Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Беата побачила брошку, а головне — коштовний камінь у центрі.
— Свен такі ось імпортує, — вела далі Олауг. — Їх, напевно, тільки в Празі виготовляють.
Діамант, огранований зірочкою.
Беата провела язиком по яснах: у роті вмить пересохло.
— Мені потрібно декому подзвонити, — сказала вона. — Сухість у роті не проходила. — А поки що можеш знайти фотографію Свена? Бажано, який у нього вигляд тепер. Дуже терміново.
Олауг подивилася на неї здивовано, але кивнула.
Отто дихав ротом, дивився на екран і прислухався до того, що говорять навколо.
— Можливий об’єкт входить у сектор «Браво-два». Можливий об’єкт перед дверима. Готові, «Браво-два»?
— «Браво-два» готові.
— Об’єкт стоїть. Дістає щось із кишені. Можливо, зброя — руки не видно.
Голос Волера:
— Пішов!
— «Браво-два», дійте!
— Цікаво, — пробурмотів відставний швейцар.
Спочатку Маріус Веланн вирішив, що недочув, але про всяк випадок зробив «Вайолент Фемз» тихіше. Знову. Стук у двері. Ну хто це може бути? Адже всі, здається, роз’їхалися на літо по домівках. Це не Ширлі. Її він учора зустрів на сходах, зупинився і запитав, чи не хоче сходити з ним на концерт. Або в кіно, або в театр на прем’єру — на вибір. Безкоштовно.
Маріус підвівся. Він відчув, що руки в нього спітніли. З чого б це? Адже зовсім не обов’язково, що це вона. Він подивився навколо і зрозумів, що до цього моменту ніколи не замислювався, який вигляд має його кімната. Ні, безладу в ній не було: занадто вже мало предметів. Стіни голі, хіба що обідраний плакат із Іггі Попом і сумного вигляду полиця з безкоштовними CD і DVD. Жалюгідне житло, в нім немає індивідуальності. У нім немає... Знову постукали. Він швидко заткнув край пледа, що стирчав із-за спинки канапи, і попрямував до дверей. Ні, не може бути, щоб це була вона. Не може... Відчинив. Не вона.
— Пан Веланн?
— Так. — Маріус здивовано дивився на незнайомця.
— У мене для вас пакет. — Чоловік зняв рюкзак, дістав звідти конверт формату А4 і простягнув Маріусу. На конверті була марка, але не було ніяких імен.
— Упевнені, що це мені? — запитав Маріус.
— Так. Розпишіться. — Він простягнув планшет із прикріпленим аркушем паперу.
Маріус змінив здивований погляд на питальний.
— Вибачте, ручки у вас не знайдеться? — усміхнувся велокур’єр.
Маріус дивився на нього, розуміючи: щось тут не так. Але що?
— Момент, — сказав він.
Узявши конверт, він поклав його на полицю поряд зі зв’язкою ключів на брелоку у вигляді черепа, знайшов ручку, обернувся і здригнувся, помітивши, що незнайомець стоїть просто за його спиною.
— Не чув, як ви увійшли. — Маріус видав смішок і вловив у нім нервові нотки.
Не від страху. У його рідному селищі гості входили відразу і без дозволу, щоб не випускати тепла і не впускати холоду. Але в цьому чоловікові було щось дивне. Він зняв шолом і окуляри, і тут Маріус зрозумів, що його бентежило. Він був занадто старий. Зазвичай велокур’єрам по двадцять із гаком. А тут, незважаючи на підтягнуту фігуру, по якій його ще можна було прийняти за хлопця, обличчя відразу видавало вік. Незнайомцеві було далеко за тридцять, а то і за сорок.
Маріус збирався вже щось сказати, але погляд його впав на те, що кур’єр тримав у руці. Маріус Веланн бачив достатньо фільмів, аби впізнати контури пістолета з накрученим на ствол глушником.
— Це мені? — видав він.
Незнайомець посміхнувся і направив пістолет на нього. Просто на нього. В обличчя. Тут Маріус уперше зрозумів, що пора б злякатися.
— Сядь, — мовив незнайомець. — Розкрий конверт.
Маріус важко опустився в крісло.
— Треба дещо написати, — додав велокур’єр.
— Відмінна робота, «Браво-два»! — вигукнув Фалькейд, на його блідому обличчі горів гарячковий рум’янець.
