Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Ігор скоса зиркнув на Степана, що сидів біля вікна.
— А де ми там заночуємо? — запитав його.
Садівник здригнувся.
— Влаштуємося. Нічліг — не проблема. Головне — доїхати.
Випивши в привокзальному буфеті по склянці чаю, вони ще години дві сиділи на твердій лавці залу очікування.
Нарешті оголосили посадку. Степан закинув на плече наплічник і озирнувся на Ігора.
До свого купе вони увійшли першими.
«От якби так удвох і їхати», — подумав Ігор, запихаючи сумку під столик.
На жаль, надії Ігора були марними. Хвилини за три в їхнє купе ввалилися двоє чоловіків, що їхали у відрядження, обом років по сорок. Попросивши Ігора встати, запхали під нижню полицю дві однакових валізи. А чималий пакунок з пляшками залишили на підлозі.
— А ви, мужики, до Миколаєва? — запитав один.
Степан кивнув.
— Отже, сумувати не будемо! — пообіцяли попутники. — Пивка у нас на всіх вистачить, а як ні, то у провідників, напевно, щось міцніше знайдеться. Я їх всіх по іменах знаю.
Ігор помітив, що Степан насупився і відвернувся до вікна.
Попутники швидко витягнули з пакунка п’ять пляшок пива, півлітровку «Немирова», палку ковбаси і кульок з квашеними огірками. В купе відразу запахло забігайлівкою.
— Слухай, піди до провідника за склянками, — звернувся до Ігора другий чоловік.
— Він зараз квитки перевіряє.
Чоловік хитро прискалив око.
— Не бійся, він на вулиці стоїть. Квитки буде перевіряти, коли поїзд рушить!
Ігор неохоче пішов до службового купе.
Двері були відчинені, всередині нікого не було.
Ігор взяв з полиці чотири склянки.
— Ну ось, а говорив — він квитки перевіряє! — зраділи попутники.
Ігорю раптом здалося, що ці двоє пасажирів — брати, так вони були схожі своєю непримітністю, відсутністю виразних рис у обличчях. Обидва з вусами, мають очі, вуха, ніс і рот. І все! І кожна деталь обличчя позбавлена чогось особливого, ніби їх спеціально прооперували, прибравши все, на чому можна зупинити погляд. А може, це результат хронічних відряджень з короткими п’яними снами?
Один попутник вже розливав пиво по склянках. Його рухи були чіткими, автоматичними. На обличчі — застиглий запал.
— Я не питиму, — холодно сказав, підвівши голову, Степан.
— Що, хвороба? — запитав той, що розливав.
— Гірше.
— Проти волі п’яним не будеш, — махнув рукою чолов’яга і подивився на Ігора. — А ти?
— Мені трошки, — сказав Ігор, — нам зранку працювати…
— А нам танцювати!!! — зареготав той. — Ми також не у відпустку їдемо. Два дні підводної зварки, потім по півлітра на брата, щоб зігрітися, і назад!
«Підводна зварка» викликала у Ігора повагу.
Сусід по купе простягнув Ігореві руку.
— Ваня, — назвався він. — А це — Женя, — перевів погляд на напарника.
— Я вийду покурити, — Степан вийшов з купе.
Поїзд рушив. Женя змішав собі і напарнику пива з горілкою. Поглядом запропонував Ігору такий самий коктейль, але Ігор відмовився.
У купе на хвилинку зайшов провідник. Зібрав квитки. З тими, що їхали у відрядження, привітався, наче з добре знайомими.
— Тільки не співайте вночі, — попросив їх подружньому, залишаючи купе.
Ігор випив склянку пива і пішов шукати Степана. Той стояв у тамбурі.
— Випили б хоч краплинку із ввічливості, — сказав Ігор.
— Якщо я вип’ю, то весь вагон не спатиме, — усміхнувся Степан. — А для радості мені й чаю вистачить!
— А якщо в Очакові ваших родичів знайдемо? До них жити переїдете? Чи в нас залишитесь? — запитав Ігор і почувся ніяково — так недоладно пролунало запитання.
— Хто його знає?! — здвигнув плечима Степан. — Якщо знайду… Та що їм до мене? Адже я — людина без грошей і прописки. Ні допомоги, ні дружби — нічого не прошу. Навчився своїм розумом жити. Познайомлюсь, та й усе… Знатиму, що не самі ми з дочкою на цьому світі. Хоч навряд чи залишився хтось з рідні… Родичів можна і без татуювання знайти. Там щось інше.
