Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации .txt) 📗
Тільки після обіду я була на хребті біля підйому на Піп Іван. Туман погустішав, з'явився різкий холодний вітер, який бився в лице колючими дрібними крижинками.
Я одяглась залегко. Запізно вийшла. Через кілька годин потемніє, і я не знала, що робити: чи вертатись додому, чи підніматись на Піп Іван і заночувати в руїнах польської обсерваторії. За великим рахунком мені було все одно.
Я піднімалась на Піп Іван, не бачивши стежки. В горах стежка - найважливіше. Туман став таким густим, що його можна було торкатись. Я не бачила, що мене чекає за метр, а вершина з обсерваторією все віддалялась і віддалялась, аж поки раптом не виросла просто перед очима.
Тут, на вершині все виглядало інакше. До неба залишалось зовсім трохи. До неба залишалось менше, ніж до землі. Вітер збивав з ніг. Я забігла в обсерваторію, і тільки тоді, вже в обсерваторії, зрозуміла, що всюди під ногами лежить справжнісінький сніг. Кучугури снігу. Обсерваторія перетворилась на крижаний палац. Вітер несамовито шугав з кімнати в кімнату, точніше там, де колись були кімнати, а тепер залишились коридори руїн.
Я розклала в захищеному від протягу кутку своє покривальце, роззулась, вкрила покривальцем ноги і стала чекати, коли прийде сон. Вершину поволі обіймали сутінки. Якихось півгодини - і буде ніч.
Але сон все не приходив. Я страшенно змерзла, ноги приросли до криги піді мною, стали частиною льодового палацу.
Хотілося чаю. Дуже хотілося гарячого, принаймні теплого, чаю. Або горілки.
Мені здавалося, що на волоссі і бровах проступив іній і я зараз подібна на старого сивого діда, який насправді чекає не на сон, а на власну смерть.
Я знову почала думати, хто я, хоча це навряд чи вже мало якесь значення. Просто в самому кінці, біля смерті, приємно було би найповніше себе усвідомити.
Тут, в горах, померти куди ліпше, ніж в долині. Тут відразу на небо, а в долині є великий ризик навіть цілком випадково потрапити під землю, туди, де вічно кипить смола.
Гори завжди готують випробовування. Не треба думати, що смерть - це кінець. В горах смерть - таке ж випробовування, як і багато інших. В горах може забракнути води, може почати блискати, можна втратити стежку і не повернутись, можна скотитись у прірву, можна замерзнути. Я пройду це своє теперішнє випробовування і стану сильнішою. Дещо зрозумію нового. Забуду дещо зі старого. Розуміти і забувати - це ознака мудрої людини.
Я мудра. Але крім того всього - ще й дуже молода.
Стало темно, як на дні криниці. В горах таке порівняння раптом розсмішило мене і я голосно зареготала. Дуже голосно. Неправдоподібно і апокаліптичпо. Вітер підібрав мій регіт і поніс його далі коридорами. Коли я замовкла - регіт ще звучав.
Чаю вже не хотілося. Хотілося спати. Моє тіло вже спало давно.
І раптом, коли я вже відчувала себе вершиною цієї моєї останньої гори, з коридору висунулась якась страхітлива волохата істота і промовила:
- Аганька нє найдьоцца?
- Не вбивайте мене, - чомусь сказала я.
- Дєвушка, ти што, я толька аганька папрасіл.
Істота почала поволі наближатись, і я побачила обідраного волохатого чоловіка невизначеного віку.
- Аганька нє будєт? - ще раз спитав чоловік і сів поруч зі мною.
- Я хочу чаю.
- Значєт нє будєт. Харашо, што у мєня єсть.
Чоловік попорпався у своїй торбі, витяг якесь специфічне причандалля і почав розводити вогонь просто на кризі.
- А пагодка-то во какая.
- Хто ви?
- Я? Аткуда мнє знать. Я с Нікалаєва. Акончіл кораблєстроїтєльний. Прієхал сюда карабль строїть.
- Ви тут живете?
- Живу. Целоє лєто.
- А що робите?
- Травки полєзниє собіраю. Там, в Нікалаєвє такіх нєту.
Ви божевільний?
- Аткуда мнє знать.
Крига, на якій чоловік розвів невеличкий вогонь, почала підтоплюватись. Утворилась яма.
- Што ж ти без агня в гори ідьош? Да єщьо і адна.
