Купальниця - Вдовиченко Галина (книги хорошего качества .txt) 📗
ниці…
* * *
Пательня пострілює розпеченим жиром. Розпашіла пані Ста-
ся спритно перекидає котлети іншим боком, притискає мо-
білку плечем до вуха, вигукує вбік і вгору:
— Сміття! Сміття!
Гєнек повертається на кухню, забирає пакет з відра.
— Стоп! — Кароліна збирає зі столу цибулеве лушпиння,
відправляє до сміття порожню упаковку від заморожених
овочів. — Тепер все!
— Усе за списком, а хліб — звичайний, «Карпатський», —
пані Стася — до Гєнека, прикривши мобілку долонею.
Гєнек робить широкий прощальний жест, призначений
усім, і тітка змахує йому рукою.
— Мантелепо! — це вона не йому. — Для чого твоя Галя ку-
пила тобі червоне пальто з червоним капелюхом? Я тебе запи-
тую, не уникай відповіді… Щоб тебе водії бачили! А ти що ро-
215
биш?.. Так, і що? І що?.. На ринок люди теж гарно вбираються…
Кілька пакетів, і не замастиш свого пальта оселедцем.
У пані Стасі — три товаришки, з якими вона спілкується
телефоном; перевірена роками дружба не потерпає від того, що доводиться місяцями не бачитись. З цією подругою, яку
пані Стася називає мантелепою, вони розмовляють щодня
і щодня товаришка скаржиться на водіїв, з якими вона має
проблеми через свій поганий зір. Вона переходить вулицю, де
вважає за потрібне, і водії сигналять їй і обзиваються з про-
чинених вікон. Закупи вона робить на сихівському ринку
«Санта-Барбара», вступаючи в перемовини з усіма продавця-
ми і низько нахиляючись до продуктів, щоб їх як слід розди-
витись. Ні в кого з рідних, що пропонують їй свою допомогу, не вистачає терпіння дочекатися, поки вона вибере бодай ци-
булю-порей. Тому товаришка виходить з дому сама, перехо-
дить дороги не там або не на те світло, і водії вдаряють по
гальмах, щоб не збити дивачку, що ігнорує правила безпеки.
Тому донька купила їй червоне пальто і червоний капелюх —
щоб маму було здалеку видно. Але мама тепер забуває цей за-
хисний комплект надіти.
— Як на мене, їй просто не вистачає яскравих вражень, —
зауважила Кароліна, забираючись з кухні з тарілками та ба-
нячком з овочевим рагу. — І червоний одяг цю потребу лише
посилює.
— А що тоді мені казати? — пані Стася прибирала за со-
бою на плиті. — Я взагалі з хати не виходжу, але навчилась
отримувати те, що потребую. Незважаючи на ці жахливі схо-
ди, хай їм грець. Людина мусить пристосовуватись до обста-
вин, які несила змінити.
— А ви ніколи не думали, щоб поміняти свої кімнати на
перший поверх?
— Як можна? — обурилась пані Стася. — Тут мій дім!
…Олег допоміг накрити на стіл у кімнаті. Мовчки поїли.
— Зроблю чаю? — зібрав тарілки. — Роберт дзвонив.
216
— Коли?
— Щойно. Тобі. Я не встиг, думав, ти в кімнаті. У навуш-
никах був… Роберт завтра буде у Львові.
— У Львові? — Кароліна здивувалась так, немов почула
щось неймовірне.
…Брат поставив свій «Форд» під вікнами на подвір’ї, там, де
Олег тримав свій «Міцубіші-Лансер». Зайшли до хати, і Каро-
ліна здогадалась, що за мить перед тим, за дверима, вони урва-
ли якусь нелегку розмову, бо надто старанно обидва робили
вигляд, що все гаразд. Роберт розкинув руки, прийняв Каролі-
ну у свої обійми:
— Отже, — сказав, — показуйте свої апартаменти!
Цієї хвилини пані Стасі щось знадобилось у ванній.
— Які ви подібні, — вийшла в коридор з цими словами. Во-
на ще від учора знала, що Кароліна з Олегом матимуть гостя.
— Родичі, — відповіла Кароліна.
— Не думав, що комуналки ще існують, — сказав Роберт,
привітавшись.
