Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
А я до пива.
Тієї ночі, о десятій хвилині на другу, хтось підійшов і став у мене під дверима.
«О боже! — подумки заволав я, прокинувшись. — Прошу тебе, не треба цього знов!»
У двері постукали, потім загрюкали, потім затарабанили. Хтось добивався до мене.
Не будь боягузом, звелів я собі. Поклади цьому край. Ну ж бо…
Я підхопився з ліжка й розчахнув двері.
— Який у вас чудовий вигляд у цих драних спортивних трусах! — сказала Констанс Реттіген.
Я схопив її в обійми і закричав:
— Констанс!
— Ну, а хто ж би в біса ще?!
— Але ж… але ж я був на вашому похороні.
— І я була. Чорт забирай, наче за часів Тома Сойера! Всі ті кретини на березі, і той безглуздий орган… Ну, влазьте мерщій у штани. Гайнемо звідси. Раз-два!
Почувши знадвору гарматний гуркіт старезного побитого «форда», я рвучко застебнув змійку на штанах.
Ми їхали понад берегом на південь, і я знай повторював:
— То ви жива…
— Годі вже мене ховати, і висякайте носа. — Констанс засміялася до безлюдної дороги попереду. — Милий боже, я всіх пошила в дурні.
— Але навіщо, навіщо?
— Як це навіщо, любчику, адже той мерзотник і далі щоночі стовбичив на березі.
— А ви йому не писали, цебто не запрошували?..
— Запрошувала? Боже, який несмак!
Вона спинила машину на задвірку свого замкненого арабського форту, запалила сигарету, пахнула димом у віконце й повела поглядом навколо.
— Нікого не видно?
— Він більш не прийде, Констанс.
— От і добре! А то вигляд він мав щоніч принадніший. Коли тобі сто десять років, то бачиш уже не чоловіка, а штани. До того ж мені здавалося, що я знаю, хто він.
— Ви не помилилися.
— Тоді я вирішила покінчити з цим раз і назавжди. Я завезла до одної хатини на південь звідси деякий припас і залишила там оцього «форда». А сама повернулася.
Вона вискочила із старого «форда» й повела мене до задніх дверей будинку.
— Вночі я скрізь засвітила світло, ввімкнула музику, наготувала їжі, повідчиняла всі двері та вікна, а коли він з'явився, побігла на берег, гукнула: «Йди ти під три чорти!» — та й у воду. Він так отетерів, що навіть не подався за мною, чи, може, й подався, але скоро повернув назад. А я запливла метрів на двісті й спокійнісінько лягла собі горілиць. Дивлюся: стоїть на березі, чекає. З півгодини стояв, а потім як дремене! Геть перепудився, бідолаха. Ну, а я попливла попід берегом нa південь і вийшла з води проти свого старого бунгало поблизу Плайя-дель-Рей. Сіла на веранді, їла бутерброд із шинкою, запивала шампанським і почувала себе пречудово. Відтоді й ховалася там. Ви вже пробачте, синку, що завдала вам прикрощів. У вас усе гаразд? Дайте я вас поцілую. Без фізіології.
Вона поцілувала мене, відімкнула будинок, а тоді ми пройшли до чільних дверей, що вели на прибережну терасу, й широко розчахнули їх, даючи вітрові шарпати завіси й мести на плитки піском.
— Господи, хто це в біса тут жив? — вигукнула Констанс. — Я наче власний привид, що повернувся додому. Мені тут уже ніщо не належить. Ви коли-небудь відчували, повернувшись після довгої відсутності, як усі предмети в домі — меблі, книжки, радіоприймач — немовби ображаються на вас, як ото занедбані коти? Не хочуть вас визнавати. Відчували? От і тут суща домовина.
Ми пройшлися по кімнатах. Меблі, вкриті, наче простирадлами, білим порохом, занепокоєно ворушилися, невдоволені тим, що їх потурбували.
Констанс висунулась із чільних дверей і голосно гукнула:
— Гаразд, сучий сину! Хай тобі сто чортів! — Тоді повернулася до мене. — Знайдіть ще шампанського. Замкніть будинок. У мене від нього мурашки по спині бігають. Геть звідси.
Тільки безлюдний берег та безлюдний будинок бачили, як ми від'їжджаємо.
— Ну як? — гукнула Констанс Реттіген проти вітру.
Вона спустила брезентовий верх свого «форда», і ми мчали в потоці прохолодно-теплого нічного повітря, що розвівало нам волосся.
