Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
— П’ятнадцять сотень фунтів… — тим часом продовжував ведучий, — шістнадцять сотень фунтів, сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів…
Ростопчин подивився на Степанова; в очах у нього був переляк:
— Жах, — прошепотів він, — це жах…
Софі-Клер зразу ж закам’яніла.
— Я не зрозуміла, любий, що ти сказав?
— Пробач, рідна, я сказав по-російськи… Жах, просто жах, які ціни, я боюсь, що містер Степанов не зможе нічого купити на свої гроші…
— Вісімнадцять сотень фунтів… Вісімнадцять… сотень фунтів… ві-сім-над-цять со-отень фунтів… Продано!
Верещагіна купив «картатий» американець, містер Грібл; наводку мав від Фола.
Потім винесли Врубеля.
— Полотно російського художника Врубеля, — оголосив ведучий. — Олія. Сто на сімдесят три. Живописець мало відомий на Заході, доля його чимось схожа з трагічною долею великого Ван Гога. Ціну для торгу ми визначили дві тисячі фунтів… Дві тисячі…
Степанов подивився на князя; той сидів нерухомо.
— Дві тисячі фунтів… Дві тисячі фун… — погляд метнувся в куток залу, — двадцять одна сотня, двадцять дві сотні, двадцять три сотні, двадцять чотири сотні, — Степанов знову подивився на князя, обернувся; в торгівлю включився хтось іще, але хто саме, зрозуміти не міг, людину було видно тільки ведучому, — двадцять п’ять сотень… двадцять вісім сотень… — палець з дерев’яним наперстком піднятий; зараз усе буде закінчено, чого він зволікає?!
Степанов різко обернувся до Ростопчина, той поворухнув вказівним пальцем, ведучий, хоч і дивився, здавалося, в інший бік, одразу ж помітив його жест, зиркнув оком на князя, до нього тут же підійшов один із службовців «Сотбі», подав картку; потрібно заповнити: ім’я, прізвище, адреса; Ростопчин сидів так само спокійно, жоден м’яз на обличчі не здригнувся, маска, як у Софі-Клер, тільки ледь смикалася верхня губа.
— Двадцять дев’ять сотень, три тисячі, тридцять одна сотня, тридцять дві сотні, тридцять чотири сотні, тридцять п’ять сотень, тридцять шість сотень, тридцять вісім сотень, тридцять дев’ять сотень, чотири тисячі, — ведучий, вдавалося, сам включився в гру, очі його металися від одного учасника битви до іншого, — сорок одна сотня, сорок дві сотні, сорок три сотні, сорок п’ять сотень, сорок шість сотень… сорок шість сотень…
«Усе, — подумав Степанов, — дарма він панікував, ми виграли, господи, щастя яке, ми зможемо повернути ще й листи, і Білібіна, і Головіна…»
Брокер, який стояв за трибуною неголосно сказав:
— П’ять тисяч.
Ведучий, не обертаючись, вів далі гру, монотонно повторюючи, ніби завчено:
— П’ятдесят одна сотня, п’ятдесят дві сотні, п’ятдесят три сотні, п’ятдесят чотири сотні… п’ятдесят… чотири… сотні, п’ятдесят…
Брокер, той, що назвав суму п’ять тисяч фунтів, підійшов до міжнародного телефону; їх було кілька; прикріплені на стіні, кабінки зроблено так, що туди можна просунути голову, — гарантія того, що сусід, котрий зняв трубку поряд, нічого не почує; набрав номер; спина в нього була тоненька, як у молодого Миколи Черкасова, коли той танцював Пата наприкінці двадцятих років, поки не став депутатом Балтики.
— П’ятдесят… чотири… сот…
Мізинець Ростопчина здригнувся; торг продовжувався ще з більшою несамовитістю; Степанов знову обернувся, але, крім картатого американця і сухорлявого непоказного дідка, що сидів неподалік від них, — один кивав, другий піднімав ліву руку, — нікого не помітив.
Коли суму догнали до тринадцяти тисяч, ведучий знову почав тягти жили, повторюючи, як заклинання:
— Тринадцять тисяч фунтів, три-над-ця-ать тис-сяч фу…
Ростопчин показав губами, навіть шепоту його не було чути:
— Чотирнадцять…
Брокери облишили торгівлю, дивилися в зал, запала гнітюча тиша, навіть телекамери не було чути, а може, вона перестала працювати.
— Все, — прошепотів князь, полегшено зітхаючи, — ти повезеш Врубеля.
— Чотирнадцять тисяч фунтів, чотир-над-цять тися-а-ач фунтів… П’ятнадцять тисяч фунтів, п’ятнадцять тисяч фунтів.
— Шістнадцять, — князь підняв мізинець.
