На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (лучшие книги TXT) 📗

На цьому історія з радіо не скінчилася. За дві години, наприкінці робочого дня, Крісті Крейґ, певно, відчуваючи, що наговорила зайвого, надряпала Наталі Пошивайло листа. По-діловому стриманого і сухого, але… до останнього слова брехливого. Наталя Пошивайло відразу переправила e-mail мені.

Наводжу дослівно мовою оригіналу:

Важко передати, наскільки я був обурений. Мене розізлила не так відмова «The ROCK FM», як відповідь маркетингового директора. То була нахабна брехня! Пані Крейґ виставила мене кровожерливим кретином, який тільки й мріє, як би дістатися до бідолашки Ґреґа. Я не обговорював листа з Наталею Пошивайло, але переконаний, що після нього вона теж почала думати про мене як про неврівноваженого фрика, який сам змарнував нагоду виступити по новозеландському радіо.

Штука в тому, що під час розмови з Крісті Крейґ я ні словом не обмовився ні про пана Морґана, ні про його висловлювання у газеті «New Zealand Herald». З однієї простої причини – Ґреґ був мені непотрібний. Я хотів на ефір – крапка. Від самого початку ми з Притулою не мали наміру дубасити Ґреґа, не збиралися закидати його дім тухлими яйцями чи палити його виноградники. Якби я згадував про Ґреґа і його судження, йшлося б про газету, а не про ефір. Я писав про висловлювання Ґреґа стосовно українських чоловіків та жінок у скарзі до BSA. Це єдине джерело, звідки Крісті Крейґ могла дізнатися про «алкоголіків». І це ще раз підтверджує, що BSA всерйоз взялася за опальну радіостанцію.

Гарно все обміркувавши, я збагнув, чому пані Крейґ так запопадливо захищала Ґреґа. Вона боялася не мене і не моїх нападок у прямому ефірі. Вона, як і Кеті Міллс, тямила, що письменник із України, з якого можна (гіпотетично) постібатися в ефірі, – це буде круто, це буде весело. Насправді Крісті Крейґ боялася, що я таки знайду Морґана і настукаю йому в диню.

Що було б, якби вдалося розшукати Морґана і підрихтувати шматком арматури його інтерфейс? Звісно, я б тоді завершив авантюру у в’язниці, але… Майже напевно Ґреґ подав би позов на «The ROCK FM» за порушення згаданого закону про втручання в особисте життя (privacy act) і взагалі через те, що його втягнули в лицедійство, яке ледь не закінчилось для нього содомією та втратою органів відтворення. І цього «The ROCK FM» боялись найбільше.

Отож на радіо я не потрапив. Прикро, звісно, що не вдалося влаштувати їм армагедон на студії. Втім, мої старання не були марними. Реакцію BSA та спричинений нею переполох серед керівництва «The ROCK FM» вважаю головним досягненням офіційної частини акції «На Зеландію!».

…Того дня вечеряв рано. До завтра треба було виспатися. Завтра почнеться основна, неофіційна частина авантюри. Я усвідомлював, що після неї аж до самого вильоту навряд чи матиму нагоду нормально поспати.

Та навіть якби й мав, я знав, що не засну.

So let it be written, let it be done… [63]

Настав вечір четверга. Я вибрав момент, коли в кімнаті нікого не буде, і вивалив усі свої речі на ліжко, звільнивши наплічник. По тому став пакуватися перед операцією. Спершу, ретельно розрівнявши, поклав у рюкзак двісті плакатів. На низ заштовхав кофту (вночі може бути прохолодно і майже напевно дощитиме). У потаємне відділення (на той випадок, якщо доведеться валити прямо в аеропорт, не заїжджаючи в хостел) заховав паспорт і роздруківку електронного квитка. Згори докинув товстий моток скотчу і відеокамеру.

Ніби все. Повторно передивився, чи нічого не забув, і непомітно залишив «Пентланд Бекпекерс».

Замість податися на Домініон-роуд і скористатися автобусом вирішив діставатися до центру іншим шляхом – пішки по Маунт-Іден-роуд і далі по Симондс-стрит. Цією дорогою повертатимусь після операції (в таку пізню пору такої пізньої пори громадський транспорт уже не ходитиме), а тому навмисне надумав пройтися по маршруту, щоб засікти час, необхідний, аби дістатися від центру до хостела, і позначити собі орієнтири.

Трохи менш ніж за годину я дістався площі Аотеа, що розкинулася ліворуч від Квін-стрит. По дорозі нарешті вирішив, у якому барі виголошуватиму тост. «Ґеіхінкен караоке». Він більший і має кращу сцену.

Перетнувши площу, вийшов на Альберт-стрит і за кілька хвилин пірнув до бару.

Була половина десятої, п’ятниця. «Ґеіхінкен караоке» аж тріщав від відвідувачів. У цій справі поспіх був зайвим, тож я надумав спершу трохи роздивитися. Вільних столиків не було. Довелося протиснувся до барної стійки, де я заліз на височенний стілець і замовив собі пива.

Бар гудів. Бармен, забравши гроші, налив пива і більше не звертав на мене уваги.

Незважаючи на те що більшість відвідувачів «Ґеіхінкен караоке» вже добряче заклали за комір, ніхто не виспівував. У барі лунала музика (дивне поєднання маорійських мотивів і трансу), але сцена стояла порожньою.

Розправившись із половиною кухля, я подумав, що настав час.

– Хей, друже! – кричу до бармена.

– Ще одне? – машинально відгукнувся він.

– Ні. Хочу, щоб ти приглушив музику.

– З якої це радості?

– Я проголошуватиму тост, – тицяю пальцем у бік сцени. – З отих-от підмостків.

– Ні, – не роздумуючи, хитає головою бармен.

Я поманив його. Він підозріло глипнув, та все ж нахилився.

– Я куплю пиво всім, хто є в барі, а ти матимеш хороші чайові. Просто вимкни музон і ввімкни мікрофон. Це займе п’ять хвилин. – Бармен вагався. – Матюків не буде, – кажу.

Хлопець миттю перемінився, потягнувся рукою до регулятора гучності на музичному центрі і прикрутив звук. А тоді, посміхаючись, кивнув у напрямку сцени:

– Валяй, чувак!

Захопивши келих, я піднявся на підмостки. Кілька чоловік за найближчими столиками помітили мене і щось п’яно загорлали. Через шум і новозеландський акцент я не розібрав, що саме. Решта поки що ігнорували мене.

Підійшовши до мікрофону (правою рукою притискаю холодний келих до футболки), двічі стукнув по ньому пальцем лівої руки. По залу рознеслося шипляче «Тух! Тух!», і гамір притих. Отже, мікрофон працює.

Почекав. Щонайменше половина голів повернулися до мене. А тоді набрав у груди повітря і чемно почав: