Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗

Він нарешті побачив, як Софі й рудий юрист вийшли із залу; ач, як ніжно він веде її під руку! Ось у чому справа! Голуб’ята в’ють гніздечко! Потрібні грошики! Будиночок на півдні Франції! Ай-яй-яй, старий дурню, коли ж ти навчишся не вірити людям?! Не треба, сказав він сам собі, завжди вір людям, від недовіри страждаєш ти, а не вона, це, як заздрість, губить людину, їсть її черв’яком, перетворює в Сальєрі; ну, добре, голуб’ята, вийте гніздечко; мабуть, і Жені в Аргентіні все підстроїв цей рудий, вони мастаки на такі трюки, а чого б і ні?!

Ростопчин діждався, поки вони сіли в машину; вийшов з крамниці, швидко перетнув Нью-Бонд стріт, мигцем піднявся на другий поверх; ведучого обступив натовп, розмовляли жваво, його вітали, діло було зроблено чудово, справжнє шоу, причому безкоштовне, краще за футбол, і там тепер стали шахраювати, заздалегідь домовляються про рахунок, реванш коштує дорожче, а на аукціоні нічого не можна передбачити; це як корида, бій півнів, переможця ніхто не наважується назвати; брокер з дитячою спиною стояв біля телефону, говорив дуже тихо, повільно, якось дивно шморгаючи гострим носом, на якому — Ростопчин тільки тепер це помітив, — росли жорсткі, рідкі чорні волосинки; брокер глянув на туфлі Ростопчина, оцінив їх, куплені в найкращому магазині, дуже м’яка шкіра, добре поношені, отже, не показуха, людина цілком серйозна.

Ростопчин почекав, поки брокер скінчив свої безупинні «так» і «ні», повісив трубку, витер спітніле чоло; дав йому свою візитну картку, той уважно прочитав.

— Дуже приємно, князю, чим можу служити?

— Служити — нічим. Мова йтиме про діло. Кому ви купили Врубеля?

— Я не можу відповісти на ваше запитання.

— А ви подзвоніть тому, хто доручив вам представляти свої інтереси і передайте, що я маю цілком серйозну й дуже цікаву пропозицію.

— Добре, залиште свій телефон, я зв’яжуся з вами ввечері, десь близько сьомої.

— Це тільки ми, росіяни, говоримо «десь близько», — всміхнувся Ростопчин. — Ви англієць, вам треба точно відповідати. Мене не влаштовує сьома година. Я хочу, щоб ви подзвонили вашому шефові зараз же…

Брокер ще раз оцінююче оглянув вилощеного холодного чоловіка; прочитав візитну картку: «Принс Ростопчин дженерал дейректор ов «Констракшц корпорейшн», Цюріх, Відень, Амстердам, Найробі» [19]; повернувся до нього спиною, вліз головою в скляну будочку і заходився набирати номер. Код Едінбурга, помітив Ростопчин; а тепер запам’ятовуй номер, писати не можна, але ти мусиш запам’ятати; якщо його шеф відмовиться розмовляти, ти подзвониш йому сам, доб’єшся зустрічі, полетиш в Едінбург, ти зобов’язаний повернути цього Врубеля, ні, це не азарт колекціонера, це питання принципу; коли мені оголошують війну, і це неспровокована війна, я мушу прийняти бій і виграти його. Дуже добре, я запам’ятав номер, як тільки він мені відмовить, я зразу ж запишу його в блокнот, треба без упину повторювати, щоб укарбувався в пам’ять…

Брокер говорив пошепки, перейшов на свої «так», «ні», «так», потім обережно повісив трубку, виліз із скляної будочки, знову витер спітніле чоло й сказав:

— Сер Мозес Грінборо, за чиїм дорученням я купив цю картину, згоден переговорити з вами в будь-який зручний для вас час, сер.

— Ви продиктуєте мені номер?

Брокер посміхнувся.

— Гадаю, ви й так його запам’ятали.

4

Оглядач телебачення, ведучий шоу Роберт Годфрі чекав Степанова в холі готелю; підвівся з крісла, в якому сидів так, наче привіз його з дому, сліпуче всміхаючись, пішов назустріч.

— Я відразу вас упізнав! Дуже приємно, містер Степанов! Можете не вибачатись! Я не сумнівався, що торги в «Сотбі» затягнуться. Я не маю ніяких претензій, ні. Їдьмо обідати. Я замовив стіл у французькому ресторані «Бельведер», це в «Холланд-парку», напрочуд гарно і готують справжній буябес, там ми обговоримо всі наші проблеми, а їх дуже багато…

Буябес — юшка з різних сортів риби, з лангустами та креветками, пряно-гострий, обпікаючий, — був чудовий.

