Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В. (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Майже від початку гетьманування Іван Виговський дав зрозуміти своєму оточенню, що бути тимчасовим виконувачем обов'язків гетьмана він не збирається, й запровадив власну зовнішню й внутрішню політику. Одночасно він показав себе як охоронець здобутків і традицій Богдана Хмельницького. Після цього Рада козацької старшини, яка відбулась у Корсуні 21 жовтня 1657 року, вже остаточно віддала гетьманську булаву в його руки.
Зазначмо, що Виговський насамперед намагався послабити зв'язки з Московським царством та укласти союз із західними державами, зокрема із Швецією, а також замінити московський протекторат якимось іншим, як того бажав перед самою смертю його видатний попередник. Одночасно новий гетьман намагався покласти край безладу, що запанував повсюди в Україні по смерті Хмельницького. Крім того, одним із головних пріоритетів діяльності Виговського було намагання залучити до державної влади в Україні освічених і достатньо заможних людей, які би, маючи національну свідомість, дбали про державні інтереси. Саме на цій хвилі Іван Виговський хотів посилити владу представниками польської шляхти, які разом із заможними козаками повинні були утворити нову національну еліту, майбутню опору Гетьманщини.
Не дивно, що такі заходи гетьмана Виговського викликали активну протидію козацької черні. Низи, що їх спонукали в потрібному напрямку зацікавлені сторони, вбачали у цих діях спроби повернутися до польського панування. Насамперед, невдоволення демосу використали в боротьбі за владу політичні супротивники гетьмана. Першим із них, безумовно, був полтавський полковник Мартин Пушкар, до якого приєднався тодішній запорозький кошовий Яків Барабаш, спровокувавши повстання проти Виговського у Запорожжі й на Лівобережжі. Зайве нагадувати, що повстання Пушкаря й Барабаша одразу ж використали в своїх цілях московські агенти, намагаючись послабити гетьманську владу та схилити й до ще більших поступок Москві, зокрема — обмежити автономію української Гетьманщини. У Кремлі, який, безумовно, був тією самою зацікавленою стороною, добре розуміли, чим загрожував курс, обраний гетьманом Виговським, тож діяли досить активно, аж до надання безпосередньої військової допомоги бунтівникам.
Повстання Пушкаря було негайно придушене силами прибічників гетьмана Виговського, однак перші паростки майбутнього розколу України з'явилися разом із саме цим бунтом — козацька старшина, яка у часи Хмельницького видавалася монолітним середовищем, підґрунтям гетьманської влади, зазнала поглиблення внутрішніх суперечностей, що врешті спричинилося до скликання Чорної ради та розколу України.
Реакція Москви на придушення гетьманом Виговським повстання Мартина Пушкаря і Якова Барабаша була передбачуваною. Там украй негативно поставились до дій Виговського, що його вже вважали своїм васалом, і почали все частіше втручатись у внутрішні справи Гетьманщини. Без згоди гетьманської канцелярії у Москві було підготовано царські укази про призначення московських воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а одразу після цих указів вийшла постанова про призначення боярина Василя Шереметева керівником нової московської адміністрації в Гетьманщині. У настанові, врученій йому в Москві, йшлося про забезпечення передачі управлінського апарату в містах України до рук прихильного до самодержавної царської влади міщанства. У Москві, звичайно, спланували, щоби підтримка цивільної влади українських міст на противагу козацькій адміністрації стала ще одним із засобів послаблення суспільно–політичної та культурно–національної єдності в створеній Хмельницьким козацькій державі.
Активні спроби позбавити Гетьманщину суверенітету здійснювано й надалі. У серпні 1658 року, знову–таки ігноруючи статті «Переяславського договору», за сприяння московського війська князь Григорій Ромодановський проголосив наказним гетьманом України уманського старшину Івана Безпалого, відомого своїми виразними промосковськими настроями. З цього фактично й почалося відкрите протистояння між українським козацтвом, яке підтримало гетьмана Виговського, та Москвою.
