтесь терпінням, ждіть, поки знову буде відкрито рух, а тим часом на цім відтинку порядкують викликані телефоном служби. Перегородивши дорогу, збились біля потерпілих і санітарна, й кілька поліцейських машин, які щойно промчали з нестерпним виттям, а зараз лишили собі тільки мовчазне мигтіння світляних маячків. Автострада уже запрудилась на кілометри, розпікаючись, блищить металом десь аж під обрій, хайвейний люд, що, певне, звик до різних пригод у дорозі, поводиться досить стримано, без нервувань, ніхто поблизу не виявляє ні особливої нетерплячки, ні зацікавлення: той гумку жує над кермом, той вийшов, розминає кості…
Заболотному при виїзді Софія Іванівна, ніби й таку пригоду передчувши, давала настанову: «Ти ж там, на трасі, не встрявай не в своє, не роби з ними інциденту» (так вона воліє висловлюватись, маючи на увазі тих, хто пильнує лад на дорогах). Одначе для Заболотного ці настанови мають силу лише до певних меж, досить створитись у дорозі гострій ситуації, як одразу всі вони летять до дідька. Такий тип людини: де тільки пахне небезпекою, ризиком, - Заболотний мусить бути там, позиція споглядання не для нього. І зараз ось він уже рве вудила, нервується, його діяльну натуру дратує всіма визнаний припис триматись осторонь, Заболотний аж зблід, оприкрений тим, що його не підпускають до місця події, не дають на когось там глянути, когось рятувати. Весь він енергія - скута, перозкрита. Жадоба дії кипить у ньому, прагне вчинку. І хоч друг мій розуміє, що ранг дипломатичний, самий статус особи сторонньої велять йому бути стриманим, «не робити інциденту», але що вдієш, коли метушня рятувальних служб здається йому безглуздою товкотнечею, хтось там стікає кров'ю, а вони все ще вовтузяться біля сплющеної тої малолітражки, що скособочено стирчить біля стовпа. Рятівники, видно, щиро силкуються й ніби квапляться, намагаючись зірвати заклинені дверцята, але, як завше збоку, для стороннього ока все в них там виходить ніби повільно й намарно…
