Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗

Судячи з Марійчиної «Чайки», у Мира було завидне відчуття часу, оскільки рівно через дев’ять хвилин і тридцять сім секунд провідник сказав:

– Ну, ось і він, – втомленим, майже спустошеним голосом мовив Мир і по-джентльменськи пропустив її вперед, у чорний провал діри.

Марійка Ковальова, з відродженою свічкою в руці, зробила крок у вигинисту, як креслярське лекало, арку і, опинившись у напівкруглій залі, відразу ж побачила те, заради чого прийшла сюди, – високий грубий вівтар із розпиляних православних ікон, притулений до хвилеподібної бетонної стіни.

– Боже мій… – Вона підійшла ближче і з мимовільною, щемливою жалістю провела долонею по розчленованих фрагментах.

Мирослав зачаровано дивився на її руде волосся, підсвічене полум’ям свічки.

«Уся справа в зачісці, – спробував зрозуміти себе він. – Із нею вона насправді гарна. І навіть більше…»

У ній з’явилося щось щемливе і тривожне: як запах трави, як захоплююча й небезпечна подорож, як трагедія, що сталась у тебе на очах.

– Божа Матір. Ще одна Божа матір із Немовлям. Ще одна, – спробувала скласти список потерпілих Марійка. – Тут тільки Пречиста Діва, інших ікон немає… Дивно. – Вона неприязно поторкала одну з трьох проржавілих кнопок, увіткнених у диявольський іконостас. Її вістря притримувало крихітний обривок глянсового паперу. – Тут висіла якась картинка, але її зірвали.

– Ти спостережлива. Я й не помітив, – збрехав Мир.

– А це що? – Марійка піднесла свічку до свого вказівного пальця, що уткнувся між двома нижніми кнопками, осяявши коричневий напівстертий напис «mia donna». «Моя пані», – переклала вона. – Або «Моя мадонна»?

– І розумна, – похвалив він.

Літери посипалися під її рукою.

– Це кров! – перелякано охнула Марійка. – Хіба у сатаністів є мадонна?

– Наскільки я знаю, Ла Вей, що організував офіційну Церкву Сатани, проголосив сатанинською мадонною Мерилін Монро.

– Гадаєш, тут висіла вона? – Ковальова акуратно вивільнила з-під кнопки шматочок глянсового паперу.

– А ще – гарна!

– Хіба мало гарних артисток?

– Та не Мерилін – ти! – Мир постарався повернути собі свій колишній голос, статечний і відсторонено глузливий, але повернення не відбулося, – слова прозвучали занадто хрипко й переконливо. – Ти дуже гарна, – поправив він себе, – із цією зачіскою.

– Дякую… – Як і минулого разу, Марійка поспішно відкинула цей епітет, як фальшиву монету, слабко сподіваючись, що лестощі Мира продиктовані його вдячністю, а не завуальованою іронією.

– Судячи з кнопок, – нервово здедукувала вона, – вівтар стоїть тут набагато довше, ніж три дні. Чому ж вони активізувалися тільки зараз? І чому так дивно дібрані ікони?

– Не знаю, – спохмурнів Красавицький.

Марійка відчула незвичну незручність – приємну, а не неприємну, як бувало раніше, і, як класична українська наречена, інстинктивно колупнула бетонну стіну.

– Вася говорила, що бетоном були залиті печери під Кирилівською церквою. Виходить, вона просто над нами. – Колупати бетон було важко.

– Скоріше, трохи збоку, – без інтересу виправив її Мир.

– Виходить, тут вони служили чорні меси. А в церкві вбили Риту і дядька Миколу.

– Його знайшли в Лаврі.

– Але вбили тут. Уся церква була залита його кров’ю.

Марійка знову торкнулася стіни, що була покликана зупинити безумних шукачів скарбів, неначе перевіряючи, чи досить вона міцна, і відчула те, що так безуспішно шукала раніше: глибоку тріщину – цілком придатну для колупання.

– Мире! – покликала вона, піднімаючи свічку над головою.

– Що, Марійко?

«Що» було безбарвним і неважливим, а «Марійко» – значущим і манливим!

Але звивиста тріщина від підлоги до стелі чомусь вселяла їй холодний і підсвідомий страх.

