Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Вона й розділяє землі скіфів — кочівників і царських скіфів, які поставлені самими богами над усіма племенами у цих краях. А чому земля Герр — свята? Та тому, що в тій землі під великими курганами сплять вічним сном царі Скіфії.
Сюди, в землю Герр, на Велику царську раду почали з'їжджатися вожді племен та родів, старійшини, знатні воїни і мужі, ватаги військ. Всіх їх згукали гінці у чорних плащах. А чорний плащ у гінця — ознака великої біди і лиха. Отож гінці у чорних плащах на найпрудкіших конях зненацька розлетілися по всіх степах, як ті ворони… А який вождь чи ватаг буде баритися, коли до нього на білому од мила коні примчить гонець чорний, як ворон, і хрипко крикне: «На царську раду в Герри!..» Що ж тут баритися? Запасайся хутчіше ячменем для коней, м'ясом та сиром для себе, і гайда. Адже коли прилітає гонець у чорнім плащі — то перша ознака, що вісті лихі і чорні. Швидше до владики, швидше у землю Герр! Бо давно вже не мчали степами чорні гінці.
А попереду чорнокрилих гінців з недобрими вістями, обганяючи їх, сіючи тривогу і сум'яття, летить «велике вухо». Не встигне гонець на коня скочити, а «велике вухо» вже в сусідньому кочів'ї будоражить пастухів, летить далі, від колодязя до колодязя, від дороги до дороги, від ріки до ріки, від табору до табору.
«Чули?.. Лихі вісті у наших степах. Владика розіслав гінців у чорних плащах. Нещастя велике. Гінці каркають воронами. Гінці всіх збирають у священну землю Герр!..»
Кожний вільний скіф, якщо він опоясаний акінаком і має біля вуздечки свого коня здерті чуби з ворожих голів, а на поясі у мішечку чашу із черепа ворожої голови, коли він, одне слово, справжній воїн, має право прибути у священну землю Герр на царську раду і навіть висловити свої думки. Якщо його й не запрошували особисто. І багато таких знатних воїнів, вільних скіфів, при повному озброєнні помчали у землю Герр.
Летить попереду чорних гінців стоязике і стокриле «велике вухо», будить степи… Ніхто нічого ще не знає, але всі вже не знаходять собі місця, всі хапаються за зброю, точать на чорному камінні акінаки і наконечники списів, готують коней… Ой, не для добра гінці вирядилися у чорні плащі!
Вже зринуло коротке слово:
— Перси!..
Де перси і чому перси — ніхто нічого не знав, але акінаки і наконечники списів точили на чорних каменях завзято. Так точили, що аж іскри сипали навсібіч. Торкнеш лезо — шкура репається…
Вже відчувається в повітрі запах битв, вже старі воїни пригадують минулі походи, діляться спогадами, навчають молодих, які ще не чули свисту ворожої стріли…
Всі сходились на тому, що владика Іданфірс збирає вільних скіфів для походу на персів у далекі-предалекі краї, за Кавказькі гори, туди, куди вже ходили скіфи шарпати Ассирію, Мідію та інші країни і племена.
Навіть найменші кочів'я на сім-десять юрт і ті заворушилися, ячменем запасаються, харчем… І хоча царського повеління зібратися всім чоловікам Скіфії ще не було, та «велике вухо» вже підняло на ноги Скіфію. Всі з тривогою чекали, що скаже владика на раді вождів у священній землі Герр.
Мчав чорнокрилий гонець і в кочовище Тапура. Поли його чорного плаща маяли за спиною і справді, як два великих чорних крила. Він ще не вигулькнув навіть з-за обрію, як «велике вухо» вже обігнало його і всюди рознесло вість, що чорний гонець скаче до Тапура.
І збудоражило те «вухо» кочовище, залементували жінки, злякавшись, заплакали діти й поховалися, бо їх за непослух завжди страхали чорним гінцем царя («Ось примчить чорний гонець і забере тебе! І будеш знати, як не слухати!»), відчуваючи біду, заскімлили собаки. Чоловіки вже збиралися в гурти, гадали так і сяк, і всі сходились на одному: після царської ради у Геррах буде похід. Адже владика завжди перед великим походом збирає вождів на раду.
Чим більше було дітей у юрті чи кибитці, тим голосніше кричала-голосила господиня:
— Ой, та й не всі ж із походів повертаються! Ой, діточок у мене дванадцятеро, та всі одне одного менші. Ой, як поїде годувальник мій у далекі краї та не вернеться — що ж я робитиму з дітками малими, із горем великим?