— Шістнадцять тисяч фунтів, — ведучий змусив себе бути байдужим; він досяг свого, здавалося йому, підняв ціну, не знаючи, що битва за Врубеля була розроблена задовго до того, як почався цей аукціон і сюди прийшли глядачі, яких бентежила не доля мистецтва, не історія шедеврів, що йшли з молотка (чи, — точніше, — дерев’яного наперстка), а лише торг, битва сильних світу цього чи їхніх довірених — Шістнадцять ти-и-и-исяч…
Ростопчин ледь обернувся до Степанова.
— Оскільки в мене виникли непередбачені фінансові труднощі, я можу допомогти тобі — дати в борг, звичайно, — не більше, як три тисячі. Ти не заперечуєш, рідна? — він перевів погляд на Софі.
— Я думаю, ти виграв для містера Степанова цю картину, — сказала вона. — Це безумство платити за нікому не відомого художника такі гроші…
— А якщо? — спитав Ростопчин. — Гадаю, ти не заперечуватимеш?
— Не більше як тисячу, — мертво всміхаючись, сказала Софі-Клер. — Я думаю, ти поясниш ситуацію містеру Степанову… Якщо ж підеш на більше, я запрошу Едмонда, він у сьомому ряду, на сьомому кріслі, невже ти його не помітив, любий?
— Шіст-над-цять тис-с-сяч, — палець з дерев’яним наперстком піднятий, зараз ударить, ну, удар же, чорт паршивий, удар швидше…
Той самий брокер, з вузенькою, дитячою спиною, котрий дзвонив по телефону, кашлянувши, сказав:
— Сімнадцять тисяч.
Князь підняв мізинець.
— Вісімнадцять тисяч фунтів, — почав дражнитися ведучий, — вісімнадцять тисяч фунтів, вісім-м-м-на— дцять тисяч…
— Двадцять, — сказав брокер.
Ростопчин обернувся до Софі; та зробила ледь помітний рух, подавшись уперед; Степанов зрозумів, що вона зараз встане.
— Двадцять тисяч, двадцять тисяч, два-д-д-дцять тисяч, двадцять тисяч… Продано! Перерва, леді, джентльмени!
В залі загомоніли, засовали стільцями, почали голосно розмовляти; Степанов почув сміх, і зіщулився, усе це було протиприродним, чужим тому, що в ньому відбувалося зараз; він подивився на Ростопчина; той усе ще сидів нерухомо. Софі-Клер поклала свою суху долоню на його руки — пальці зчеплені, нігті білі, аж сині.
— Який жаль, любий. Я так переживала за містера Степанова, — сказала вона. — Я зворушена твоєю мужністю, спасибі за те, що ти виконав обіцянку. Ми будемо обідати разом?
— Ні, — відповів князь, насилу розтуливши губи. — Нам доцільніше побачитися завтра в твого адвоката. В будь-який зручний для тебе час…
— Це можна зробити й післязавтра. Така гостра необхідність відпала, любий, я спокійна за долю нашого сина.
— Післязавтра я вилечу з острова, — він підвівся, повернув Степанову чек, сказав по-російськи: — Жди мого дзвінка у себе в номері… — І, кивнувши Софі, пішов із залу.
«Так, — сказав собі Ростопчин, — я вмів бути змієм, коли воював. Зараз теж почалася битва. Софі, звичайно, не наці, але вона мій противник, отже, я мушу стати перевертнем, і я перейду цю чортову Бонд стріт, зайду в крамницю і почекаю, поки підуть Софі і Едуард, чи Едмонд, яка різниця, вона права, я його пригадую, рудий, на лівій щоці велика родимка, розмовляє, трохи затинаючись, немов з розгону, навряд чи він змінився за тридцять років, добре грав у теніс, такі за собою стежать».
Він увійшов до крамниці і, відмовившись від послуг продавця, котрий зразу кинувся до нього, неквапливо роздивлявся товари, весь час поглядаючи на масивні чорні ворота «Сотбі».
Ну, швидше, благав він, швидше виходь, стерво! Ти зробила все, що хотіла, не заважай тепер мені зробити те, що я мріяв зробити! Він згадав, як сидів у кущах, за півкілометра від дороги, в сорок четвертому, чатуючи на німецькі штабні машини; боші тікали від союзників, вивозили архіви; надійшов наказ перехопити нацистів, а як перехопиш, коли всі макі повернули на Париж, з усього загону їх залишилося четверо, а німці напевне охороняють штабних, чоловік з двадцять есесівців, не менше… Він довго тоді обмірковував, як виконати наказ; «Ейнштейн», одним словом; запропонував уночі перекопати дорогу; на щастя, тут вона була грунтова, а зверху покласти фанеру і задекорувати камінням; перша машина провалиться, друга вдарить її ззаду; постріляємо з лісу; почнеться паніка; німці порозбігаються, знають, що війна кінчилась, вони тепер можуть битися, тільки коли їх багато, чи є наказ, а під час відступу накази не такі точні, як у дні наступів…
