Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Говорив ніби буденно, наче про щось чуже, але в голосі було стільки шпичаків. Я мовчки чекав продовження:
— Внизу під торгівельним центром, звісно, як завжди — ідеальний порядок. Ніякого снігу тобто. Нінель впала на асфальт. Померла відразу.
Обережно перепитую:
— Ти впевнений, що їй не допомогли?
Киває ствердно головою, втупившись очима в екран телевізора:
— Впевнений. Є свідки. Семикласнику одному батьки новий айфон купили, от він і перевіряв опції. Випробовував і відеокамеру. Випадково зняв на відео, як вона спочатку ходила по даху, а потім підійшла до краю, посковзнулася і… Айфон і час зафіксував. 16.30. А в 16.27 вона мені телефонувала, хотіла зустрітися, а я навіть слухати її не став. Якби я погодився, то, може б, вона…
Олег замовк. Запхав голову в долоні. Його плечі почали здригатися. Він плакав, нечутно і сумно…
— Мені дуже шкода, Олеже. Але ти тут ні до чого. Вона сама вибрала свою долю.
— Сама? — він перестав труситися. Підняв на мене мокрі очі: — Ти впевнений?
І це мені говорить «спеціаліст із чортівні»? Олег залазить у внутрішню кишеню свого пальта, витягує два диски.
— На одному запис відео отого семикласника. Прошу тебе, подивися уважно, може, менти щось не догледіли, хоча і я дивися разів сто, але ж це ти у нас профі, а ми і поруч не стояли. На другому диску — то взагалі повна чортівня. Запис відеокамери в палаті Маврикійовича. Людина в комі з кимось розмовляє. Відповідає на питання, кається. Верзе всякі дурниці. Інтуїція мені підказує, що тут є якийсь зв’язок. Подивишся, добре?
— Подивлюся, Олеже, обіцяю. Але я б не дуже розраховував на щось надзвичайне. Люди помирають і без чортівні, просто так. Наприклад, через нещасні випадки.
Він ствердно кивнув головою. Синці під очима, сіре обличчя. Ніч не спав. І не просто не спав. Ох, чи не забагато всього відразу на голову однієї людини? Ще вчора я вважав його своїм ворогом чи суперником, а зараз — друзі по нещастю. І я, здається, зараз його розумію. Він любив Нінель, любив…
— Так. Нещасні випадки. Життя. Нінель не повернеш. — Важко йому даються ці слова, ой як важко. — Тепер справа честі врятувати малу Ірину. Допоможеш?
Киваю ствердно головою і вмикаю свій мобільний.
Тим часом Олегу хтось телефонує. Він майже миттєво прикладає трубку до вуха:
— Я. Слухаю! Що? Коли? Добре. Зараз буду.
Олег встає на рівні ноги і майже викарбовує кожне слово:
— Щойно в лікарні помер Мстислав Маврикійович. Ще один плюс постав у списку. Я до лікарні.
Згідливо киваю. Що тут скажеш? Хіба що:
— Мої співчуття. І той… Телефон більше не вимикатиму. Обіцяю.
Біля вхідних дверей Олег зупиняється, розвертається і дивиться якусь мить мені в очі. Не відводжу погляд вбік, хоча так і кортить, бо в його очах стільки всього: страху, люті, ненависті, суму, болю.
— Я — наступний, Арсене. Відчуваю. Але як ніколи гостро відчуваю й інше: насправді цілком справедливо опинився у тому списку. Допоможи мені знайти Ірину, а там, як вже складеться…
Киваю ствердно:
— Нічого, Олеже! Ми ще поборемося.
Частина шоста
Падіння в небо
Руслана
Мені наснилося небо.
Вірніше, навіть не так: я у небі. Тобто крокую по ньому. Все довкола чисте і світле. Багато ніжних правильних звуків, літають великі метелики, бавляться діти та переливчасто сміються. «Коли падаєш у небо, стаєш дитиною», — шепоче на вухо блакитний метелик завбільшки з долоню, котрий мандрує разом зі мною. Я здивовано оглядаю себе. Я ж не стала дитиною? Він читає мої думки. Бо хмикає сумно, так тільки у снах метелики можуть хмикати. «От іще! Вирости спочатку! До речі, як твоя голова?» До чого тут моя голова? Здивовано стенаю плечима. «Упс! Як це до чого? Не болить?» Метелик розмовляє голосом Тетясі — жах. Голова не болить. «І не болітиме, — каже метелик голосом Тетясі. — Бо білий колір дає надію». Нічого не розумію зі сказаного, але ствердно киваю.