Коли вони повернулись з тамбура в купе, всі пляшки були порожні, а попутники, на їх подив, вже лежали на верхніх полицях.
— Там огірки залишились, пригощайтесь, — сказав один з них.
***
На площі перед Миколаївським вокзалом стояли мікроавтобуси із табличками на лобовому склі — назвами кінцевих пунктів маршруту. Ігор відразу зауважив бусик з назвою «Очаків-коса».
— Коли рушаєте? — запитав водія Ігор.
— Коли наповнимося, тоді й поїдемо, — відповів той, лузаючи насіння:
Над Очаковим яскраво сяяло сонце, освітлюючи кілька сірих «хрущовок» довкола двоповерхового автовокзального акваріума, три кіоски і кількох бабусь, які просто на асфальті торгували яблуками.
Степан, роззирнувшись, відразу попрямував до цих бабусь. Ігор поквапився за ним.
— Як ваші симиренки? — запитав Степан у однієї бабці.
— Дві гривні кіло, — відповіла вона. — Будете брати, віддам за півтори…
— А ви не підкажете, де б нам подешевше куток винайняти на кілька днів? — Степан змінив тему, що аж ніяк не здивувало бабусю.
— Чого ж ви так пізно приїхали? — вона із співчуттям розвела руками. — У морі зараз лише п’яні та діти купаються…
— А ми моржі, — посміхнувся садівник. — Ми не купатися, ми місто подивитися приїхали.
— Що ж у нас дивитися?! — сама себе запитала старенька. — Хоча чого ж? Церква є, музей з картинками десь у центрі… Кажуть, цікавий…
— Підемо, обов’язково і в музей підемо, — кивнув Степан. — Але спочатку нам би куток знайти!
Бабуся оглянула обох проникливим поглядом з ніг до голови.
— Є в мене кімнатка… Але менше, ніж за десять гривень на добу, я її не здам. Це без харчів, звичайно…
— Добре, торгуватись не будемо, — промовив садівник, начебто неохоче погоджуючись.
— Машо, ти мої попродаєш? — обернулася вона до бабусі поряд. — Я зараз повернусь!
Та кивнула.
Автовокзал і кілька «хрущовок» залишились позаду. Бабуся вела приїжджих повз приватні будинки.
— А ви звідки будете? — запитала по дорозі.
— Зі столиці, — відповів Степан.
Невдовзі зайшли на подвір’я старого цегляного будинку. Ігор відразу попрямував до ґанку.
— Гей, хлопче, не туди! — крикнула господиня, що затрималась біля хвіртки.
І повела їх за будинок, де гості побачили ще дві цегляні прибудови.
В одну з них вона й впустила чоловіків, знявши з дверцят навісний замок і разом з ключем передаючи його Степану. Всередині стояли два залізних ліжка, акуратно застелені. Біля маленького віконця — столик і два стільці, а під стіною така сама стара дерев’яна етажерка, що у Ігора в цегляному сараї.
— Ось, розташовуйтесь, — сказала вона. — А я піду далі торгувати.
Виходячи, озирнулась.
— Може, наперед заплатите?
Ігор простягнув їй двадцять гривень.
— Якщо довше пробудемо, доплатимо!
Степан викурив сигарету, і вони з Ігорем пішли на прогулянку містом. Вулиця, якою вони йшли, здалася Ігору безкінечною.
— Я думав, що Очаків не більший від Ірпеня, — зауважив він.
— Більше чи не більше, а в таких містечках всі один одного знають, це головне! — твердо промовив Степан. — Це головне, і не надто приємне. Вони відразу бачать, хто чужий!
Бабусю-господиню звали Анастасія Іванівна. Увечері вона постукала в їх віконце і покликала вечеряти.
У будинку Анастасії Іванівни пахло старим одягом. Ігору цей запах нагадував дитинство — у його бабусі в селі була скриня з сукнями, пальтами і хустками. Ігор інколи зазирав всередину, і звідти бив у ніс цей дивний млосний запах, який, однак, не був нестерпним, та навіть дуже неприємним. Мав у собі щось солодкаве, щось від осіннього прілого листя.
Бабуся пригощала гостей тушкованою капустою з грибами. Ніякого алкоголю на стіл не поставила, натомість відразу налила гостям чаю з великого фаянсового чайника.
— Ви тут давно живете? — спитав її Степан.
— Я очаківська, народилась тут, — відповіла господиня.
Очі Степана загорілися. Він швидко подивився на Ігора, а потім знову на Анастасію Іванівну.
