Помилка - Талан Светлана (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
– А що ви робите між показами? – запитав Микита.
– А як ти гадаєш?
– Мені здається, що достатньо навчитися красиво ходити подіумом, а решту за тебе зроблять стилісти, модельєри і хто там іще?
Діана розсміялася.
– Що я сказав не так? – усміхнувся Микита. – Навчилася ході від стегна – і досить.
– Хочеш, я тобі розповім, як нас учили ходити подіумом? – запитала Діана. Вона забралася на обмежувальний бордюр, який тягнувся вздовж алеї над спуском до річки. Діана йшла, тримаючись за руку Микити.
– Спочатку треба було уявити, нібито до мене прив’язані дві мотузочки, – почала розповідати Діана. – Одна з них прив’язана до маківки й тягне вгору, інша – до грудей і тягне вперед. Уявив?
– До маківки? Так. А ось щоб тягла груди вперед – якось не дуже, – розсміявся Микита.
– Пробач, я про це не подумала, – сказала Діана, всміхнувшись. Вона продовжила: – Мотузочка від маківки тягне вгору. Від цього хребет розправляється, витягується, з’являється талія, але водночас ти не повинна задирати ніс – мотузочок тягне за маківку й підборіддя спрямоване вниз.
Діана, не зупиняючись, продемонструвала поставу. Микита дивився на неї знизу вгору й думав, що Діану можна фотографувати з будь-якого ракурсу: вона настільки фотогенічна, що звідусіль добре виглядала.
– І ось тут треба навчитися бути розслабленою, – сказала Діана, – мотузочок продовжують тягнути, але дихання повинне бути глибоким і рівним. Знаєш, із чим треба було навчитися себе порівнювати? Ніколи не здогадаєшся!
– Не знаю.
– С плащиком на вішалці! – Діана засміялася. – Саме так! Важко було уявити себе одягом на вішалці, але довелося! А коли друга мотузочка потягнула за груди, потрібно було залишити плечі на місці. А потім зі спокійною грацією пантери й гідністю королеви вперед! Хода від стегна, плечі самі рухаються в ритм ході, руки розслаблені, але не бовтаються, як батоги. У якусь мить відчуваєш, що не йдеш по подіуму, а танцюєш, а тіло охоплює замішання і подив. Ще б пак! Усе життя воно рухалося по певній траєкторії, потім виявилося, що можна рухатися по-новому, зовсім інакше, рухатися так, що інші ним захоплюються. І ось тоді приходить вільний, спокійний, я б сказала, чистий стан свободи.
Микита слухав розповідь Діани про класичне дефіле, про тонкощі ходи на високих підборах, про правильну постановку стопи й готовий був вслуха`тися в нотки її голосу нескінченно. Йому хотілося йти поруч із Діаною ось так, тримаючи її за руку, решту життя. Він готовий був полетіти за нею в космічний простір, якби вона попросила. Заради неї він міг пірнути в глибину моря, або, злетівши птахом угору, опинитися на вершині найвищої гори. У ній було стільки чарівності, що не міг відірвати погляд.
– Ти мене зовсім не слухаєш! – сказала Діана й зістрибнула з бордюру.
Вона була зовсім близько. Микита відчував аромат її дорогих парфумів, і від близькості, від її тонкого солодкуватого запаху в нього шуміло в голові. Він обійняв Діану й торкнувся губами її губ. Вони були теплі, вологі й такі бажані…
Микита проводжав Діану додому. Вони довго й пристрасно цілувалися під великим кленом, не бажаючи розлучатися. Їм обом не хотілося, щоб закінчувалася ця ніч, але Діані треба було встигнути хоч трошки поспати до роботи. Вони домовилися про зустріч наступного вечора в той же час і на тому ж місці. Микита почекав, поки в її вікні загорілося світло, потім вийшов на дорогу і, піймавши таксі, назвав свою адресу. З півдороги він прийняв рішення заскочити у «Венеру». Підіймаючись сходами додому, Микита думав, що потрібно міняти весь уклад свого життя. Діана внесла в його існування свіжу хвилю, у якій немає місця «фену», але сьогодні він прийме звичну дозу, а потім…
Микита замкнувся у своїй кімнаті й дістав шприц із мутнуватою рідиною жовтуватого кольору. Завтра вранці він викине порожній шприц у вікно, а зараз має відчути повний кайф. Незабаром Микиту охопила й потягнула за собою тепла хвиля ейфорії…
Розділ 47
Неллі Сергіївні з кожним днем ставало все гірше. Вона категорично відмовлялася здати аналізи, поки Вероніка не оформить усі документи. Юрист порадив оформити договір довічного утримання, тож Вероніці довелося знайти час, щоб вистояти довгу чергу в БТІ. Нещасна, змучена хворобою Неллі Сергіївна трималася мужньо, очікуючи на свою чергу. Поки Вероніка стояла в натовпі, старенька сиділа на лавці, притиснувшись до стіни. Невідомо, як їй вдавалося стримувати блювоту, яка майже не припинялася, і тільки тоді, коли жінки вийшли з приміщення, її знудило. Наступного дня Неллі Сергіївна повністю відмовилася приймати їжу.