Отто важко сопів. На екрані об’єкт лежав у наручниках на підлозі перед кімнатою номер двісті п’ять. Обличчя було повернене у бік камери, так що можна було бачити замішання цього негідника, гримасу болю та повільне усвідомлення своєї поразки. Сенсація. Ні! Щось більше. Історичний запис! «Драматичний фінал кривавого літа в Осло: арешт велокур’єра-вбивці в мить, коли він готується скоїти свій четвертий злочин». Півсвіту поб’ється за ці кадри. О небо! Він — Отто Танген — багач. Ніякої більше погані з «Севен-елевен», ніяких паскудників Волерів, він може купити... він може... вони з Еуд Рітою можуть...
— Це не він, — кинув відставний швейцар.
В автобусі стало тихо.
Волер подався вперед:
— Що ти сказав, Харрі?
— Це не він. Двісті п’ята — одна з кімнат, із мешканцем якої ми так і не поговорили. За списками значиться Одд Ейнар Ліллебустад. Складно розпізнати, що цей хлопчина тримає в руці, але з вигляду ніби ключ. Вибачте, хлопці, але мені здається, Одд Ейнар Ліллебустад щойно повернувся додому.
Отто подивився на картинку. Устаткування в його автобусі — куплене й узяте під заставу — коштувало більше мільйона, з його допомогою можна було легко вирізати картинку з рукою, збільшити її й дізнатися, помиляється цей паскудник швейцар чи ні. Але це не було потрібно. Гілка яблуні хруснула. У вікнах, що виходять у сад, спалахнуло світло, і голос у бляшанці мовив:
— «Альфа», я «Браво-два». Якщо вірити кредитній картці, цього хлопця звуть Одд Ейнар Ліллебустад.
Отто всією вагою тіла відкинувся на спинку крісла.
— Нічого, хлопці, — сказав Волер. — Він іще може прийти. Так, Харрі?
Паскудник Харрі не відповів. Мовчання перервав писк його телефону.
Маріус Веланн дивився на два чисті аркуші паперу, які він дістав із конверта.
— Найближчі родичі? — запитав незнайомець.
У горлі став клубок, Маріус хотів відповісти, але голос не слухався.
— Я не вбиватиму тебе, — запевнив кур’єр, — якщо робитимеш, як я скажу.
— Мама і тато, — прошепотів Маріус. Це прозвучало, як безнадійний сигнал про допомогу.
Незнайомець попросив його написати на конверті їхні імена й адресу. Імена. Такі знайомі. І Бьо-фіорд. Закінчивши, Маріус побачив, що літери вийшли нерівні, тремтячі.
Велокур’єр почав диктувати листа. Маріус безвільно водив ручкою по паперу.
— «Привіт! Чудова новина! Я від’їжджаю в Марокко з Георгом, марокканським студентом, із яким подружився в Осло. Житимемо у його батьків у гірському містечку під назвою Хассане. Мене не буде чотири тижні. З мобільним зв’язком там, схоже, проблематично, спробую написати, хоча Георг каже, що з поштою — теж так собі. Але обов’язково зв’яжуся з вами поворітьма. Удачі...» Підпис?
— Маріус, — сказав Маріус.
— Пиши «Маріус».
Незнайомець попросив його покласти листа в конверт, а конверт у рюкзак.
— На другому листі напиши тільки: «Повернуся через чотири тижні». Дата і «Маріус». Ось так, дякую.
Маріус сидів у кріслі, опустивши голову. Незнайомець стояв просто за спиною. Подув вітру торкнув фіранку. Істерично свистіли птахи. Незнайомець подався вперед і зачинив вікно. Тепер у кімнаті чулася приглушена мелодія з аудіоцентру на книжковій полиці.
— Що за річ? — запитав він.
— «Like a blister in the sun», — відповів Маріус. Її він поставив на повтор. Вона йому подобалась, і він написав би найкращий відгук. З теплою іронією.
— Я чув її раніше, — сказав незнайомець і, відшукавши потрібну кнопку, збільшив гучність. — Ось тільки не пам’ятаю, де.
Маріус підвів голову і подивився з вікна на літо, що принишкло, на зелений газон і берізку, що немов махала йому на прощання. У віконному віддзеркаленні він побачив, як незнайомець піднімає пістолет і наводить на його потилицю.
«Let me go wild!» — вищали маленькі колонки.
Незнайомець знову опустив пістолет:
— Вибач. Забув зняти із запобіжника. Ось так.
«Like a blister in the sun!»
Маріус заплющився. Ширлі. Він думав про неї. Де вона зараз?
— Згадав, — сказав незнайомець. — У Празі. Здається, група називається «Вайолент Фемз»? Моя кохана взяла мене з собою на концерт. Вони не занадто добре грають, як ти думаєш?
