Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации .txt) 📗
Кіт підійшов до мене дуже близько. Я простягнула йому подряпану руку - руці і так вже все одно. Кіт обнюхав її, і в якусь мить я злякалась, що він таки вкусить. Але ні.
Кіт злизнув з руки кров і втік до лісу.
У скрині з фотоапаратом «Зеніт» я знайшла не тільки апарат, а й незнайомі інструменти і пляшечки, очевидно, призначені для фотографування і виготовлення фотографій.
Добре, що Франьо завбачливо сховав фотоапарат. Інакше він би зник разом з купами фотографій.
У скрині також лежав пожовклий шматок паперу, на якому розбірливим акуратним почерком було написане таке:
1. Треба мати: бачок для проявлення плівки, реактиви, фотопапір, фотозбільшувач, лійку. Послідовність цих речей не має значення, бо кожна річ однаково необхідна.
2. Приготувати реактиви: проявник і фіксаж. Найкраще їх заливати у пляшки з-під пива.
3. В темряві (можна накритись з головою покривалом) витягнути з апарату плівку, пропхати плівку в спіраль бачка.
4. В бачок по черзі залити реактиви (спочатку проявник, потім фіксаж), проявити плівку і закріпити зображення.
5. Промити і просушити плівку. Тримати плівку тільки за ребра.
6. Приготувати темну кімнату. Жодної шпарки з денним світлом. Денне світло для народження фотографа - радість, а для народження фотографії смерть. Можна користуватись тільки спеціальним ліхтариком з фіолетовим світлом.
7. Зібрати фотозбільшувач, вставити в нього плівку.
8. Розлити реактиви у ванночки.
9. Ввімкнути фотозбільшувач, підставити під його проміння фотопапір, за негативом правильно визначити тривалість опромінення: найсвітліші місця негативу на відбитку будуть найчорнішими і навпаки
10. Опромінений листок паперу опустити у ванночку з проявником і погойдувати ванночку, доки зображення не стане чітким (1 хв.).
11. Промити листок у воді і кинути його у ванночку з фіксажем (15 хв.). Якщо фотографії погано закріпити, за деякий час зображення пожовкне, аж поки не зникне зовсім.
12. Фотографії промити, розвісити на дроті для сушіння, як мокру білизну.
13. Розібрати фотозбільшувач, реактиви залити у пляшки з-під пива, закоркувати (реактиви можна ще деякий час використовувати знову).
14. Лягти спати.
Я ходжу в туалет завжди в різні місця. Сьогодні я пішла в кущі зліва від хати. Туди я досі не ходила, бо там відносно рівний ґрунт, рівнинна долинка, трохи неприродна для цієї місцевості.
На землі під крайнім до галявини кущем, за яким вже починається подвір’я, я помітила місцину зі свіжо витоптаною травою.
На землі неподалік порозкидувана сила-силенна недопалків.
Тутешні чоловіки курять, як правило, дешеві сигарети, а це були недопалки «Marlboro».
З місця витоптаної трави з-за кущів дуже зручно можна було стежити за Франевою хатою. Але сумнівно, щоб комусь треба стежити саме за хатою. Очевидно, стежили за мною. Але хто? Кому я потрібна?
Кожного дня почало дощити. Зранку на гори сідав туман, переповзав з однієї вершини на іншу. Потім, десь в обід, пускався дощ. Він так само переповзав з вершини на вершину, і можна було спостерігати, як на одній горі йде дощ, блискає, а на сусідній світить сонце. Деколи вдавалося побачити райдугу, деколи навіть дві.
Ліси гірських підніж злегка пожовтіли, тільки хвоя залишилась так само зеленою.
Я майже нічого не їм. Напевно, я дуже схудла. Відразу, як тільки приїхала сюди, дуже любила добре поїсти, якось страшенно хотілось, очевидно, від чистого повітря. Тепер голод минувся.
Піч я запалюю тільки під вечір, коли холоднішає.
Вуйна Миця, коли я до неї приходжу, завжди мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах. Люди тут їдять часто те саме, але їм від цього не зле, а навпаки ліпше.
Трохи вище наді мною достигли чорниці. Кілька минулих днів я ходила обідати чорницями. Лягала посеред куща і так, належачи, збирала ягоди. Напевно, я поводжусь дуже безпечно, бо багато кого в чорницях кусають карпатські змії.
