Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Але ж моя власна, найвласніша й найсправжніша персона теж тут сидить та ще й давно! Найгірше те, що вона сидить за кілька кроків від осіб, яким незабаром завдасть прикрощів і злегка трусоне їх. Цікаво, що буде далі?
Минула тридцять перша хвилина передачі.
Через шістдесят секунд я опинюсь у кадрі! Через п'ятдесят п'ять вийду на екран. Через сорок з'явлюсь перед численною публікою, що зібралась тут. За тридцять! За двадцять! За десять!
Що це в біса? Кого й чого я так боюсь?
Зображення на екрані навіть не здригнеться. А я трясусь, наче хвора на малярію осика. Ганьба й компрометація! Я відчув, що в мене розширяються груди і я випростовуюсь високо над іншими головами. Коли на екрані появилась «вона» — тобто моя голова, — на мене засичали: «Опустіть голову, будь ласка, опустіть!»
Дивлячись на неї цілком об'єктивно, можу відзначити, що то була голова з благородними обрисами, хоч і з трохи занадто відстовбурченими вухами, зате з очима, сповненими сумної задуми. Голос звучав — як і завжди — досить мелодійно. В зв'язку з цим, між нами кажучи, я був цілком задоволений собою. Непокоїло тільки те, що іншим глядачам могло здатись, ніби ті вуха відстовбурчувались аж до плечей, а очі мали тупий вираз. Нічого не вдієш! Цьому ніяк не можу зарадити!
Та все ж я був дуже знервований. Однаково і той, що в кріслі, і той, що на екрані. Хоча слово «знервований» тут не зовсім доречне. Краще просто сказати, що я був злий. Та ще й дуже.
Ще коли в студії я записував свій текст, мене розсердила згадка про тих, що зараз сидять тут у середніх рядах. Вони не одні в Польщі, бо не тільки над Краковом здіймаються отруйні райдужні тумани. А Вісла, порівняно з багатьма іншими річками, чиста, як гірський потік. І все ніби в порядку. Як, наприклад, деякі замислені й мовчазні гості з середніх рядів.
Але сюди прибули не тільки такі!
З'явилися й дуже самовневнені громадяни, від яких пахло англійським одеколоном, голландським тютюном і французьким коньяком. Ці розізлили мене ще кілька днів тому. Я був майже на сто відсотків певен, що більше десяти з них прийшли сюди, глибоко переконані, що ще раз і за допомогою незвичайних ефектів буде повідомлено всій Польщі, які чудові керівні кадри на їхніх підприємствах.
І як пречудово, — завдяки тим кадрам, тому мудрому керівництву, — працюють оці, оті й ще інші підприємства!
Справді, Фуньо підготував приголомшливі ефекти — «Кольорові димарі»! «Палаюча Вісла»! Тим краще, тим краще. Програма демонструватиметься в Польщі, а в ній будуть їхні інтерв'ю, їхні обличчя, їхній розум, їхні привабливість і чарівність. Тому ще перед початком перегляду добродії з середніх рядів обдаровували всіх нас усмішками, обіцяли вічну дружбу й братерство.
Мені не хотілося лихословити на цю тему. Та, на жаль, саме так було. Великі промислові зубри не всі з'явились. Не перелічуватиму, хто прийшов, а хто ні. Одне безсумнівно — всі ці добродії, що сидять зараз у середніх рядах, працювали й працюють страшенно важко. В переважної більшості з них мудрі голови. Але чому ці розумні, освічені, досвідчені люди неспроможні зрозуміти, що їхня байдужість, легковажність чи недбальство спричиняються до того, що й на всю Польщу з Кракова поширюється морова пошесть, сучасна «чума».
Як я пригадую, саме це нерозуміння дуже сердило мене. І під час запису мого тексту, і зараз теж.
Цікаво, що і я з самого початку їм не сподобався. Дехто в нашому місті знає мене. Тому я почув, як у середніх рядах називали моє прізвище.
Однак пора повертатись до екрана, до показаного крупним планом трохи розсердженого обличчя. А розсердився я з трьох причин.
По-перше, я наперед знав, що не сподобаюсь гостям, яких запросять на перегляд.
По-друге, я сердився тому, що вперше в житті довелося вдавати, ніби виголошую свій власний текст.
А по-третє, я розсердився з того приводу, що вже самий початок моєї балаканини міг розсердити й розсмішити телеглядачів. Чому? Дуже просто: перед нами дуже добре й ефектно зроблений показ «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісли», чудові панорами, крупні плани, — і взагалі комар носа не підточить, — аж раптом на екрані з'являється зняте дуже зблизька (крупніше, ніж більшість димарів) обличчя якогось там Єжи Б., і той тип ні сіло ні впало починає теревенити про квіточки й рибок. Точніше, про дуже яскраві рослини і деяких райдужних рибок.