— Яка ж це комуналка? — підхопила тему пані Стася: — Це
половина великого помешкання, ми тут жили з сестрою, се-
стра розлучилась, чоловік відсудив у неї одну кімнату і продав, там відтоді мешкає Сашуня, — пані Стася зробила міні-зупин-
ку і прискорено повела далі: — Ще одну кімнату згодом про-
дав мій старший племінник, вашу, до речі, кімнату. Фіра-від-
казниця купила, а племінник виїхав з дружиною до Німеччини.
Але Фіра тут недовго затрималась, вона вже півроку в Ізраїлі.
Кілька років тому нам пропонували продати всі кімнати в од-
ні руки, ми відмовились. Фіра, до речі, дешево кімнату прода-
вала, але в нас не було грошей купити, та й вистачає нам того, що є. Натомість маємо тепер добрих сусідів, вашу сестру з чо-
ловіком…
Пані Стася була налаштована поспілкуватись, наповнити
день новими враженнями, якщо вже такий елегантськиймо-
217
лодий пан завітав до їхньої оселі. Але пан ґречно схилив голо-
вою, подякував за щось, мабуть, за інформацію, і ступив до
кімнати, у дверях якої стояла сестра.
Кароліна чекала від брата більш виразної реакції на їхнє
житло, Роберт обійшов кімнату, провів долонею по перилах
сходів, торкнувся горошку на кахлях і стримано зауважив:
— Непогано влаштувались.
Їсти він не хотів — зупинявся десь по дорозі. А от кава —
так. Кава мусі биць! —зауважив по-старольвівському.
Півроку минуло, як вони бачились востаннє. Кароліна відчу-
вала себе не зовсім комфортно, певний неспокій тримався між
ними, деякі теми вони обминали, і ще якесь відчуття третього
зайвого було присутнє, і цим зайвим був Олег. Він мовчав.
Тут у Кароліни було цілковито інакше життя, аніж влітку ми-
нулого року. Як ніби хтось креслив графік її життя і вивів лама-
ну лінію, що після Висічі пішла під іншим кутом, а після Киє-
ва — ще інакше. Не вгору і не вниз, а лише в іншому напрямку, через усі точки, з радістю, розчаруваннями, безвихіддю та нови-
ми сподіваннями. Кароліна наближалась поступово до якогось
важливого рішення, і брат лише однією своєю присутністю під-
штовхнув її до того, щоб вона вперше сказала про це вголос. Ні-
яковість відчувалася у її короткому повідомленні:
— Я вчитись піду…
Олег повернувся до неї, здивований почутим.
Роберт випнув нижню губу, сховавши усмішку, кивнув за-
питально: куди?
— На факультет культури і мистецтв, — витиснула з себе, ніби як непристойність собі дозволила. — На акторське відді-
лення.
Роберт почухав ніс. Олег заклав руку за руку на грудях. Су-
цільний мім-театр.
Кароліну ця картина змусила усміхнутись.
— Я вже про все дізналась, знаю, які тести складати. З літе-
ратури та мови, з історії України. Нічого особливого. Усе запа-
218
м’ятаю, усе вивчу. Там головне — творчий конкурс. У друго-
му турі — етюд з уявними предметами… Я що, етюд не покажу?
— Ну, — озвався нарешті брат, — з уявними предметами —
це, безумовно, твоє…
Олег мовчав.
— Дивіться, — Кароліна підвелась. — На телебачення ме-
не дивом узяли. Це скоріше виняток, просто підійшла їм за
фактурою. Вік, голос, все таке. Я їм пасую саме на «Книжко-
ву хвилинку», а на більше наразі нема чого розраховувати. На
ведучу ранкової програми не кличуть, кажуть, підрости спо-
чатку, вивчись. Але тримають у «Книжковій хвилинці», там, мовляв, я на своєму місці.
— Щоранку працюєш?
— Так. Приходжу, готують мене зовні, читаю редактору
уривок. О восьмій — ефір, і додому. Наразі все.
Роберт додав собі кави з кавника.
— От все одно кава у Львові інакша! Не така, як усюди!
— Я трохи кориці додаю. Або ванілі дрібку. Мене пані Ста-
ся навчила. А ця кава знаєш з чим?
Роберт запхав носа в горнятко, тоді зробив ковток, знизав
плечима.
Кароліні було приємно, що він навіть не здогадується.
— Там часник! Розчавлений зубчик часнику — ось що
там є.
— Добре, що я на сьогодні вже покінчив з ділами, — по-
жартував брат.
— Роберте, воно ж не чути!
— А цинамон додаєш? — Роберт кивнув у бік вікна. Каро-
