Зворотний бік темряви - Корний Дара (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
Уроки Мора та Стрибога, які вперто не поверталися, вів Худіч. Звісно, святе місце порожнім не буває. Чоловік уже одним своїм зовнішнім виглядом наводив на Мальву трепетний жах. Високий, мов жердина, довготелесий. Здавалася піщинкою поруч із ним. Очі-провалля, чорні-пречорні, без білків. Його смоляне волосся жило власним життям, бо навіть коли чоловік перебував у повному спокої, воно хаотично ворушилося, змінюючи відтінок, зачіску. Навіть один раз їй здалося, що волосинки між собою перешіптуються.
Розповідав Худіч не набагато ліпше, аніж виглядав: про устрій світів і про те, чому всі світи мають бути конче темними. Ті балачки та умовно-показові картинки, які вича-кловував перед нею, дуже нервували та осмикували Мальву. Жодного позитиву – суцільний бруд, моторошність та хаос. Після таких лекцій хотілося заховатися кудись якнайдалі, де немає ні темних, ні світлих, взагалі нікого немає. Можна навіть у Сахару.
Мальва вже знала: в кожному світі час біжить по-особливому. Це їй повідав Припекало. Тож коли вона вважала, що з Вогневицею провела тільки день, насправді минав місяць, а у випадку з Худічем було три тижні.
Заняття давалися важко. Суцільна темрява, що витікала зі слів та вчинків її Учителів, виглядала огидною. Інколи їй ввижалося, що темрява починає затоплювати і її, впиватися в шкіру та в очі. Приходила додому, бігла у ванну та сиділа там під потоком води годину-дві, змиваючи з себе темряву, і не могла змити. Тоді думала про Остапа, згадувала світ Вередів, Яроворот, бабусю Горпину, тата з мамою, Птаху… Плакала, і від цього світлішало всередині. Попускало. Не знала, чи ще довго протримається. Бо з кожним уроком темрява відвойовувала в її душі дедалі більше простору. Невже настане мить, коли світло всередині назавжди згасне? Не вірила в це, проте така можливість існувала.
Мальва кілька разів намагалася піднятися на горішні поверхи – туди, куди не можна. Може, там десь є двері в один зі світлих світів? Стрибога та Мора й так немає, хто її каратиме? Та все дарма. Якась невидима стіна виростала перед нею, тільки-но вона робила спробу піднятися вище третього поверху. І закляття пробувала, і заклинання, обереги-відмикання створювала, кликала стихії. Глухо! Врешті дала собі з тим спокій.
Одного звичайного ранку зайшла до трапезної і несподівано застала її порожньою. Всілася снідати і тільки-но торкнулася їди, як двері їдальні навстіж розчахнулися і в кімнату зайшов Повелитель Мор. Стояв, пропікав її очима. Здається, тепер знала, чому трапезна така порожня.
Мальва зачала казати звичне:
– Йменням Сварожого кола…
Мор чемно відповів і тоді вибухнув:
– Це нечувано. Я щойно від Навії. Що ти собі думаєш? Якщо ти моя онука, то можеш витворяти що заманеться? Ти чого причепилася до безвинної жінки, де твоя повага, дівчино, до старших, до Учителів? Ти хоч бачила, що ти з нею зробила? Вона ж навіть із кімнати не виходить. Жах! Їй соромно зізнатися, що то твоїх рук справа. Та я це прочитав у її серці. Як ти могла? Як?
Мальва здивовано відкрила рота. «Упс», – пронеслося в голові. То її зілля не тільки контузило Навію, а й красу «невимовну» попсувало. Сердито огризнулася:
– Я тебе також типу рада бачити, Учителю! – Тоді саркастично додала: – Навія отримала те, на що заслуговує. Вона ображала мене, мого батька, мою матір і мого діда, називаючи їх…е-е-е… – Мальва заткнулася.
– Як? Ну-ну, кажи як? – випитував Мор.
– Не можу. Я ж собі не ворог, ще почну блювати, бо тільки-но всілася снідати. Ліпше Навію спитай як. Скажи краще, за що вона вас так щиро «любить»? – Мальва наїжачилася. Замість того щоб сховатися в кущі та перечекати бурю, натхненно випустила голки й оборонялася.
– Гаразд. Із Навією я розберуся. Але тобі це так не мине… Будеш покарана. І на майбутнє, запам’ятай, дорогенька, не сміти ображати ані безсмертних Учителів, навіть коли безпідставно чіплятимуться до тебе, ані взагалі темних безсмертних. Відразу мені доповідати. Безлад мені серед своїх аж ніяк не потрібен. Припекало теж, колежанку собі знайшов. Нічого, з тим демократом я розберуся сам. Тримайся від нього якнайдалі. – Мор говорив, чітко карбуючи слова. – Утямила? Мені тут одного схибленого ідіота вистачає, тож послух і ще раз послух.