— Тепер слухайте, — сказав Годфрі, опорожнивши першу тарілку (буябес подають у великій фарфоровій супниці, принаймні на п’ятьох чоловік), що я вам говоритиму.

Можете перепиняти, коли не згодні, я боксер, навчений відбивати атаку…

— Я також бавився боксом.

— У якій вазі?

— В середній.

— Років з двадцять тому?

— Тридцять, — зітхнув Степанов. — На жаль, тридцять.

— Знаєте, — мовив Годфрі, — я певен, що заняття спортом, коли воно було пристрастю, закладає в генетичний код людини зовсім нові якості… Якості борця… Нас не так легко взяти, як інших. Витримка, окомір і безстрашність. Розбитий ніс загоїться, брову можна зшити, до того ж, дуже подобається дівчатам, вони люблять зовнішній прояв мужності. Так от, я маю підстави припускати, що наше з вами шоу намагатимуться загнати в кут; ми повинні нав’язати бій, ні в якому разі не можна займати оборонну тактику…

— Я взагалі не дуже уявляю, як усе це відбуватиметься, містер Годфрі…

— Нам з вами завтра тримати площадку, давайте називатимемо один одного на ім’я; я — Боб, ви — Дмитро… У вас є скорочене ім’я? Дмитро — важкувате для нашої аудиторії, британці — шовіністи, хочуть, щоб був Джон чи Ед; так звичніше, нічого не вдієш, — уламки імперії. А що, коли я називатиму вас Дім?

— Давайте.

— Прекрасно. Спасибі, Дім. Отже, в мене є всі підстави вважати, що нас намагатимуться розп’ясти. Так, так, я одержав гроші за те, що вестиму ваше шоу про культурні програми в Росії, і тому я не розділяю себе і вас на завтрашній вечір. Я шанувальник місіс Тетчер, я маю нагороди від канцлера Коля і Жіскара д’Естена, але мене запросили працювати, я одержав гроші від ваших туристських фірм і відпрацюю гонорар якнайкраще… Тому слухайте уважно… Чого ми не маємо права допустити? По-перше, анархії. Я завжди тримаю аудиторію в кулаці, під контролем. По-друге, не треба боятися загострення нашого діалогу, коли я представлятиму вас аудиторії. Я приготував список підступних запитань, ми зараз опрацюємо відповіді…

— Не треба, — сказав Степанов.

— Чому? — здивувався Годфрі. — Це дуже зручно! Ми заздалегідь усе відрепетируємо, у мене в фірмі є співробітник, який закінчив театральну школу, він поставить вам репліки, зарежисує ті місця, де треба посміятися, а де бути роздратованим! Так заведено, Дім! Вас знають у Росії, але тут ви нікому не відомі! Зірці простять усе! Вам — ні! Марлон Брандо тепер не вчить ролі, він вставляє у вухо мікроприймач, і асистент режисера диктує йому текст! Але він вимагає мільйон за роль! Він зірка! І йому підкоряються! А вам треба завоювати аудиторію. І вона — а це головне — буде далеко не дружелюбна! Отже, не відмовляйтесь від моєї пропозиції. Вона продиктована виключно дружніми міркуваннями, завтра ввечері ми робитимемо з вами одне діло, і ми зобов’язані зробити його добре: ви — тому, що росіянин, приїхали із завданням — пропагувати радянські фестивалі, я — тому, що заангажований хорошою сумою.

— Не треба, — повторив Степанов. — Я дуже зворушений, Боб, тільки не треба заздалегідь учити текстів…

— Дім, зрозумійте, становище досить складне… Якби ви сказали, що Росія вам остогидла, тоді не було б запитань. Але ви, гадаю, не маєте наміру виступати з такими заявами?

— Звичайно, ні…

— От бачите…

— Боб, не треба нічого готувати заздалегідь… Їй-богу…

Годфрі знизав плечима.

— Дивіться… Я не можу не бути агресивним, Дім. Я живу тут, ви — там. Я мушу бути агресивним, щоб мені повірила наша аудиторія. Інакше люди подумають, що мене перекупили, і шоу не вдасться. Всі підуть із залу, тим паче завтра п’ятниця, уїк-енд, люди виїжджають за місто й на море. Я мушу спочатку наскакувати, допитувати, а ви повинні відповідати мені так, щоб це було цікаво тим, хто в залі.

— Я постараюсь.

— Дивіться, я все-таки не відмовлявся б від режисури… Тепер повернімося до проблеми контролю над аудиторією… Я розіслав чотириста запрошень. У театрі триста сорок місць; надійшло триста відповідей, в яких підтверджується прийом запрошень. Ось список, перегляньте…