Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Після цих слів я зник з екрана. Протягом наступних трьох хвилин у нас перед очима промайнуло кілька фрагментів та взятих біля підніжжя деяких кольорових димарів інтерв'ю. Цікаво, що коротенькі розмови й уривки інтерв'ю з людьми, які спостерігали «Ніч чудес», були або цілком бездумно веселими, або, — і це важливо, навіть дуже важливо, — справді серйозними.
— Не все те золото, що блищить, — мовила літня жінка.
— Тут, редакторе, — сказав бригадир з комбінату, — не досить подивитись на ту райдугу. Варто було б її понюхати. Перевірити хімічно. Профільтрувати. Тільки тоді буде видно, що це за райдуга.
— Дим — це дим, — дуже серйозно твердила вродлива студентка технікуму, — незалежно від того, чи він подібний до сіро-буро-зеленої річки Лімпопо, чи до гарної райдуги, яка з'являється на небі після грози.
Це добре прозвучало. Дуже вдало було змонтовано уривки з тих інтерв'ю, які я сам записав. Задоволений, я більш зручно сів у кріслі, але мій настрій враз погіршав, бо знову на екрані з'явилась моя фізіономія. Тепер мав початись великий скандал, тобто, правильно висловлюючись, гостра дискусія.
Я, — «той, що на екрані», — ще кілька секунд помовчав. Потім сердито, навіть ущипливо посміхнувся.
— Шановні слухачі, на початку свого виступу я згадував, що за привабливим зовнішнім виглядом може приховуватись не тільки обман, а й небезпека. Гарна квітка може перетворитись на отруту. Райдужна рибка несе в собі смертельну загрозу. Отже, настав час пояснити, чому передачу про таємницю «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісла» я почав так несерйозно. Річ у тім, як сказала кілька хвилин тому молода вродлива дівчина, що дим завжди є дим, незалежно від того, чи він схожий на сіро-зелену каламутну річку, чи на гарну вітчизняну райдугу після грози. Що ж це означає? І що мені хочеться вам розповісти? Отож повідомляю, що двоє видатних і надзвичайно талановитих учених розробили метод контролювання за допомогою кольорів ступінь отруєння і запилення димів з окремих димарів краківських підприємств. На схожому принципі вони побудували й метод дослідження ступеня забруднення нашої блакитної Вісли, яка (чи може хто-небудь заперечити мені?) давно перестала бути блакитною. В інтерв'ю з представниками деяких підприємств, димарі яких уночі світилися, мов райдуга, ми почули, що, мовляв, та райдуга — дрібниця й своєрідна розвага. Насправді ж згадані мною два молоді винахідники, брати К., змогли на вершечках найбільш затруєних і запилених димарів вбудувати заслони, завдяки яким можна було перевірити, котре з підприємств димить найбільше та найнебезпечніше. Тому ці райдужні дими над димарями свідчили про затруєння краківського повітря, так само як нібито карнавальна пожежа на Віслі свідчила про надзвичайно високий ступінь забруднення нашої рідної річки. Хто мав право і нахабство дивитись на це байдуже, крізь пальці? Або вдавати, що нічого немає? Бо про це дуже мало говорять і пишуть! Адже це так само, якби нерозсудлива людина отруювала, засмічувала й руйнувала власний дім, який сама збудувала. А як ми будемо звітуватися про це перед нашими дітьми, онуками й правнуками? Я запитую, бо хочу дізнатись, чи хто-небудь серед нас замислюється над чимсь іншим, крім того, де й за які гроші щось будується і чи великий прибуток можна з цього мати? А як ми пояснимо дітям і внукам, чому зруйнували наш власний, дуже давній і гарний дім, що тисячу років звався Краковом?
Кілька останніх речень я вже говорив під гучний протест середніх рядів. Хоча їм важко було справитись зі мною, — «тим, що на екрані». Чим більший галас вони здіймали, тим більше підсилював звук оператор, і я все одно був гучнішим від того лайливого хору. Деякі з них (розумні й справедливі) мовчали з самого початку. Але більшість галасували чимраз голосніше.