Невпевнено кивнула головою, опустивши очі. Зі тхнула.
– Не зітхай. Бо це ще не все. Якого ти шукала на четвертому поверсі, скажи мені на милість? Я ж заборонив туди підніматися…
– Я той, заблукала, – несподівано збрехала Мальва, не підводячи голови.
– Ага, – сердито фиркнув Мор. – І аж три чи чотири рази поспіль, і то цілком випадково. І також випадково пробувала різними закляттями та мовою знаків відчинити вхід? Ти мене бовдуром вважаєш чи шо? Тут у нас навіть стіни мають вуха. Ще раз таке утнеш – каратиму нещадно.
Мальва зітхнула і ледве з себе вичавила:
– Більше не буду пробувати, чесне слово.
– Звісно, не будеш. Бо боїшся. Страх має не тільки великі очі, а й чуттєві вуха, любонько. Що мені з тобою робити, неприборкана ти наша?! До Навії не підеш. Бо то вона в тебе може повчитися, а не ти у неї. Гарна ота смертна відьма, мушу сказати. Ну та, котру ти називаєш бабусею. Як її там, Горина?
– Горпина, – поправила Мальва.
– Ага. Нехай. Аж дивно, що так багато знає. Що ще? Вогневиця та Худіч тобою задоволені. Кажуть, стараєшся. Стрибогові уроки поки скасовуються. Свої вестиму тепер сам. Замість Стрибогових уроків – вивчення Чорнобогового Тестаменту та додаткові заняття у Вогневиці та Худіча. Зрозуміла?
Кивнула головою, запитуючи:
– А де батько, де Стрибог?
Мор гірко скривився. Легка хмара невдоволення та болю пробігла обличчям чоловіка, роблячи зморшки на чолі та під очима більш глибокими. І хоча він досить швидко взяв себе в руки, однак Мальва це помітила. Натомість відповів надто різко та трохи сердито:
– Не твого розуму діло, дівчино. Зайнятий він важливішими справами, аніж підтирання шмарклів у маляти. Тобі мало занять? Може, щось новеньке придумати для ліпшого розвитку розуму та тіла? Снідай і повертайся до занять. Ти сюди прийшла вчитися, а не бомки бити. Отож смачного.
І Мор розвернувся і дуже швидко вийшов із трапезної. Очевидно, не хотів чути від Мальви повторних запитань щодо Стрибога. Мальва якусь мить дивилася услід чоловікові, а тоді сама до себе сказала:
– Ги. Маєш собі. Не все так рівненько в датському королівстві? Схоже, дід із батьком гладущик побили і не один, здається. Може, не все так у мене і… – хотіла сказати «хріново» та передумала, добре пам’ятаючи про наслідки від такої балаканини, тому вже подумки додала: «…зле. Треба звідси чухати, поки ті двоє воюють між собою. Перепрошую, тобто втікати. Бо щось мені здається, якщо мене надто довго будуть темні отим своїм премудростям навчати, то вже точно мені ані Остапа, ані світла в кінці тунелю не бачити. Бо воно назавжди вимкнеться».
За дверима трапезної на неї чекав проклятий. І вони попленталися разом до дверей Худіча на заняття.
Сьогодні було специфічне заняття, як, зрештою, всі заняття у світі темних. Стіл та два крісла напроти одне одного, майже посеред порожньої доволі просторої зали. Стіни сірого кольору, жодного вікна чи дзеркала. Здається, що світло давали самі стіни, помірне і ненав’язливе. Худіч звично привітався і почав урок.
Картинки з життя давно мертвих цивілізацій, які самі себе знищили, коли, здавалося, вже досягли таких висот розуміння Всесвіту та себе в ньому, що іншим і не снилися. Так, люди самі себе знищували, але підштовхували їх до цього темні. Звичайно, не за допомогою замовлянь чи проклять. Просто, коли тобі пропонують на вибір багато дивних, але не зовсім чесних речей, мусиш вирішити для себе: брати чи навіть ціною життя відмовитися від вічності та влади у вічності. Рідко хто вибирав право переродження вищого через тілесну смерть. Слабкий дух боявся руху вперед. Не так лякає те болото, в якому сидиш і от-от забулькаєш та підеш на дно, як страх відчинити двері, за якими невідомість. Адже воно може бути порятунком, а може стати і смертю.
