Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
Не будемо забувати і про те, що змусили Узбека вжити рішучих заходів і зовнішні події, які відбувалися на кордонах Золотої Орди в 1319–1320 роках. Саме тоді литовський князь Гедимін «року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним із Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [69, с. 41].
За часів професора Михайла Олександровича Максимовича викладену вище істину ніхто не смів заперечувати. Тому що професор М. О. Максимович, до речі, перший ректор Київського університету, піддавав таких авантюристів звичайному публічному осуду. Під подібну кару М. О. Максимовича свого часу потрапив сумнозвісний русофіл М. П. Погодін. Послухаймо:
«Зізнаюся, що від тебе, особливо як історика, я сподівався нового світла на темний для історії час Татарщини в Київській землі, тобто на два сорока літ, що минули від Батия до Гедиміна (з 1240 по 1320 роки. — В. Б.); і сподівався тим більше, що ти так рішуче розпорядився Київською землею на той час: вивів з неї корінних мешканців, Полян, кудись у краї північноруські; а в неї перевів нових поселенців з Карпат» [1, с. 130–131].
Всупереч «професорам–хохлам», які сліпо поступилися в радянські часи цією величезною правдою своїм колегам «професорам–кацапам», ми ще раз переконуємося, що великий М. О. Максимович усе ж мав рацію: Київ вийшов з–під влади Золотої Орди саме в 1320 році! Бо й у Новгороді в ті роки не було баскака. Пам’ятаєте?
Очевидно, хан Узбек не одразу погодився з втратою Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. «Історія Русів» засвідчила три жорстокі битви, які відбулися між військами Гедиміна та Узбека. У тих битвах навіть загинули принци Чингісової крові, що свідчить про їхню жорстокість та безкомпромісність. І, мабуть. Золота Орда поступилася лише тому, що не змогла сконцентрувати всі свої збройні сили на північно–західному напрямку.
Не будемо забувати: Гедимін завдав удару в 1319- 1320 роках, коли всі війська хана Узбека перебували на Кавказі. Оголити той фронт Узбек не міг ні в 1320–му, ні в наступні роки. Бо в такому разі він підставляв під удар ворогів головні життєві центри Золотої Орди, сконцентровані на Нижньому Поволжі і Нижньому Подонні. Він навіть змушений був столицю повернути в пониззя Волги, щоб тримати під наглядом кордон на Кавказі.
Мабуть, боротьба за землі Русів тривала 5–10 років. Ці припущення мають доказову базу. Але не буду відволікати читачів від головної теми.
Зверніть увагу: великий Володимирський улус залишався настільки надійним, що хан і далі продовжував у Мохші друкувати гроші та тримати там казну. Хоча слід визнати, що хан Узбек щодо своїх земель діяв послідовно і цілеспрямовано. Скориставшись тим, що в Твері був убитий царевич Шевкал, Узбек відправив у свої північні улуси потужне на ті часи військо з 50 тисяч людей: 5 темників. Але що цікаво: керував тими військами вже знайомий нам Іван Калта, або, по–золотоординському, — Кулхан. Для людини непосвяченої — досить дивне явище: убогий удільний московський князь раптом дістав під своє командування п’ять темників, а це, як правило, люди царської крові (Чингісиди). Історія Золотої Орди не знає нічого подібного.
Так працювала катерининська «Комісія», підкидаючи «доважки брехні».
Послухаймо М. М. Карамзіна:
«Узбек, палаючи гнівом, клявся знищити гніздо бунтарів, але, діючи обережно, прикликав Івана Даниловича Московського, обіцяв зробити його Великим Князем і, давши йому на допомогу 50 000 воїнів, яких очолювали п’ять Ханським Темників, звелів іти на Олександра (Тверського. — В. Б.), щоб скарати Росіян Росіянами» [41, том IV, с. 268].
Дуже незграбно, неякісно працювали московити, пишучи свою історію. Навіть міфічних «росіян» десь за вуха притягли у 1327 рік.
Що ж насправді відбулося в ті далекі часи?
Перед нами постає принципове питання московської історії. Правильна відповідь на нього докорінно змінює концептуальний принцип московської історіографії.