– Я не те що їсти, дивитися на їжу не хочу, – зізналася жінка. – Тільки пити хочеться постійно.
– Попийте мінералки, – запропонувала Вероніка.
Неллі Сергіївна зробила пару ковтків, і її відразу ж знудило.
На вимогу Вероніки старенька погодилася здати аналізи.
– Мені не можна зараз померти, – сказала вона. – Не буде мені спокою на тому світі, якщо не встигну переоформити на вас квартиру.
Вероніка запросила знайомого лікаря-онколога, щоб оглянув Неллі Сергіївну. Коли він пішов вимити руки, Вероніка подала чистий рушник і з німим запитанням зупинила на лікареві погляд.
– Хто вона тобі? – запитав лікар.
– Просто знайома.
– Родичі в неї є?
– Крім мене, у неї нікого немає, – сказала Вероніка.
– Значить, квартира дістанеться тобі?
– Оформляємо документи.
– Поспішай, залишилося мало часу, – порадив лікар.
Вероніка закрутилася, як білка в колесі. Доводилося бігати по інстанціях, збирати купу довідок, управлятися на роботі, по два рази на день відвідувати Неллі Сергіївну, а ввечері допізна готувати страви вдома на кухні. На прибирання та прання зовсім не залишалося часу. У якусь мить Вероніка хотіла зібрати разом своїх чоловіків на кухні за вечерею й розповісти все про Неллі Сергіївну. Сподівалася, що вони її зрозуміють і частину хатніх справ візьмуть на свої плечі, але Назар цілими днями то пропадав на роботі, то взагалі їхав на кілька днів. Микиту бачила не частіше, ніж чоловіка. Коли вранці вона йшла з дому, син іще спав, коли пізно ввечері лягала спати, сина ще не було вдома. І ніяк не вдавалося зловити момент, коли син, чоловік і вона були б удома разом.
Вероніка забула вже, коли востаннє бачилася з Кірою, коли вони влаштовували «дівочі посиденьки». Кілька разів Вероніка знаходила трохи часу, щоб поспілкуватися з подругою, але саме в ті дні її не було вдома. У підсумку Вероніка вирішила поки нікому не розповідати про Неллі Сергіївну та документи на квартиру. Зараз їй треба було зібрати всі сили, щоб не залишити стареньку одну й витримати такий шалений темп життя.
Вероніка піднімалася додому по сходах, ледве волочачи важкі ноги. По-людськи їй потрібно було б не залишати Неллі Сергіївну саму на ніч. У старенької блювота не припинялася, тому довелося купити їй пластмасове відерце з кришкою та поставити його біля ліжка.
– От і добре, – сказала Неллі Сергіївна, намагаючись усміхнутися, – бо поки встану, поки добіжу до туалету…
– Може, мені все-таки залишитися у вас на ніч? – запитала Вероніка, поклавши рушник на ліжко, поруч із подушкою.
– Ну що ви?! Навіщо? – замахала руками старенька. – У вас сім’я, робота, своїх справ повно. І чим ви мені допоможете, якщо залишитеся? Тепер мені не треба буде підводитися з ліжка, поруч відерце, водичка, рушнички. Що мені ще треба?
Вероніка зробила Неллі Сергіївні протиблювотний укол і дала пігулку снодійного, знаючи, що на кілька годин стане легше і старенька зможе хоч трошки поспати. Вона присунула ближче до ліжка табурет, на якому стояв телефон.
– Якщо вам стане гірше, телефонуйте мені в будь-який час. Домовилися? – сказала Вероніка.
– Добре, – кивнула Неллі Сергіївна.
Назар був уже вдома, коли прийшла Вероніка. Вона втомлено кинула сумку на тумбочку, зняла взуття. Туфлі були на низькому підборі, та все одно до вечора здавалися важкими кайданами. Вероніка так втомилася, що вже не хотіла їсти, хоча за день з’їла в Неллі Сергіївни лише кілька ложок картопляного пюре й випила чай. Страшенно хотілося в душ і спати, спати, спати.
