Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Після тривалої паузи в розмові Мікшунеску пробурмотів: «Ну, не буду вам більше заважати», — і виїхав на своєму кріслі з кімнати. Це була ще одна його приємна риса: він не змушував себе дотримуватися умовностей. Якщо розмова переставала його цікавити, він просто припиняв її. Беттіна на його місці ще довго вагалася б, чи так різко обірвана розмова не змусить Христину відчути себе ніяково, зрозуміти це як натяк на субординацію, як нагадування про те, що вона тут лише прибиральниця. І саме такого ефекту Беттіна зазвичай досягала — надмірна обережність примушувала Христину відчувати не лише те, що вона прибиральниця, а й те, що Беттіна вважає це чимось поганим. Тоді як Христина давно позбулася цього псевдоінтелігентського неврозу. Для неї прибирання, як і будь-яка фізична праця, — це була просто робота, не гірша й не краща, ніж викладання музики чи ведення власного бізнесу. Вона не соромилася того, що заробляє прибиранням. Навпаки, уперше в житті в неї було заняття, яке не вимагало цілковитого самопосвячення, не зачіпало її емоцій, не примушувало прокидатися вночі від страху, що вона погано зіграє академконцерт, що зламає руку, що погано зіграють її учні, що вона все робить неправильно й лише відбиває в дітей охоту займатися, що насправді їй треба було більше зосереджуватися на власній кар’єрі та не погоджуватися на скромну роль вчительки музики, а таки треба було свого часу піти до Теодозії Борисівни («Дитинко, ви себе закопали») на віолончель і стати однією з небагатьох солісток десь у консерваторії чи опері, щоб тепер їздити по гастролях, а не по брудних помешканнях.
Зазвичай Христина не дозволяла собі думати про це, уважаючи, що коли думку довший час ігнорувати, то рано чи пізно вона кудись подінеться, забудеться чи що. І коли Ева пропонувала їй «закрити ґештальт» і сходити з цим до психоаналітика, Христина лише різко відмовлялася. Раніше не вірила, що це допоможе, а тепер все більше схилялася до думки, що просто боїться. Боїться, що старанно вибудувану за роки мовчання дамбу, яка відгороджувала її від власних страхів і невирішених проблем, раптом прорве, коли вона почне про це нарешті говорити. А потім потік назбираних за всі ці роки негативних емоцій змиє її старанно накреслене у власній свідомості теперішнє «я», регульоване, контрольоване й відкориговане відповідно до власних побажань. Вона боялася того, що залишиться на місці розмитого, штучно створеного «я». Боялася, що це буде просто брудна калюжа, вигляд якої стане неапетитним навіть для неї самої.
Мати померла від раку, коли Христині було вісім років. Батько працював учителем гри на скрипці в тій самій школі, куди згодом влаштувалася і Христина.
У її дитячій пам’яті дуже чітко відклався епізод, коли вони з мамою вперше відвідали лікаря. Того дня Христина не пішла до школи й мама взяла її з собою. Вони довго їхали кудись трамваєм, а потім ще йшли пішки. Лікарка приймала не у звичайній лікарні, а в кабінеті, облаштованому в просторому особняку в середмісті. Це була якась відома лікар-онколог, потрапити до якої вдавалося не всім, і мама довго чекала, аж поки знайома домовиться про обстеження. Поки маму оглядали, Христина роздивлялася ліпнину на стіні сусіднього будинку, на яку виходили вікна кабінету. Їй сподобалося дивитися в колодязь внутрішнього дворика, де пахло вологістю й ще чимось солодкавим — так пахне завжди в старих кам’яницях, і цей солодкавий запах іноді перебиває сморід нечистот, які вже не відмиваються зі старих дерев’яних сходів. По облупленій сірій стіні в’юнився плющ і відкидав вологі тіні. Лікарка була високою стрункою дамою з суворо підтиснутими губами та стрімкими рухами. Її русяве волосся було заплетене в тугу косу.
— У вас невелике ущільнення, — уважно дивлячись в очі мамі, сказала лікарка. — Якщо ви негайно прооперуєтесь, усе буде гаразд.
— Дякую, — відповіла мама.
— Ось телефон хірурга. Раджу звернутися до нього, — сказала лікарка.
— Дякую, — знову сказала мама й узяла телефон. Але до хірурга так і не подзвонила.
