На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (лучшие книги TXT) 📗

– Ви заблукали? – запитав той, що ближче.

– Ні, все гаразд… сер… – На більше мене не вистачило. Якби не темрява, офіцери, безперечно, зауважили б, що я аж посинів від страху.

– Тоді що ви робите о такій порі у місті? – Він награно зиркнув на годинник. – Зараз друга ночі.

Ось тут я набрав повні легені хорошого оклендського повітря і почав імпровізувати. Взявся плескати, мов навіжений. Аварійна частина свідомості виступила наперед, заглушила страх і перебрала контроль. Я видавав на-гора епічні шедеври, неначе від того залежала доля Всесвіту. Я був, як Річі Блекмор [64] у кращі роки, як Джеймс, трясця його матері, Хетфілд [65] до того, як чувака полікували від алкогольної залежності! Тільки замість пальців і електрогітари моїми інструментами були язик і повітря.

– Та ми оце з братанами були в барі, випили по пиву, про життя поговорили. Крапаль засиділися, вирішив їх провести, вони живуть неподалік кампусу. Звідки їх знаю? Ми вчилися разом у Швеції, класні чуваки, я й сам часто думав, чого це їх аж до Швеції занесло, коли у вас тут такі універи, що хоч куди… – Тут навіть не дуже брехав, на Департаменті промислової екології Королівського технологічного інституту справді вчився новозеландець. – А вони оце запросили мене до себе, ну, погостювати кілька днів у Окленді, і ми…

– У якому барі ви були? – перебив мене полісмен.

– «Ґеіхінкен караоке бар», – не змигнувши оком, випалив я. – Це на Альберт-стрит, неподалік центральної вулиці.

Швидкість, із якою пальнув назвою бару, переконала офіцера, що я кажу правду. Він трохи розслабився.

– А зараз куди прямуєте?

– До свого хостелу.

– Знаєте адресу?

– 22 Пентланд авеню, район Маунт-Іден, – знову без запинки видав адресу хостела, водночас розуміючи, що зробив неможливе: перевів розмову в безпечне русло.

Новозеландець замислився. Покосився на напарника.

– Це дуже далеко, хлопче, – сказав другий, той, що тупцяв біля машини.

– Знаю, – спокійно заявляю, щонайширше посміхаючись, – звідси хвилин сорок пішки… може, годину.

Я справді знав, адже прийшов у центр міста пішки! Полісмен удруге зикнув на свого напарника. Той кивнув. «Повірили! – тішився я. – Повірили, мазефакери!»

– Ви впевнені, що знайдете хостел уночі?

– Не хвилюйтесь за мене, офіцере.

– Може, викликати таксі?

«От же ж причепливий чортяка! – зануртував я подумки. – Пристав, як сльота. Зараз іще, не дай Боже, запропонують підвезти на патрульній машині! А в мене ще сотня плакатів не розвішані…»

– Ні, дякую! – спробував пожартувати: – Я випив лише келих пива, а не відро, тому не сумнівайтеся, джентльмени, до хостела якось дочовгаю. Просто хочу провітритися…

Офіцери посміхнулися.

– Ну що ж, тоді не затримуватимемо вас. Гарно прогулятися!

– А вам гарного патрулювання, – буркнув у відповідь.

Полісмени сіли в патрульне авто і поїхали геть, навіть не перевіривши документів і не запитавши, звідки я приїхав.

Кров схлинула з мозку, і я втямив, що мушу негайно сісти, інакше звалюся там, мов новонароджене теля. Дочовгавши до найближчої автобусної зупинки, плюхнувся на лавку. Нерви потроху заспокоїлися, але м’язи ніг іще довго тремтіли. Востаннє відчував подібне у 2008-му після приземлення у Бергамо, що біля Венеції. Літак лоукост-авіакомпанії «Ryanair» сідав під час грози, його трясло й кидало, наче квасолину в киплячій воді. Того дня я реально прощався з життям…

Посидівши хвилин п’ять, роззирнувся. За стіни автобусної зупинки правили скляні рекламні бокси. В одному з них висіла реклама продовження знаменитої комедії «Похмілля». Друга частина називалася «Похмілля 2: Із Вегаса в Бангкок». Із зображення мені посміхалися головні герої фільму: актори Бредлі Купер, Ед Хелмс, Зак Галіфіанакіс. То був добрий знак. Люблю гарні (читай: дурні і прибацані) комедії. Я посміхнувся хлопцям у відповідь, а тоді відірвав шматок скотчу і приклеїв плакат із дівчинкою і причандалами просто на писок Бредлі Куперу. Підвівся, козирнув акторам на прощання і пошурував далі. Ноги все ще боліли, мовби після присідань зі штангою, але робота не чекала.

Молоді читачі мого героїко-патріотичного опусу після ознайомлення з цією пригодою мусять закарбувати дві важливі речі: 1) українська міліція – це не новозеландська поліція, а тому, дуже вас прошу, не намагайтеся відтворити жодну з частин вищенаведеного діалогу під час спілкування з нашими аборигенами – випускниками міліцейських училищ, і 2) вчіть англійську мову, салабони!