Я теж одну бачила. Сіла на кущ, і раптом з-під мене щось шуснуло у траву. Добре, що вона не вкусила. Вона була дуже гарна, я встигла її роздивитись, візерунчаста, сіро-коричнево-жовта.
А ще бачила зовсім чорну змію, хоча, може, то була гадюка, або полоз.
Коли я наїдаюсь чорниць, то весь одяг, лице і руки стають фіолетово-чорні. Але тут мені навіть приємно бути такою замазурою. Ніхто на мене не дивиться, тільки коти, нікому не буде з мене смішно чи гидко, ніхто мене не любить.
Найгірше, що я не маю де купатись. Я люблю плавати у воді, а тут нема де.
Час до часу я сходжу зовсім донизу, до дороги, там тече малесенька гірська річка Дземброня (якби не карта, то я би, звичайно, не знала жодних назв). Місцеві люди називають цю річку просто річкою або потіком.
Лише раз я спробувала купатись в Дземброні. Роздяглася до нижньої білизни, поскладала одяг на величезний білий камінь. Зайшла по кісточки у воду, але відразу мусила звідти вистрибувати, бо вода була така холодна, що аж зсудомило.
- Ця вода ніколи сі не нагріває, - сказав Охримко. Він побачив мене з дороги і чомусь підійшов.
Видно було, що Охримко взяв на себе місію оберігати мене, так само він оберігає ліс. Я була для нього частиною заповідника.
- Але ж надворі дуже тепло. І довгий час уже тепло. Чому тоді вода така холодна?
- Бо вона з гір тече, а в горах не буває тепла. Коли тут зима, то і в горах зима. Коли тут весна, то в горах зима. Коли тут літо, то в горах весна, а потім зразу осінь. Коли тут осінь, то в горах вже зима.
- І що, ніколи не буває літа?
- Буває, цого ж нє. День, два.
- Минулого тижня я була на Попі і вночі ледве не замерзла.
- Дивисі, ліпше не ходи сама. Там блудить один дурнуватий десь звідтам, говорить по рускому.
- Я його бачила.
Охримко ніяково тупотів біля мене, так, ніби щось не давало йому піти.
- То ти надовго тут замешкала, та? - спитав він.
- Я вже казала, що не знаю. Може, так, а може, ні.
- Ти дивисі, бо мені треба знати, чи на довго.
- Нащо вам знати?
- Як, мені конче треба знати!
Я одягнулася.
- Скоро піде вже холод, - сказав Охримко. Він все тягнув час, ніби не наважувався щось мені сказати, або навпаки хотів щось вивідати в мене, пильно вивчаючи мої рухи і очі.
- Мені цікаво подивитись, як тут буде в холод.
- Нема на що дивитись. Аби не змерзла до холєри.
- Не замерзну, я не мала дитина. (Тут я трохи зблефувала, але Охримкова запопадливість мене добряче обтяжувала.)
- Перше ти мені не пойняла віри, нє?
- Про що?
- Про Франя.
Я мовчала.
- Дивисі, доньцю, бо вуйко тобі не порадить на зле. Франьо був тойво… Кожен потвердить.
- Він просто любив фотографувати, хіба це злочин?!
- У Франя, - дуже серйозно заговорив Охримко, - жило в хаті ціле котяче войско. Котів десіть-двайціть. Ніхто то порахувати не міг. Коти спали разом з ним на подушках! Водивсі з котами, ніби їх ґазда. Вони Франя у всьому сі слухали! Таке хіба задурно? Нє, не задурно!
- Вуйку, коти ще досі живуть недалеко від хати. Здичіли. Я їх потрохи годую, і вони добрішають. Може, так само будуть жити зі мною на подушках. Мені би не було противно. Навпаки. З ними веселіше. Те, що ви сказали, пояснює, звідки в лісі біля Франевої хати так багато диких котів.
- І ти їх кормиш?
- Так. Вони не зовсім дикі, це видно. Видно, що коти пам’ятають, як колись жили в хаті, бо поводяться так, ніби хочуть повернутися додому. Мене майже не бояться. Я думаю, вони просто звикають.
- Донько, не корми їх! Не веди до хати!
- Франьо жив з ними, а я що, не зможу?
- Так то воно так, але тих котів, з якими жив Франьо, поперестрілювали. Люди сі зібрали і всіх до одного побили. Доньцю, то не ті коти, з якими жив Франьо!
