Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Криво посміхаюся, згадуючи перекошене ненавистю обличчя Іренеї, яка щойно дізналася про те, що Олега призначено опікуном і, звісно, дізналася від мене. Хіба я міг пропустити таку виставу? Її істеричний сміх і люта погроза, що всі, хто її підставив, і в тому числі старий козел, на якого вона витратила свої найкращі літа, ще пошкодують. Пустопорожнє бла-бла-бла… Ой, дурний тебе піп хрестив, Іренеє, дурний. Сама ж в усьому вина. Таку оборудку пару літ назад провернути, одруживши на собі найбагатшого чоловіка в околиці і так спалитися. Могла ж отримати без зусиль усе. Всім уже відомо — Мстислав не жилець на цьому світі. І справа навіть не в діагнозі, бо згідно дурнуватого медичного висновку він мав склеїти ласти ще пару тижнів тому, а досі чомусь наперекір усьому живе. Тобто доживає. Та все ж піщинки з його годинника впевнено летять вниз. Мало залишилося, і єдине, що його досі тримало, це донька. Він її любить. Що б там не говорили про його загрубілість, черствість, бездушність, що він Термінатор, а не людина. Ех, навіть Термінатори вміють любити.
А от Іренея, цікаво, крім грошей, хоча когось чи щось любила? При нагоді спитаю. Всі любові потребують, але не всі заслуговують. Мстислав її не любив — це факт, а вона його — й поготів. Іренея — маленька зірка великої сцени. Ха! І що тобі зараз світить, дорогенька, — дулька і то без маку. Мстиславові юристи так все провернули, що ти тепер повертаєшся туди, звідки виповзла — у свою хрущовку на околиці міста з тарганами під шпалерами й у голові. Пусті твої погрози, красунечко, бо гроші роблять все, а тобі милостиво Мстислав погодився видавати лишень рівно стільки, щоб не померла з голоду та могла заплатити за комунальні послуги. Хочеш більше — йди працюй ручками чи неручками.
По смерті дружини Мстислава не одна першокласна фіфа та стовідсоткова стерва за ним полювала. І хоча Іренея мала майже офіційний статус коханки ще при живій дружині, проте згодом виявилося, що такий статус отримала не вона одна. Мстислав завжди вважав полігамні зв’язки з протилежною статтю для чоловіка нормою. Тож Іренеї довелося довго виборювати собі місце під сонцем. Проходити щось типу конкурсного відбору. Та Іренея доволі легко справлялася — то погрозами, то помстами, то інтригами. Зрештою, в пригоді стала й мала Іринка. Ні, вона не сюсюкалася з нею, як інші, котрі намагалися типу увійти в довіру до малої, замінити там матір, граючи по суті роль, яку вони не розуміли, бо не любили зовсім ані Мстислава, ані малої… Деякі, вже зовсім крейзануті штучки, які думали, що чоловік у них в кишені через шикарне тіло та довгі ноги, нагло вимагали віддати дитину родичам чи відіслати куди подалі в якийсь приватний дитбудинок. Тоді Мстислав «посилав» наречених куди подалі. От Іренея і тут перевершила всіх. Вона просто ігнорувала присутність поруч з Мстиславом дитини. До речі, гарна тактика, бо донедавна Мстислав також те й робив, що малу ігнорував. Терпляче зносила ті недовгі часини, коли доводилося терпіти малу заразу. Так, не одна мисливиця на багатеньких Буратіно могла повчитися терпінню в Іренеї. Зрештою, коли прийшов час одружуватися, то Мстислав легко зробив вибір. Іренея виявилася єдиною з претенденток, хто не бісив малу Ірину, і єдиною, яка робила вигляд, що крім бутіків, парфумів, косметичних салонів, кредитних карток її ніщо не цікавить. Вона ніколи не давала порад чоловіку щодо бізнесу, нової марки авто чи друзів. Пустопорожня фарбована білявка з модельною зовнішністю та вітром в голові здавалася Мстиславу ідеальною дружиною.