Я переоцінив свої сили. Ніколи не думав, що це настільки важко – чіпляти плакати по місту. О пів на п’яту ранку я валився з ніг від утоми, просто розвалювався на атоми, а в рюкзаку лишалося ще півсотні постерів.

Час ішов. Незабаром світатиме. Мені потрібно було повернутися в хостел до світанку. Брати таксі я не збирався, аби зайвий раз не світитися. Треба було щось вирішувати. Про пам’ятник уже й не думав. Наразі треба було кудись подіти кількадесят останніх плакатів.

До всього почався дощ. Несильний такий. М’яка мжичка. Коли йдеш, здавалося, наче тебе звідусіль огортає вологе павутиння. Але це тільки на словах приємно. Насправді вже через десять хвилин вогкий холод починав гризти кістки.

І тоді я прийняв рішення. Перетнув головну вулицю, повернув на захід і попрямував до району Понсобі. Трохи більше ніж за чверть години дістався будівлі, де розташувався офіс «The ROCK FM». Кілька плакатів приліпив неподалік (під самими дверима не міг, заважали відеокамери), а решту розкидав на підходах. П’ять штук лишив собі. На пам’ять.

Після того накинув капюшон і швидкою ходою почимчикував геть із Сіті…

У хостел зайшов одночасно з тим, як на вулиці вимкнули ліхтарі.

Постояльці спали. Я прийняв душ, сів за комп’ютер, переглянув свою пошту. По тому посунув на кухню перекусити. Жуючи залишений з учора сандвіч, витягнув з телефона sim-картку «Vodafon» – вона більше не знадобиться – і вставив на її місце рідний «Київстар». Абсолютно несподівано на моїй «сімці» ввімкнувся роумінг: я міг писати додому. Подумав, може, варто настрочити Притулі. Доповісти, що все пройшло успішно: Окленд прокидається, щоб ознайомитися з теплим «привітом» із України. Оминути такі плакати буде дуже важко. Провагавшись, так нічого й не написав. Рано ще. Вирішив, що начеркаю щось із термінальної зони аеропорту, коли остаточно покину Нову Зеландію. Лише після цього місію можна буде вважати виконаною.

Між тим хостел поволі прокидався. У напрямку туалету прочовгав австралієць із моєї кімнати. Кивнув мені. Схоже, він був надто сонним, щоб дивуватися, чому я сиджу о сьомій ранку в кухні та ще й у одязі.

Дожувавши бутерброд, я пішов подрімати. Поставив будильник на дев’яту. Не мав ані найменшого бажання затримуватися в «Пентланд Бекпекерс».

Незважаючи на втому, заснути не вдалося. Наелектризовані нерви не давали стулити повіки. Я усвідомлював, що мушу поспати. Заклинав себе відключитися хоча б на півгодини. Проте поза цим усвідомленням громадилося інше відчуття, понуре, мульке і чорне, як хмара, яке не дозволяло свідомості зануритися в рятівне провалля сну, – розуміння того, що це ще не кінець. Навіть не близько.

Провалявшись у ліжку годину, я встав і почав збиратися в аеропорт.

Місію завершено?…

День був похмурий. Рвані землисті хмари повзли низько, місцями черкаючи вершини лісистих пагорбів, що оточували спальний район Маунт-Іден.

Вийшовши на авеню Маунт-Іден, я дочекався автобуса і відправився до аеропорту, куди успішно прибув за кілька хвилин до одинадцятої. До вильоту залишалось довжелезних дванадцять годин!

Я вмостився на металевому кріслі перед залом реєстрації і став чекати…

О, яке то було пекло! Просто чекати дванадцять годин – ще те випробування. Але чекати, знаючи, що на паспортному контролі мене (цілком можливо) на мене чатують двійко-трійко поліцейських, – це просто нестерпно. Спробував покуняти, але заснути не давали напрочуд яскраві картинки: я уявляв, як саме в цей час розлючені новозеландські бабусі одна за одною вриваються у поліційні відділки в різних частинах міста, жмакають мої плакати, трясуть ними над головами, тицяють крученими пальцями у закривавлені яєчка і роз’ятрено кричать: «Ось подивіться, на що витріщався мій онучок по дорозі до школи! Неподобство! Бридота! Куди ви тільки дивитесь?! У нього тепер травма на все життя!» Полісменам не доведеться напружуватися, щоб мене знайти. Ведучі з «The ROCK FM» і керівництво BSA знали про те, що я в Окленді, і чудово уявляли, з якою метою я припхався. Не могло бути жодного сумніву стосовно того, хто організував спектакль у барі, а згодом розвішав плакати у центрі міста. Гірше за все, копам навіть не треба було щось вигадувати, щоб мене впіймати. Усі розуміли, що залишити Нову Зеландію можна лише одним шляхом – через аеропорт. Їм достатньо подзвонити в службу безпеки аеропорту і повідомити, що пасажира на ім’я Maksym Kidruk слід затримати, після чого переправити до відповідного закладу.