Пропоную більш прискіпливо придивитися до поведінки хана Узбека в його північних улусах. Дещо уточнимо й систематизуємо матеріал.
Отже, з 1317 до 1332 року Узбек з тих чи інших причин у північних мерянських улусах знищив понад тридцять князів — Рюриковичів.
Великий патріот Москви М. М. Карамзін вимушено визнавав: «Ніхто з Ханів не умертвив стільки Російських Володарів, як цей (Узбек. — В. Б.), в 1330 році він стратив ще Князя Стародубського, Федора Михайловича, думаючи, що ці страшні вчинки гніву Царського утвердять панування моголів над Росією» [41, том IV, с. 284].
Пробачимо М. М. Карамзіну його брехню про «Росію та Російських Володарів», бо в ті роки Московія і земля народу Моксель Росією не називалася. Ця крадіжка сталася багатьма роками пізніше. Проте Карамзін визнав, що хан Узбек цілеспрямовано знищував місцевих князів — Рюриковичів: до 1326 року знищив рід Олександра, так званого Невського, а до 1327 року — рід тверських князів. Та ні Карамзін, ні інші російські історики не набралися відваги цю істину визнати. І зрозуміло чому.
Сподіваюся, читачі пам’ятають, що остаточний список «Родоводу князів великих і удільних роду Рюрика» відредагувала особисто Катерина II. Та так, що навіть її підручний помічник І. П. Єлагін «дивується, звідки зібраний родовід Князів російських, і багато у своїй Історії поправив» [42, с. 286].
Ми навели власні слова Катерини II, сказані 4 травня 1793 року. Саме з «Родоводу князів великих і удільних роду Рюрика» здобули московські, тверські, рязанські та ін. князівства продовжувачів «свого роду». Насправді їх не існувало. Читачі розуміють, що знищуючи один за одним тверських князів Михайла, Дмитра, Олександра з малолітнім сином Федором або московських князів Бориса, Олександра, Афанасія, Юрія, хан Узбек мав би, врешті, зрозуміти: «один чорт — що собака, що хорт», один не стане кращим від другого. Тим більше, що перед очима Узбека лежала велика Яса Чингісхана, яка суворо веліла: у кожній підкореній землі мають правити представники роду Чингісхана.
А хан Узбек, як донесли арабські й перські історики, свято дотримувався великої Яси. Ось чому в 1328 році Великим князем у землі народу Моксель став чистокровний Чингісид по чоловічій лінії — Іван Калта, по–золотоординськи — Кулхан, або ще інакше — Кулпа. І таких православних царевичів як у самій Золотій Орді, так і в ростово–суздальській землі налічувалося не один десяток. Нагадаю читачам літописну розповідь про царевича Петра.
Послухайте: «Життя Пр. Петра дуже видатне. У 1253 (6761) році Кирило, Єпископ Ростовський, ходив в Орду, до Хана… з клопотанням щодо церковних потреб. Ласкаво принятий Царем, красномовний святитель розповів йому, як… подвизався у наверненні язичників Ростовських Св. Єпископ Леонтій… Серед слухачів повчальної бесіди Кирила з Ханом був юний небіж…, син брата його. Слово про віру Христову, як добре насіння, впало на серце юнака… Юний небіж Царський замислив іти з Єпископом у Ростов і там прийняти святу віру Христову… У Ростові, живучи в домі Архиєрейському, Царевич… просив св. хрещення… і Єпископ охрестив його під іменем Петра… Він одружився… після переконань Св. Ігнатія і Князя, які побоювалися, щоби він, занудьгувавши в Ростові, не повернувся в Орду. За наречену він узяв собі доньку Ординського вельможі, який оселився в Ростові…
Петро прожив у шлюбі багато років, мав дітей, пережив і Князя, і Святителя Ігнатія і, незадовго до смерті, овдовівши, прийняв чернецтво у заснованій ним обителі» [70, с. 48–52].
За моїми підрахунками, в ростово–суздальських улусах двадцятих років XIV століття проживало не менше сотні царевичів–огланів, прямих нащадків Чингісхана. І то лише по чоловічій лінії старшого сина Чингісхана — Джучі.
Не буду наводити інших прикладів.