- Я не одна. Он Іван стоїть.
- Какой Іван?… На випєй. Мнє на прошлой нєдєлі турісти аставілі.
Чоловік простягнув мені пляшечку з горілкою. Я випила. Потім випила знову. Ноги почали відділятись від криги, але ще не рухались.
- Тєбя растєрєть нада. У мєня єщьо спірт єсть.
Він зняв з моїх ніг шкарпетки, і мені було дуже соромно, бо шкарпетки на пальцях мали дірки. Він розтирав мої ноги, а я дивилась на вогонь.
- А ви часом не привид?
- Аткуда мнє знать.
Чоловік зняв з мене светр і майку, полив плечі і груди спиртом і взявся розтирати.
- Що ви робите?
Чоловік мовчав.
- Дайте мені спокій, мені вже тепло!
- Может, паплилі са мной?
- Поплили?
- На караблє.
- А де він?
- Да вот стаіт же.
Я одягнулась, випила ще трохи горілки.
- Нікуди я не пливу. Я вже там, де хотіла бути.
- Пагода мєняєцца. Скора снєг ляжет. Без дома здесь плоха будєт.
- В мене є дім.
Стало так добре, що я ладна була танцювати.
- Як вас звати? - спитала я в чоловіка.
- Аткуда мнє знать.
- А звідки всі люди щось знають?
- Люді нічєво не знают.
Звідки ж ви тоді знаєте, що люди нічого не знають?
- Аткуда мнє знать.
Чоловік витяг з торбини консерви.
- Турісти аставілі. Турісти харошиє люді.
- В мене є бутерброди.
- А, значіт ти нє умірать сюда прішла?
Коли тільки почало пробиватись на ранок, я склала свої речі в торбину і рушила вниз додому.
- Вдалого плавання, - сказала я чоловіку.
- Тєбє тоже.
Він стояв на порозі обсерваторії і проводжав мене поглядом. Вітер поменшав, туман розвіявся.
Вже на хребті я подивилась на обсерваторію, і мені здалося, - клянуся, я не впевнена, чи це було насправді, - що обсерваторія подібна на великий крижаний корабель. Корабель здійнявся в повітря і поволі почав сунутись в бік горизонту, аж поки остаточно не зник.
- Гарний корабель, - подумала я, в Миколаєві таких не виготовляють.
Диких котів виявилося більше, ніж один. Я нарахувала п’ять різних, а могли ж бути і однакові.
Коти никали довкола Франевої хати приблудами, стежили за мною, куди б я не йшла і що б не робила. Мені навіть здалося, що вони хочуть зайти до хати всередину. Хтозна, може, коли я йду до вуйни Миці, коти це роблять. Заходять до хати, стрибають по ліжку і креденці, доїдають мої каші.
Щоб це перевірити, я залишаю, коли кудись йду, на столі миску з їжею. Повертаюсь - їжа не торкана.
Ввечері, коли я вкладаюсь спати, коти заглядають у вікна. Я бачу, як блимають крізь скло їхні зеленкаві пари очей. Від цього блимання в хаті стає світліше, так що не треба запалювати свічку.
Я не знаю, що коти хочуть від мене. Якби вони мали злі наміри, то давно би вже мене покусали, повидряпували мені очі, повидирали волосся - моментів для цього було предостатньо. Проти котів я не вживаю ніяких заходів безпеки.
Але видно, що коти на щось чекають Можливо, я маю щось зробити.
Одному котові сьогодні я налила в горнятко молока. Він сидів на дереві і пильно стежив за моїми рухами. Я відійшла від горнятка. Кіт зістрибнув на землю і взявся хлебтати молоко, одним оком постійно стежачи за тим, що я роблю.
- Котику, не бійся, - примовляла я, підкрадаючись все ближче.
Кіт дуже швидко хлебтав молоко. Я підійшла до нього впритул. Хутро на котові настовбурчилось.
- Котику, - я нахилилась і погладила його по голові. Мені завжди здавалось, що коти це люблять. Коти для того і створені, аби їх гладити.
Але цей кіт блискавично відсахнувся, боляче дряпнувши мене по руці. З подряпини полилась кров. Я сіла на землю і заплакала.
Кіт описав навколо мене коло. Він трохи більший, ніж домашні коти, вуха має гостріші, зуби вишкірені, ніби при посмішці, очі блищать. Я думала: ти ж всього лиш кіт, чого ти такий дикий?