Кочовище гуло, як розтривожене осине гніздо.
Тапур міряв кроками шатро і слухав свого ватага Анахаріса.
— Мій вождь! Кращі вершники із кращих твоїх загонів, міняючи коней, промчали аж до самого моря: Ольвії ніде немає.
— Чи встигла вона першою проскочити до свого міста?
— Ольвія зникла вночі, можливо, пізно увечері, а погоня кинулась вранці. Ольвія у спішці сіла на першого-ліпшого коня, а погоня — на найкращих. Не могла вона першою примчати до моря. Погоня наздогнала б її щонайпізніше, як в обід наступного дня.
Анахаріс вмовк.
Тапур, не дивлячись на нього, все ходив і ходив по шатру, м'яв у кулаці бороду, думав… Не змогла ж Ольвія на крилах полетіти додому? І крізь землю не могла провалитися? Тоді де ж вона?
Так, він згоден із своїм ватагом: погоня на прудких конях наздогнала б її у перший день втечі.
Чому?
Де поділася Ольвія?
Тапур все ходив і ходив по шатру, і, здавалося, забув про присутність ватага.
Анахаріс терпеливо чекав.
А Тапур все ходив і ходив…
Минуло вже більше як десять днів після втечі Ольвії. Де вона? Хто їй дав коня і куди вона зникла? Що з нею сталося? Чи жива хоч вона зараз?..
— Що думає ватаг? — зрештою різко запитав Тапур.
— Мій вождь! Я думаю.
— Ну!
— Думаю, що Ольвія поїхала не по караванній дорозі.
— Чому? — швидко запитав Тапур і спинився навпроти ватага, і в очах його ватаг побачив тривогу. — Чому?
— Караванна дорога — легка і пряма дорога до Понту. Ольвія здогадалася, що погоня за нею кинеться саме на караванну дорогу, і..
— Ну?
– І тоді, аби збити погоню із сліду, вона помчала у протилежний бік. До Борисфену. Себто прямо на захід од твого кочовища.
— Через вовче царство? Ватаг хоч розуміє, що каже? — спалахнув Тапур. — Навіть воїни поодинці не ризикують тим краєм їхати, збираються в загони, а вона…
— Про трудність дороги, про вовчі зграї Ольвія могла і не знати. Вона багла перш за все збити із сліду погоню.
Що ж, слова ватага звучать переконливо. Ольвія могла і справді не знати про те царство вовків і, аби збити зі сліду погоню, кинутись на захід… На вірну загибель.
Тапур ще швидше заходив по шатру.
— Хто міг дати коня Ольвії?
— Я так думаю, що їй могла допомогти тільки рабиня Мілена. Вона теж одного племені з Ольвією і до того ж дуже любила Ольвію.
— Сліпа рабиня могла дістати коня? — недовірливо перепитав вождь.
— Ось це мене теж збиває з пантелику, — чесно зізнався ватаг. — Але нюх підказує: тільки рабиня Мілена допомогла їй влаштувати втечу. Але я лише гадаю так, точно ж не знаю.
— Гадаю, гадаю!.. Я мушу точно знати!
— Дозволь притиснути Мілену, і вона, коли винна, зізнається у всьому.
Тапур подумав і заперечливо хитнув головою.
— Ні… Мілену не смій чіпати. Її дуже любила Ольвія. Та й Мілена берегла Ольвію.
Тапур вмовк надовго, ходив по шатру, м'яв бороду, кусав губи… На душі при думці, що Ольвії вже немає на цім світі, було порожньо. Він навіть і не підозрював раніше, що без неї йому буде так незатишно, так пустельно в душі і помислах… Невже і справді Ольвія у відчаї кинулася у вовчий край?
Спинився біля скрині з кипарисового дерева, що була оздоблена візерунками. Ольвія, певно, збиралася поспіхом, кинула віко скрині, і воно, впавши, затисло її плаття… Він простягнув руку, обережно доторкнувся до білого плаття, провів по ньому рукою і рвучко відвернувся од кипарисової скрині.
— Ватаг!.. Підніми на ноги десять загонів по десять десятків воїнів у кожному і кинь їх на захід до Борисфену. Хай прочешуть степ аж до Великої ріки.
А сам подумав, що, мабуть, уже запізно… Коли б ця думка прийшла зразу, можна б ще було її врятувати… А так… десять днів минуло… Вовчий край… Самотня… З дитиною…
Невже вона повірила, що він би справді продав її у рабство? Але ж то не він їй погрожував рабством, то гнів шалений його кричав.