Уже через рік вона лежала, обкладена бинтами, у які сочився гній, і мало що сприймала з довколишньої дійсності. Батько, який звик у всьому слухатися матір, був цілковито безпорадний перед її хворобою.
— Ну що я міг зробити? — знизував він плечима, коли хтось із родичів чи знайомих питав його про це. — Вона однаково б мене не послухала.
Христина ніколи не казала про це батькові, але в глибині душі була переконана, що мама якраз і чекала від батька, що в цей критичний момент він нарешті хоч би раз у житті зробить щось не так, як завжди. Не перекладатиме на неї всю відповідальність за прийняття рішення, не тікатиме у свої ноти, книги й випивку, а зробить щось для її порятунку. Або змусить її саму це зробити, але не буде, як завжди, просто сидіти й чекати, що трапиться далі. Крізь туман далеких дитячих спогадів вона пригадувала уривки суперечок між батьками, які зазвичай проходили за одним і тим же сценарієм, а саму Христину лякало не так те, про що говорили батьки, як їхні роздратовані інтонації.
— Нам слід вирішити, куди ми їдемо відпочивати, — казав, наприклад, батько. — Бо якщо ми хочемо, як завжди, у Карпати, то мама може залагодити нам путівки, тільки сказати їй треба вже.
— То кажи, — мляво знизувала плечима мати.
— А ти хочеш у Карпати? — питав батько.
— Не дуже, — так само мляво відповідала вона.
— То кажи, куди ти хочеш.
— Не знаю.
— Ну, але вже треба знати.
— А ти куди хочеш?
— Я поїду з тобою, куди скажеш, але визначайся швидше, бо всі путівки розберуть.
— Вирішуй сам, мені однаково.
— Тобі завжди однаково. Зараз я все замовлю, а потім ти будеш нарікати, що насправді ти хотіла до моря. Я ж знаю, — батько вже був добряче роздратований.
— Можна й до моря.
— Так до моря чи в Карпати?
— Можна і туди, і туди. Як хочеш.
— Я не знаю, як я хочу. Скажи, куди ми поїдемо.
— Ну, давай до моря.
— Але ж тоді треба самим цим займатися — замовляти житло, купувати квитки. Хто буде це робити?
— Не знаю.
— Ну хоча би щось ти ж повинна знати! Давай ти завтра підеш у туристичне бюро й поцікавишся, які є варіанти на море.
— А ти?
— Я завтра на роботі.
— Я теж.
— Ну тоді ми нікуди не поїдемо.
— Значить, не поїдемо.
— Слухай, так не можна, я не розумію, що з тобою відбувається. Ти ж завжди так чудово все вміла планувати.
— Просто що б я не запланувала, твоя мати однаково потім втрутиться й нічого з цього не вийде, бо ти зробиш як вона скаже. Тож навіщо я буду заводитися з цим.
— Ну, але зараз тут немає моєї матері. Ми можемо самі все організувати й самі все вирішити.
— Гаразд, давай поїдемо на море. Але пообіцяй мені, що не будеш переносити всі наші плани, якщо перед самою поїздкою твоя мати знову, як минулого року, раптово вирішить, що їй потрібно зробити ремонт у коридорі й що зробити це мусиш ти.
— Ну, але ж їй справді потрібно було зробити ремонт у коридорі.
— Саме в час нашої відпустки?
— Коли я на роботі, то не маю на це часу.
— Але ж можна було запланувати це заздалегідь. Я стільки набігалася, поки все організувала, а потім ми змушені були відмінити поїздку.
— Ну, але ж погодься, що іноді слід жертвувати своїми приємностями задля інших людей. Мама не робила ремонт у коридорі багато років, а на море ми ще поїдемо, й не раз.
— Тоді давай цього року ти сам організуєш поїздку.
— Сонечко, я ж не зможу без тебе. Там стільки всього треба подумати, передбачити. Давай разом.
— А пообіцяєш, що не будеш переносити?
— Ну, я спробую…
— Ні, я не буду нічого робити. Хай краще я відразу знатиму, що ми нікуди не поїдемо, ніж знову все буде як завжди.
— Слухай, ну скільки вже можна про це говорити. Побачиш, цього разу все буде гаразд.
Але все знову складалося як завжди. Вартувало батькам щось запланувати без відома бабці, як вона в останній момент вигадувала якусь непереборну перешкоду, і в батька ніколи не вистачало сміливості їй відмовити.