– А якщо ми помилилися? Ми обоє! – сказала вона раптом уголос. – І сатанізм – зовсім не мета, а засіб знайти скарб? Вони – мов ті злодії, що оскверняли Лавру, аби нечистий допомагав їм розбагатіти. Спочатку принесли жертву в церкві, під якою лежить скарб. Потім на воротях Святої Брами, щоб здобути заступництво сатани.

«І богатирів різали з тією самою метою, дивися, мовляв, як ми з твоїми заклятими ворогами розправляємося!»

– Обряди? Скарб, Сатана… Де ти все це прочитала? Вася розповідала? – Василина Андріївна, що перевантажила її масою зайвих знань, явно викликала в нього зараз глибоке несхвалення.

– Ні, – хитнула головою Марійка. – На лекціях вона нам легенд не розповідає, тільки факти. Але обряди в Лаврі – це і є історичний факт, вони в мене і в шпаргалках були, у п’ятому білеті. Історія Лаври. Ти що, не читав?

– Мені вісімнадцятий попався, – відмахнувся Красавицький.

– Але це ж нелогічно, – засперечалася сама з собою Ковальова. – Невже вони сподіваються, що все це допоможе їм пройти крізь бетонну стіну? Це ж навіть не стіна – це суцільна бетонна маса!

Вона знову втупилася в тріщину.

Паніка наростала. Паніка розпирала її голову й розбухала в грудях. І захотілося тікати. Негайно. Геть. Звідси.

– Марійко, – голос Мира несподівано стих до шовкового шепоту. – А ти пам’ятаєш, що я тобі заборгував?

– Що? – різко обернулася вона до нього.

– Подячний поцілунок. За шпаргалки.

– Так? – устигла запитати вона…

…перш ніж світло підстрибнуло в її руці, й новий світ повністю затьмарив світ інший – світ темних печер, сатанинських мадонн, страшних смертей і нерозгаданих таємниць.

– Ні, – скрикнула Марійка, відштовхуючи від себе цей новий світ, дорослий і несподіваний.

Але між її «так» і «ні» минула ціла вічність.

Зі щоденника N

Тільки фанати Диявола – такі ж ідіоти, як і будь-які інші фани! А Диявол – така ж дута Примадонна, як і інші зірки.

Досить підійти до зірки ближче, і ти побачиш засмикану істоту з надмірними амбіціями і ще надмірнішими комплексами, зірваною психікою й запаленою від підтяжок шкірою, істоту, що потерпає від нервових проносів і запорів. Таку ж маленьку та нещасну, як і ви.

«Іця людина була для мене символом успіху?» – жахнетеся ви раптом.

Але хто сказав вам, що Диявол – символ влади? Ви придумали це так само, як придумуєте всі свої ілюзії, продиктовані лише вашим лохівством!

Розділ чотирнадцятий,

у якому Марійка відвідує божевільню

Припаркувавши мопед на стоянці біля чорного входу, Дарина старанно роззирнулася і заховала ключі від свого двоколісного друга в траві, прикривши їх розпізнавальним каменем, – так, про всяк випадок.

Обігнувши будівлю праворуч, колишня співробітниця попрямувала в бік відкритої тераси. Теоретично репетиція балету мала бути в самому розпалі – ввечері маячило свято, і через Даринине звільнення ніхто б його не скасовував. Клуб уже розорився на рекламу, костюми й інші фенечки.

«Однаково без мене в них нічого не вийде!» – мстиво зітхнула Землепотрясна…

І подавилася власним зітханням.

На клубному пляжі, між гніздами куренів і складеними в акуратні купи стогами майбутніх вогнищ Купальця і Кради, з прив’язаним над ним опудалом «Інквізиції» сидів на піску рудий кавалер!

Даринине серце підстрибнуло у грудях так, що довелося притримати його долонею.

«Він шукає мене! Шукає мене!» – ця зворушлива думка ковзнула по гортані в шлунок і розтеклася по нутру теплим молоком. А ногам раптом захотілось кинутися до нього – так сильно, немов вона чекала його все життя, відлічуючи дні до зустрічі, квапила по телефону: «Ну коли ж, коли ти приїдеш?», і ось, нарешті, побачила його перед собою.

Але замість цього Даринині розумні кінцівки розвернулися самі собою і порисили назад до чорного входу на напівзігнутих конспіративних колінах.