Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

В Осло він залишився не тільки через це. Він дістав роботу своєї мрії. Він писатиме. Слухатиме музику й отримуватиме гроші за те, що надрукує про неї свою думку. Останні два роки він розсилав огляди в різні відомі газети — все безрезультатно, а минулого тижня приятель познайомив його з Рюнаром із редакції журналу «Соу Уот!». Той розповів, що колись тримав магазин одягу, але продав його, щоб працювати над «Зоною» — безкоштовною газетою, якій належало побачити світ у серпні. Приятель сказав, що Маріусу подобається писати огляди, Рюнар повідомив, що йому подобається сорочка Маріуса, і тут же прийняв його в штат. Маріус мав відображувати «новоурбаністичні цінності, відгукуючись про поп-культуру з іронією — не холодною, але теплою, проникливою й усебічною» — так сформулював завдання Рюнар. Це обіцяло неймовірно збагатити Маріуса. Нехай не грошима, але безкоштовними квитками на концерти і фільми, а також доступом у модні заклади й ті кола суспільства, де можна було завести корисні зв’язки на майбутнє. Це його шанс, а значить, потрібно як слід підготуватися. Зрозуміло, інформації для майбутніх оглядів у нього було предостатньо, але він позичив кілька дисків із колекції Рюнара, щоб більш повно ознайомитися з антологією популярної музики. Останні дні минули на хвилі американського року восьмидесятих років: «РЕМ», «Грін Он Ред», «Дрім Сіндікет», «Піксіс». Зараз, наприклад, у програвачі співали «Вайолент Фемз». Звучить немодно, але енергійно: «Let me go wild. Like a blister in the sun».

Дівчина внизу підвелася з рушника. Прохолодно. Маріус простежив за нею поглядом до сусіднього корпусу. Побачив, як повз неї проїхав велосипедист, на вигляд кур’єр, і заплющив очі. Пора вже що-небудь написати.

Отто Танген потер очі жовтими від нікотину пальцями. У автобусі відчувалося напруження, яке збоку можна було сприйняти за загальний спокій. Ніхто не рухався, ніхто нічого не говорив. Було двадцять хвилин на шосту, а екрани застигли без жодного руху, лише маленькі білі цифри в кутку відмічали час. По тілесах Отто скотився черговий струмочок поту. Ось так посидиш-посидиш і вирішиш, що хтось по­грався з устаткуванням і підсунув тобі вчорашній запис.

Він забарабанив пальцями поряд із клавіатурою. Па­с­кудник Волер ввів заборону на куріння.

Отто схилився вправоруч, беззвучно зіпсував повітря і кинув погляд на хлопця зі світлим їжачком. За весь час той не сказав ні слова і тихо сидів у кріслі. Вигляд у нього був, як у відставного швейцара.

— Здається, сьогодні наш приятель вирішив узяти відгул, — зауважив Отто. — Може, вирішив, що занадто спекотно. Може, переніс усі справи на завтра, а сам вирішив випити пивця на Акер-Брюгге? Кажуть, погода...

— Заткнися, Тангене, — тихо, але виразно сказав Волер.

Отто важко зітхнув і знизав плечима.

Годинник в кутку екрана показував п’яту годину двадцять одну хвилину.

— Хто-небудь бачив, як той хлопець виходив із триста третьої? — знову заговорив Волер. — Він дивився на Отто.

— Я до обіду спав, — признався він.

— Треба перевірити. Фалькейд?

Начальник загону швидкого реагування кашлянув:

— Не думаю, що...

— Зараз же, Фалькейд!

Деякий час ці двоє дивились один на одного, і було чутно, як працюють вентилятори системи охолодження апаратури.

Фалькейд знову кашлянув:

— «Альфа» викликає «Чарлі-два», прийом.

Почувся шум.

— «Чарлі-два». Прийом.

— Негайно перевірте триста третю.

— Вас зрозумів. Перевіряю триста третю.

Отто поглянув на екран. Нічого. Можна подумати...

Вони.

Троє. Чорна форма, чорні капелюхи, чорні пістолети-кулемети, чорне взуття. Все сталося швидко, але абсолютно неефектно. Легкий шерех. І тиша.

Замoк вони вирішили не підривати, а підчепити звичайнісінькою фомкою. Отто був розчарований. Економлять вони, чи що?