Згоден. Те, що я казав, могло здатися нерозумним. Але так було потрібно.
Крім того, дуже добре записаний голос з самого початку звучав приємно.
На жаль, у рядах, де сиділи гості, вже було чути не тільки моє цілком пристойне прізвище, але відгомін протесту, злості й глузування.
— Що це таке? Про що він говорить? Звідкіля вирвався цей поет?
Я, — «той, що на екрані», — звичайно, нічого не чув. Зате я, — «той, що в кріслі», — розізлився вкрай.
— Тихіше! — вереснув я, аж мої сусіди відхилилися в протилежні боки, мов нахилені вітром тополі.
Проте мій вереск змінив ситуацію на краще. Середні ряди притихли, а потім справи пішли так гарно, наче я навмисно все так підготував, бо саме тієї миті я, — «той, що на екрані», — знову почав говорити. Камера трохи відсунулась, і тепер я говорив на тлі неяскравих смуг райдуги та різнокольорових вогників, які бігали по воді. На цьому тлі в мене був значно кращий вигляд, аніж раніше, та все ж я, — «той, що в кріслі», — почував себе не дуже добре. Зате я, — «той, що на екрані», — очевидно, почував себе загалом чудово.
— Я тут розповідав, — казав я, — про різні цікаві квіти. Нагадую їхні назви, бо вони гарно звучать: вороняче око, білокрильник, орхідея полум'яна, навіть болиголов, відомий тим, що ним отруїли одного з наймудріших людей в історії, філософа на ймення Сократ. Які ж барвисті й кольорові ці квіти! І які підступні! За гарними кольорами ховається отрута, дуже грізна отрута. Не одна тисяча наївних і необережних людей змогли в смертельних муках пересвідчитись у цьому. Чимось подібні до цих квітів деякі жителі південних морів, які міняться різними барвами, немов прекрасні коштовності. Деякі з тих риб ваблять своєю незвичайною красою. Але їхній укол чи укус убиває швидше, ніж удар скорпіона.
В цьому місці я, — «той, що на екрані», — на кілька секунд зупинився (за порадою Фуня). Тим більше, що мене почасти затулило райдужним туманом, який здіймався з кольорових димарів, і барвистими вісляними вогниками. Пауза була потрібна, щоб дати можливість деяким телеглядачам розсердитись.
І справді, в середніх рядах уже завирувало:
— Що за дурниці?
— Рибалка знайшовся!
— Про що, власне, він базікав?
— Чого в біса він блазнює, цей артист-інтелектуаліст? Вдало вийшло з цією паузою. Влучили в ціль. Потрібні були слова «блазнює», а також «артист-іптелектуаліст».
Я, — «той, що на екрані», — виринув з райдужного туману. І ніби струсив з піджака вісляні вогники.
— Мене не здивувало б, — говорив я з екрана, ніби довірчо й трошки таємниче, — якби деякі слухачі дійшли висновку, що я плету дурниці, а інші запитали, чому чоловік, який пише, так званий артист і так званий інтелектуаліст, починає розводитись про кольори отруйних квітів чи про красу деяких отруйних риб. Я хочу пояснити, що мова йтиме саме про кольори. Не про квіти й не про риб. А, наприклад, про «Кольорові димарі». Зараз саме час з'ясувати таємницю тих райдуг.
У залі раптом зробилось дуже тихо. Ніхто вже не балакав про риб і блазнювання. А ми обидва, — і «той, що на екрані» і «той, що в кріслі», — злегка відкашлялись і всміхнулись один одному. Але вже за мить «той, що на екрані», перестав звертати на мене увагу.
— В першій частині цієї передачі,— говорив він, — ми побачили кілька кольорових димарів, ніби обплетених однією стрічкою з райдужних різноколірних смуг. Ми також були свідками інтерв'ю представників телебачення з більш чи менш видатними представниками цих підприємств.
Це були дотепні розмови. Представники підприємств були в доброму гуморі, наче трошки збентежені тим, що «їхні» димарі влаштували над містом такий кольоровий карнавал. Вони не виявляли жодного занепокоєння. Навпаки! Вони жартували з дивного явища, водночас запевняючи, що лабораторії їхніх підприємств вивчають цю смішну й дивну проблему. Майже ніхто з них не замислився над науковим і практичним значенням «Кольорових димарів». І це була їхня помилка. Дуже серйозна помилка.
