Купальниця - Вдовиченко Галина (книги хорошего качества .txt) 📗

треба.

— Не розчув.

— Це я не тобі, Роберте. Мені каву принесли.

— Почекай. Таке перехрестя… Нічого не чую. Зараз з’їду, секунду… Марина каже… що ти деяких важливих речей

не знала…

210

— Не знала. Ми вдвох щось приховували одне від одного.

А тепер воно вийшло на поверхню. Усі брешуть, Роберте.

— Я теж не знав, звідки у вас житло.

— Нагоди не було розказати.

— Та я ж не дорікаю.

— І Олегові не було дотепер нагоди розказати. Справи не

йдуть, він у депресії, нічого в нього не виходить, усе не так.

Прийти і сказати: а цю, кімнату, уяви, твоя дружина нам здає

на пільгових умовах…

— Кароліно… Я не знаю, що тобі на це сказати, сестрич-

ко. І все, що я тут намолов — дурня. Зараз думатиму — ну

що я тут тобі наплів? Які двері в минуле, який розбір польо-

тів. Ніби все так — і все не так. Не слухай мене, просто

знай — я завжди готовий тебе підтримати, навіть якщо не

знаю, чим саме…

…От не йшло з голови — і все. Крутилося й крутилося. Міг

не говорити до пори до часу, міг відкладати розмову на потім, на більш лагідну хвилину — думала Кароліна вночі. Але ж він

бачив, що п’ю таблетки, і нічого мені не казав. Ось чого не ро-

зумію. Бачив, що п’ю, труюся хімією — і мовчав.

7

Пані Стася ніколи не була заміжня. Чоловіки — так, були, ка-

же вона Кароліні довірливо, як жінка жінці, а чоловіка не до-

чекалася. Вона відкладає убік своє вишивання, знімає окуля-

ри. Завжди у стосунках вибирала вона. За одним основним

критерієм: щоб був захисником. Чи не дивує це Кароліну? Що

вона вибирала? Це не хвалькуватість старої пані. Бачила б її

Кароліна років тридцять, та навіть ще двадцять тому! А от із

заміжжям не пощастило. Може й справді існує той вінець без-

шлюбності? Бо кожного разу щось ставало на заваді. Але як

би там не було, а жінці важливо відчувати себе захищеною, 211

хоча найкращий їй захисник — вона сама. І не бути легкою

здобиччю для чоловіка, бо чоловік цінує лише те, до чого йо-

му доводиться докладати зусиль.

Пані Стася ховає рукоділля у целофановий пакет, миє ру-

ки — і починає черговий урок кулінарної майстерності.

— Візьми, дівчинко, зошит, не сподівайся на пам’ять. І на

комп’ютер не сподівайся. Що записано рукою, не пропаде.

Правдивий галицький цвібак — це просто…

— Бісквіт? — уточнює учениця.

— По-нашому — цвібак, — відповідає пані Стася. — Нам

потрібні дві прозорі посудини, от, скажімо, ці дві склянки.

Кароліна уважно спостерігає за діями сусідки.

— Вибиваєш у склянку стільки яєць, зі скількох пекти-

меш цвібак. Скажімо, з трьох, так? Вибиваємо в склянку, ставимо другу, порожню, поруч, бачиш? І насипаємо цукру

на той самий рівень — дивись сюди — рівно стільки ж. Було б

десять яєць — стояло б поруч по літровому слоїку. Розумієш

принцип?

Пані Стася грюкає посудом, витягає з шафки високе по-

лив’яне горня, більше схоже на банячок, висипає до нього цу-

кор зі склянки, а в спорожнілу склянку, до денця якої приста-

ли крупинки цукру, насипає борошно, на той самий рівень, що яйця поруч. Усе. Всі дози визначено.

— Тепер до цукру додавай яйця, — підсуває горня до Ка-

роліни, — ось тобі міксер, збивай набіло.

Кароліна увімкнула міксер, і пані Стася замовкла, бо все

одно за тим шумом нічого не чути. Кароліна бачила, як вона

зазирнула до духовки, що вже достатньо нагрілась для випі-

кання, як готувала форму для бісквіта — і думала про те, що

почула. Вона себе захищеною не відчуває.