Люди на екрані беззвучно вишикувалися біля дверей: один із ломиком підійшов до замка, двоє, піднявши зброю, стали за метр од нього. І почалось: їхні дії нагадували добре відрепетирувані танцювальні па. Двері розчинилися, двоє офіцерів зі зброєю ввірвалися всередину, а третій ніби пірнув за ними. Отто вже радів, уявляючи, як покаже цей запис Нільсу. Двері за ними майже повністю зачинились, і він пошкодував, що все-таки не поставив камери в кімнати.

Вісім секунд.

Затріщала рація Фалькейда:

— Триста третю перевірено. Дівчина і хлопець. Обоє без зброї.

— Живі?

— Цілком... егхм... живі.

— Хлопця обшукали, «Чарлі-два»?

— Він голий, «Альфа».

— Виведіть його в коридор, чорт забирай! — вигукнув Волер.

Отто подивився на двері триста третьої. Вивели голого. Вони займалися цим усю ніч і весь день. Отто дивився й не міг одірвати погляду.

— Нехай одягнеться і йде з вами на позицію, «Чарлі-два».

Фалькейд відклав рацію й подивився на інших. Ті похитали головами.

Волер із силою ляснув по підлокітнику крісла.

— Завтра автобус теж вільний. — Отто кинув швидкий погляд на інспектора. Зараз треба діяти обережно. — Завтра неділя, але я згоден допомогти вам за ту ж плату. Ви тільки скажіть, коли...

— Дивіться!

Отто автоматично обернувся. Це відставний швейцар нарешті заговорив, він указував на середній екран:

— На сходах. Зайшов усередину й одразу ж у ліфт.

На дві секунди в автобусі запанувала тиша. Потім Фалькейд скомандував у рацію:

— «Альфа» всім групам! Можливий об’єкт у ліфті. Бути готовими!

— Ні, спасибі, — всміхнулася Беата.

— Так, напевно, ти вже наїлася, — зітхнула старенька й поставила коробку з тістечками назад на стіл. — Так про що я? Приємно, що Свен принаймні іноді відвідує мене.

— Так, у такому великому будинку, напевно, нудно самій.

— Ну, іноді я базікаю з Іною. Але сьогодні вона поїхала за місто з кавалером. Я передавала йому привіт, але молодь тепер така дивна. З усього роблять таємницю, напевно, тому, що хочуть усе випробувати й не знають, що з цього вийде.

Беата крадькома подивилася на годинник. Харрі обіцяв подзвонити, як тільки все закінчиться.

— Ти зараз про щось своє думаєш?

Беата повільно кивнула.

— Ну й добре, — сказала Олауг. — Сподіватимемося, вони його спіймають.

— Син у тебе добрий.

— Так, це вірно. Але якби він завжди мене відвідував так само часто, як останнім часом, я б і не скаржилася ні на що.

— А як часто він приїжджає? — запитала Беата.

Напевно, все вже закінчилося. Чому Харрі не дзвонить? Невже він не з’явився?

— Ось уже місяць кожного тижня. Та ні, частіше. Кожні п’ять днів тут буває. Недовго, щоправда. Мені дійсно здається, що в Празі його хтось чекає. Я думаю, сьогодні він усе ж поділиться зі мною новинами. А минулого разу привіз мені прикрасу. Хочеш, покажу?

Беата подивилася на стареньку й тут зрозуміла, наскільки втомилася. Втомилася від роботи, вбивці-кур’єра, Тома Волера і Харрі Холе, від Олауг Сівертсен, а найбільше — від самої себе, чудової, сумлінної Беати Льонн, яка думає, що може чогось досягти і що-небудь зробити для інших, якщо тільки буде люб’язною. Люб’язною і здатною. Здатною постійно робити те, що інші від неї вимагають. Пора було щось міняти, але вона не знала, чи впорається. Найбільше їй зараз хотілося потрапити додому, сховатися під ковдрою і заснути.

— І то правда, — сказала Олауг у відповідь на її погляд. — Дивитися там особливо нема на що. Тобі ще чайку?

— Було б чудово, — машинально відповіла Беата.

Олауг уже збиралася налити добавки, але раптом виявила, що Беата закрила свою чашку долонею.

— Перепрошую, — розсміялася Беата. — Я хотіла сказати: «Було б чудово подивитися».

— Що?

— Прикрасу, яку тобі подарував син.

Олауг просвітліла обличчям і тут же зникла з кухні.

«От і добре, — подумала Беата і підняла чашку. — Треба б подзвонити Харрі та дізнатися, як усе пройшло». Але не встигла.

Увійшла Олауг:

— Ось, дивись.

Чашка Беати Льонн — вірніше, Олауг Сівертсен, іще вірніше, чашка вермахту — застигла на півдорозі.