Зауважмо, що московські війська та їхні союзники поводилися на Лівобережжі як в окупованій країні, а населення надзвичайно сильно потерпало від їхньої присутності. Відомо, що в стані князя Ромодановського перебував прибічник загиблого в Полтаві Мартина Пушкаря Яків Барабаш зі своїми людьми. За активного сприяння московських воєвод Барабашеві підлеглі грабували лівобережні міста, спустошували господарства і вбивали людей. Разом із козаками Я. Барабаша по містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом осіли російські залоги. Урешті–решт це протистояння закінчилось відомою Конотопською битвою, яка відбулася влітку 1659 року. Під час цього протистояння українці на чолі з гетьманом Іваном Виговським і ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким завдали ніщивної поразки війську московських воєвод. Про наслідки бою під Конотопом для Московського царства неможливо висловитись більш яскраво, аніж зробив це російський історик Сергій Соловйов, відомий своєю великодержавницькою позицією: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Лише нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чути було радісні розмови про торжество Хованського, а тепер Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевого наказу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар із боярами часто був присутній при роботах; жителі навколишніх земель з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль».
Як бачимо, в Москві якнайсерйозніше поставилися до поразки під Конотопом і навіть не відкидали можливості нападу гетьманського війська на саму столицю. Очевидно, події сорокарічної давнини, коли гетьман Петро Сагайдачний уразив вогнем і мечем московські землі, закарбувались у пам'яті підлеглих московського царя.
Але всі ці приготування виявились марними. Виговський так і не вирушив походом на Москву, і то з об'єктивних причин. Головною з них був «Гадяцький трактат» за рік перед тим, а також той факт, що викладені в ньому положення викликали гостре неприйняття в козацькому середовищі як самого трактату, так і гетьмана, за сприянням якого було укладено цю угоду.
Слід зауважити, що трактат укладений у Гадячі 6 (16) серпня 1658 року генеральним писарем Запорозького Війська Юрієм Немиричем і майбутнім гетьманом України Павлом Тетерею, з одного боку, й урядовцями Речі Посполитої К. Беньовським та К. Євлашевським — з другого, можна вважати справжнім проривом української дипломатії, який так і не був оцінений сучасниками. Прикро, але гетьман Виговський саме через «Гадяцький трактат» мусив закінчити політичну кар'єру. Як і сотні інших надважливих справ — як тоді, так і тепер в Україні, — цей договір, укладений задля розвитку й добробуту держави, став суспільним подразником, що в результаті й призвело до знищення його творців і зникнення гетьманської України в Російській імперії. Що ж являв собою підписаний у Гадячі документ?
За його умовами Україна як незалежна держава під назвою Велике князівство Руське мала ввійти до складу оновленої Речі Посполитої на рівних правах з Польщею та Литвою. Територію князівства складали Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада в новій державі мала належати оновленому сейму — Національним зборам депутатів, яких пропорційно обирали від усіх земель, що входили до складу князівств Руського, Литовського, а також королівства Польського. Виконавчу владу в князівстві Руському повинен був здійснювати гетьман, якого, обраного навічно, затверджував король Речі Посполитої. Вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати всі освічені стани українського суспільства, тобто козацтво, шляхта і духовенство. Окрім здійснення державної влади, гетьман мав очолити збройні сили князівства. У Великому князівстві Руському, за рішеннями, прийнятими в Гадячі, впроваджувались державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Державною мовою, якою мали провадити все офіційне діловодство, стала би тогочасна українська мова. Також було вирішено створити в Києві та кількох інших містах монетні двори для карбування власних грошей. Православних вірян було зрівняно в правах із католиками. Греко–католицька церква, запроваджена після Брестської унії 1596 року, зберігалася, але була значно обмежена в правах і відтепер не могла поширюватись на нові території Великого князівства Руського. У спільному сенаті нової Речі Посполитої були передбачені мандати для православного митрополита київського і п'ятьох православних єпископів.