Міксер мусив відпочити, бо корпус нагрівся і почав смер-

діти, а пані Стасі все ще видавалось, що яйця із цукром недо-

статньо добре збиті. Нарешті Кароліна почула «досить». І обе-

режно почала додавати ложкою борошно, вимішуючи, як

212

наполягала пані Стася, вгору-вниз. Кароліна спробувала роз-

дивитись на її обличчі ознаки того, що вона жартує, але пані

Стася говорила цілком серйозно: не крутити ложкою, а саме

затягувати борошно досередини. Дрібниці впливають на

успіх будь-якого діла, хоч чого це стосується — ранкових чи-

тань на телебаченні, випікання правдивого цвібака, а чи сі-

мейного життя.

— А ви ніколи не були легкою здобиччю?

Пані Стася скинула на Кароліну здивований погляд: про

що йдеться?

— Для чоловіків… — підказала Кароліна.

— А! — пані Стася усміхнулась. — Ніколи!

А тоді повибирала пальцем зі стін банячка залишки тіста, облизала палець і сказала:

— Може, тому щось важливе й пропустила в житті.

Бісквіт вийшов високий, легкий та пухкий. Головне — тех-

нологія, повторила пані Стася, і досвід.

— Коли матимемо бажання та можливість купити побіль-

ше різного м’ясива, навчу тебе готувати правдивий старо-

львівський бігос! — пообіцяла пані Стася за кавою. — В ідеалі

має бути й дичина — але цілком підійде і свинина, курятина, вудженина, усього потроху. Обов’язково копчені реберця.

Плюс свіжа та кисла капуста. Жінка, яка вміє готувати бігос, знає, що таке смак життя! Прошу цю думку записати до сво-

їх переписів, пані Шехова!

* * *

— А ви що в чоловіках найбільше цінуєте?

Аліна Стахівна обхопила себе руками, це був її улюблений

жест з будь-якого приводу.

— Коли в житті чоловіка є сенс. Бодай тимчасовий.

— А відносно вас — яким він має бути?

— Це вже друге питання. Воно матиме значення або ні, за-

лежно від того, чи є у нього сенс життя.

213

Так це і жінок стосується, думала Кароліна. Вічний сенс

і проміжна мета. Життєва мета і тимчасовий сенс.

* * *

Олег сидів в Інтернеті, поруч з ноутбуком стояла брудна та-

рілка із засохлою калюжкою кетчупу.

Він був у доброму гуморі. Рвучко випростався, обняв Ка-

роліну, поцілував її за вухом і, підхопивши тарілку та горнят-

ко із залишками кави, вийшов з кімнати. Такі перепади на-

строю її вже не дивували.

— Олеже, — запитала вона через кілька хвилин, — ти ма-

єш якусь мету?

— Яку мету?

— Або сенс життя. Який у твого життя сенс?

— Що на тебе найшло?

— Скажи. Ти думав про це?

— А який сенс твого життя? Яка мета?

— Мого?.. Я ще не знаю, але намітки вже є.

Олег відірвав погляд від монітора.

— Бути ведучою на телебаченні?

— Не зовсім.

— А я хочу бути космонавтом!

— Дуже смішно. Я тебе про серйозні речі запитую.

Олег відповів штучним сміхом — дитяча розмова! — і мах-

нув рукою, і Кароліна подумала, що йому нема що сказати, і тому він відмахується і каже, що розмова дитяча.

* * *

Аліна Стахівна сказала: завтра читатимемо Драйзера. Вона

завжди говорила у множині — «ми», і це було правильно, во-

ни готували ці уривки разом. Одна підбирала, друга читала

перед камерою. «Що саме Драйзера?» — «“Американську тра-

гедію”, тримай книжку… Чи відомо тобі, Кароліно, що Тео-

дор Драйзер мав певний стосунок до нашої Одеси?.. Хтось із

214

його предків походив з Одеси. Такі дивні паралелі часом

у житті трапляються».

Ще більш дивні, ніж ви собі можете уявити, подумала Ка-

роліна.

Вечір вдома несподівано видався майже такий, як кілька

місяців тому.

Олег заніс до кімнати тацю з чаєм та печивом. Тримав обо-

ма руками, ногою намагався причинити двері.

Кароліна підвелась, допомогла.

— Олеже… Скажи чесно, я стала надто легкою здобиччю

для тебе? Звідси всі наші проблеми?

Олег поставив тацю на столик, закрив очі долонею лівої ру-

ки, і Кароліна побачила, як у нього трусяться плечі. Він сміявся.

— Що? — не витримала вона. — Що?

— Які дурниці ти часом верзеш! — прийшов він до тями,

відсміявшись. Зітхнув, розтер долонею обличчя. — Які дур-