Але Мстислав забув одну важливу річ — Іренея була акторкою і вона так давно грала, що вже й забулася, як то не грати. Коли Мстислав потрапив до реанімації, Іренея продовжувала грати невтішну і прибиту горем дружину, паралельно розуміючи далеко не порожньою головою — це її зоряний час, залишилося трішки потерпіти і вся ця імперія, створена її чоловіком, належатиме їй. Не знаю, які там плани вона собі складала, але в них уже точно не було місця малій Ірині. Щось напевне таке прочитав в очах дружини Мстислав, бо тиждень тому сам особисто, коли прийшов до тями, передзвонив мені і попросив простежити за коханою дружинонькою. М-дя, язик мій — ворог мій. Позавчора та коза напилася в сауні і почала подрузі, так само п’яній в дим, скаржитися, типу дочекатися ніяк не може, коли цей старий гидкий козел ласти склеїть, а вона врешті стане вільною. А та мала зараза, донька його, для неї не перешкода. Бо хоча і на неї все в заповіті записане, та до вісімнадцяти років Іренея її офіційний опікун і розпорядник цілого статку. Але життя — річ непередбачувана, тому мала до 18-и може і не дожити…
Ах, звісно, ніхто б про цю розмову не довідався, якби не чудо-техніки айфон, який гламурна штучка Іренея з собою навіть в сауну притягла, щоб, тіпа, не пропустити дзвіночок з лікарні, про кончину мужа… А мої люди в тому дивотелефончику спеціальний жучок прилаштували, який не дзвінки прослуховує, а розмови, що ведуться поруч з телефоном… Якщо підслухають щось важливе, то я наказав своїм хлопцям відразу надсилати Мстиславу, навіть без мого на те дозволу. Хлопці — профі. От і надіслали. Тепер Олег на коні, а Іренея біля розбитого корита… Тілі-вілі, володарка морська!
Сніг налипає на лобове скло автівки, і я вмикаю двірники на всю потужність. Сутінки. Що ж, майже приїхав. Он і місто видніється. Праворуч на дорозі бовваніють якісь постаті — менша та більша. Кому в таку погоду вдома не сидиться? Мій мобільний починає гидко вібрувати у кишені, звук я спеціально вимкнув, щоб не заважав думати. Витягую, кидаю погляд на екран. Якщо щось неважливе, просто покладу назад до кишені.
А щоб тобі!
— Алло, Олеже, слухаю! Що? Тваю-разтваю! — те, що я чую, не просто дивує мене. Я ціпенію від почутого, і разом з тим мої очі стають просто квадратними. Майже перед лобовим склом автівки нізвідки вичакловуються дві людські постаті. Що за ідіоти вирішили перебігати взимку перед самою машиною дорогу? Нехай то і пішохідний перехід, але ж зима… Тисну з усіх сил на гальма, чортихаючись в трубку, яку так і тримаю біля вуха, забуваючи її опустити… І хоч з гальмами у машині все гаразд, і вона майже відразу зупиняється, та я розумію, що непоборна сила тертя тягне її вперед всією масою.
Легке бабах, хрусь, і по капоту машини сповзає темний силует людини… Приїхали.
Вона лежить на задньому сидінні моєї автівки, лежить без пам’яті. Слава Богу — дихає. Мчу до лікарні, не розбираючи дороги, якщо зараз ще на когось наїду, то навіть цього не помічу. Тож треба таке. Перстень на руці ледь-ледь поблискує, наче хоче щось мені сказати. Та знаю я без твоїх підказок, що жива. Якого, скажи, милого в сутінках зимовими дорогами валандатися? Що вона тут робила? Що забула на пустирі? А може, вона йшла за пустир, де…
Не встигаю додумати, під ногами вібрує телефон. Я від пережитого стресу кинув його під ноги. Хай зараза вібрує — не до нього. Дідько… Через ту заразу малу з голови Олегів телефонний дзвінок геть випав. Не встигаю навіть домислити щось розумне. Різко гальмую під приймальним відділенням «швидкої». Малу на руки. Господи, легка мов пір’їнка, вона що, повітрям харчується?
Слава богу, сьогодні чергує мій старий клієнт та лікар від бога Владлен Вікторович:
— Арсене, жити буде. Легкий струс мозку. Основні ліки — спокій та відпочинок. Залишай її у нас, треба день-два поспостерігати. Бо буває різне.
Активно заперечую. Щось мені здається, що ця мала просто колекціонує неприємності. Вже одного такого знаю. Тільки-но самого залишиш, відразу біда на порозі. Маю на увазі Олега, то через нього я не встиг вчасно зреагувати.
Бляха-муха, мала Ірина з Василем з летовища досі не повернулася. Ні слуху, ні духу. Дві години минуло, як приземлилися… Але то потім… Кажу своєму сумлінню, що все таки це дорога, бо зима, мороз, сніг і все таке. Сумління затикається, однак не професійна чуйка. Біда на порозі — факт.
— Ні, пане лікарю! Я її краще додому заберу. До цієї красуні неприємності так і липнуть, мов бджоли до меду.