Однак я, — «той, що на екрані», — нічого з того гамору не чув і спокійно, хоч і сумно, пояснював, чому над Краковом влаштували своєрідну «Ніч чудес». Мовляв, удень люди, які відповідають за «морову пошесть», ще сяк-так стежать за димарями і дбають, щоб димів не було видно й вони не впадали в око, а нависали над Краковом, наче густий туман, що його називають смогом…
Проте така дбайливість часто буває вдаваною. Бо коли настає нічна темрява, багато хто забуває про небезпеку «морової пошесті». Фільтри й електрофільтри перестають діяти!
І вранці Краків прокидається на дні брудного туманного озера.
Оператор ще більше підсилив мій голос. На екрані в мене був безстрашний погляд і суворе обличчя. Але я, — «той, що в кріслі», — почувався не дуже добре. Текст, що його я саме виголошував, був зрозумілим кожному з присутніх. Але в ньому були такі пастки й заковики, з яких я не зможу виплутатись, коли дійде до фахової суперечки. Отоді пошиюся в дурні. Щоправда, тут були два молоді, надзвичайно обдаровані брати К., а також пан Єжи Б. з Варшави. Та чи можу я на них розраховувати? Адже вони спочатку вдавали, ніби не знають мене!
Мені зробилось холодно. Потім мене вкинуло в піт. У перший, другий… і так аж до сьомого. А воднораз серце моє сповнилось відчайдушною відвагою. От і чудово! Все гаразд! Я, — «той, що на екрані», — говорю спокійним, але суворим голосом про те, що вже сталось і далі відбувається в краківському закруті Вісли.
Потім я розповідаю, що протягом останніх тридцяти років Краків у зв'язку з задимленням і запиленням повітря втратив сто… повторюю: сто!.. сонячних днів на рік, а відомо ж бо: туманна долина Вісли і так ніколи не була надто сонячною.
Тому нічого дивного, що на Краків кожного року спадає п'ятсот тонн пилу на один квадратний кілометр, — адже в місті є близько тисячі п'ятсот фільтрів, з яких сяк-так працюють… двадцять дев'ять.
Та навіть ті фільтри, які працюють, уже застарілі, їх погано обслуговують і повністю не використовують.
Чого ж дивуватися з надміру пилу і диму, коли вітер вів з Сілезії?
Таке саме становище і з палаючою Віслою.
Найбільше її затруює Сілезія, але Сілезія не за кордоном, і треба з нею домовитись, коли не хочемо, щоб краківська Вісла перетворилась на гноївку.
Вже сьогодні Вісла під Краковом стала суцільним великим стічним рівчаком, кладовищем, яке провідують духи отруєної риби, і великим докором сумління для людей.
Що ж до наших любих кольорових димарів, то людям, які відповідають за це, треба пояснити, що в Чехословаччині або в Радянському Союзі їх через кілька днів вимкнули б і закрили б: адже допустима норма забруднення повітря в Чехословаччині наполовину нижча, ніж у нас, а в Радянському Союзі аж у сім разів нижча. Раджу всім це запам'ятати.
Варто також пригадати, що однонічна аварія на металургійному заводі «Алюміній», внаслідок якої забруднення повітря флюором збільшилось наполовину, спричинилася до того, що всі скульптурні й архітектонічні деталі на Вавелі, вирізьблені з чорного мармуру, за ту одну ніч зблякли й посіріли. А якщо когось не цікавлять пам'ятники культури, чиста Вісла, чепурне місто, його зелень і вода, то нехай він подумає про себе самого й свої легені, бо сажа з димарів сполучається з двоокисом сірки, і у всі вологі дні вулицями міста пливе ріка сірчаної кислоти!
— Ну що, добре? — спитав «той, що на екрані».
Ніколи не вгадаєш наперед, що людей розсмішить, а що шпигоне під п'яте ребро й допече до живого.
Цього разу виявилось: гостей із середніх рядів схвилював початок мого виступу, середня частина його майже заспокоїла їх і тільки останні слова: «Ну що, добре?» — приголомшили на якийсь час слухачів (а точніше, глядачів).
Потім знявся такий гамір, що вже не можна було далі демонструвати мій виступ. З екрана зникло зображення. Темрява розсіялась.
Невеличкий демонстраційний зал зробився при світлі таким білим і ясним, що всі присутні скидались на нещасних кажанів, яких вигнали з їхнього темного горища на яскраве, золоте сонце.
І запанувала така тиша, що всім стало аж ніяково. Тільки Фуньо Прекрасний анітрохи не збентежився, мабуть, був призвичаєний до таких розваг. Він підвівся з крісла й заговорив.