Зупинились ми на великій піщаній косі за будиночком край напіврозваленого причалу, і Констанс пішла перевдяглася в купальний костюм. На піску перед будиночком ще жевріли головешки від невеличкого багаття. Констанс підкинула на жар паперу та трісок і, коли зайнявся вогонь, поклала туди кілька сосисок на виделках, а тоді сіла поруч мене зі склянкою шампанського, пустотливо, наче мавпочка, поляскуючи мене по колінах і шарпаючи за чуба.
— Бачите оту купу плавнику? Це все, що лишилося від «Діаманта», кафе-дансингу на палях, спорудженого у вісімнадцятому році. Там колись сидів за столиком Чарлі Чаплін. За ним Д. У. Гріффіт. А з того краю я з Десмондом Тейлором. А ще Уоллі Бірі… Е, та чого там згадувати! Аж губи пече. Їжте. — Вона раптом замовкла й кинула погляд на берег, що тягся в північному напрямку. — А вони не приїдуть сюди за нами, ні? Він, чи вони, чи хто там. Вони нас не бачили, правда? Ми назавжди їх позбулися?
— Назавжди, — сказав я.
Солоний вітрець ворушив багаття. Іскри злітали догори й зблискували в зелених очах Констанс Реттіген.
Я відвів погляд.
— Але є ще одна, остання річ, яку я маю зробити.
— Що саме?
— Завтра годині о п'ятій поїхати й вичистити холодильник Фанні.
Констанс відняла склянку від уст і спохмурніла.
— А чого це вам такого заманулося?
Я мусив щось придумати, аби не зіпсувати цієї ночі з шампанським.
— Один мій знайомий, художник Стрітер Блер, щоразу здобував на осінніх окружних ярмарках Блакитну стрічку за власноручно спечений хліб. Коли він помер, у холодильнику в його домі знайшли шість таких хлібин. Одну його дружина віддала мені. І я цілий тиждень уранці та ввечері їв по скибці того хліба з маслом. Боже, ото була смакота! І який чудовий спосіб прощатися з доброю людиною! Коли я мастив маслом останню скибку, той чоловік відійшов назавжди. Може, тому мені й хочеться забрати з холодильника Фанні всі її желе та варення. Розумієте?
Констанс ще не заспокоїлась.
— Так, — мовила вона зрештою.
Я відкоркував ще пляшку.
— За що вип'ємо?
— За мій ніс, — сказав я. — Нарешті минула та клята нежить. Шість коробок паперових носовиків зужив. За мій ніс.
— За ваш прекрасний великий ніс, — мовила Констанс і випила.
Решту тієї ночі ми проспали там-таки на піску, почуваючи себе в безпеці за дві милі на південь від тих похоронних квітів, що плавали біля самого берега проти колишнього арабського форту покійної Констанс Реттіген, і за три милі від помешкання, де скалилося жовтими клавішами Келове піаніно, а мій пошарпаний «Ундервуд» чекав, коли я повернуся рятувати Землю від марсіян на одній сторінці й Марс від землян на іншій.
Десь серед ночі я прокинувся. На піску поруч мене нікого не було, проте місце, де лежала Констанс Реттіген, пригортаючи бідного письменника, ще зберігало її тепло. Я підвівся й почув, як вона хлюпочеться й по-тюленячи фиркає в хвилях. Потім вона вийшла на берег, ми допили шампанське й проспали мало не до полудня.
Днина випала така, що тільки жити й ні про що не думати, — коли просто лежиш і відчуваєш, як шумують у тобі життєві соки. Та зрештою я мусив сказати:
— Я не хотів псувати нашу прекрасну ніч. Боже, це ж була така радість — дізнатися, що ви жива! Але правду кажуть: одне лихо минає, друге навертає. Той містер Диявол-у-Плоті з вашого берега втік хтозна-куди, бо подумав, що це з його вини ви втопилися. Він же сподівався тільки на те, щоб поплавати з вами голяка та віддатися нічним утіхам, як ото року двадцять восьмого. А тут на тобі: ви нібито потонули. Отож він утік. Одначе залишився ще один, той, хто наслав його на вас.
— О боже! — прошепотіла Констанс. Її склеплені повіки здригнулися, мов павучки посеред своєї мережі. Потім вона знеможено зітхнула. — То, виходить, це ще не кінець?
Я стиснув її обліплену піском руку.
По довгому мовчазному роздумі вона, не розплющуючи очей, озвалася.