Йду білою доріжкою. Ноги мене ведуть до білого-білого саду. Заходжу туди. Білі дерева, біле листя, біла трава, білі яблука, білі ворони та білі голуби. І біла жінка, красива та велична у своїй всемогутності, сидить на білій лаві під білою вербою. Схоже, це єдина доросла людина в цьому дивному царстві. Вона б могла бути матір’ю Бога або його сестрою. Чи матір’ю когось іншого. Бо й небо має подвійне дно. Жінка уважно дивиться на мене, але я чомусь ніяк не можу роздивитися її обличчя, хоча звідкись знаю — вона неймовірна.
— Як воно, бути людиною? — раптом запитує. Відповідаю:
— Треба вміти навчитися бути милосердним.
— Ти знаєш, як? — вона дивиться уважно на мене. І тільки зараз розумію, що у неї різнокольорові очі — одне темно-каре, інше світло-сіре. Мені здається, що знаю, але я мовчу, спостерігаючи, як перед очима білий колір раптом сіріє, перетворюючись на сутінки, і тут прокидаюся…
Перед тим як заснути, Арсен нагодував мене, як маленьку — бульйоном із ложечки. Спровадив свого гостя досить швидко, а тоді взявся за мене. Дивно, але я навіть не пручалася. Просто сиділа і чемно відкривала та закривала рот. Потім були чищені помаранчі, чай на травах і зовсім несерйозні розмови-балачки. Щось розповідав про свого дідуся, згадував дитинство. Ця вся опікунська метушня очевидно дуже вплинула на мене, бо навіть не пригадую, як і коли заснула.
Прокинулася в спальні Арсена, майже у темряві. Світло від ліхтарів пробивалося крізь штори до кімнати. Визирнула у вікно. Не дуже високо. Четвертий-п’ятий поверх, очевидно. На стіні навпроти намацала вмикач. Кімнату залило м’яке тепле світло. Ага, двоспальне ліжко. Я на ньому спала, однак через слабкість якось було не до розглядання кімнати. М-дя — ложе кохання (Арсен любить комфорт і, напевне, дівчат також, бо, скажіть, нафіг одному чуваку таке велике ліжко). Неждано в середині заворушився дивний хробачок ревнощів. До чого б це, адже він мені ніхто? Ага, запищала моя совість голосом коханої майже родички Тетясі, точно, і навіть не подоб…
Тю, сама на себе тюкнула і змусила своє внутрішнє Я заткнутися. Біля ліжка на акуратному столику лежали на тарілці апельсини, які я так і не доїла, та стояла, типу прикраси, листівка з білим ведмедем. Той чомусь трохи здивовано дивиться на світ, тримаючи в одній лапі повітряні кульки, в іншій коробку цукерок. Під ведмедем срібний надпис «Тобі». Ги-ги, ну й смак в Арсена чи в тої курки, яка йому цю фіговину втюхала. А видався наче нормальним чуваком. Не втрималася, взяла листівку, хоча знаю, що чуже читати неправильно. Хто ж тобі, любчику, такі шикарні послання дарує? Мілена чи Еврідіка? Чомусь мені хотілося, щоб всередині виявилася дурнувата банальщина, типу тих недолугих поетичних зізнань з валентинок, які я вчора читала в супермаркеті. Капєц, таки вчора, а здається, що вічність минула. От що буває, коли шандарахнешся головою. Час не завжди стискається у атом, інколи він видовжується до безконечності.
Оце сказанула — і то від одного погляду на дурну поштівку. Так, Русланко, добре таки тебе влупило.
Беру до рук цей шедеврик поліграфічного мистецтва, розкриваю. Йоли-пали: «Вітаю, Спляча красуне! Ти так солодко спала, що не наважився тебе будити. Вибач за листівку, нічого ліпшого, щоб ти все-таки прочитала — не зміг придумати. Відлучився у справах. Замкнув тебе в хаті саму, щоб часом не надумала від мене дременути. Тебе ж без нагляду залишати не можна. То під машину вскочиш, то ще куди. На кухні знайдеш їжу. В решті квартири — розваги. Якщо, звісно, знайдеш. Це ж сумне гніздо холостяка, а не торгівельний центр. Коротше, роби в квартирі, що хочеш — тільки не спали. І ще одне… Не сумуй там без мене. Арсен». Постскриптумом дописано: «Якщо болітиме голова чи стане погано, дзвони мені негайно за номером» Перелік цифр… І внизу смайлик: :-)
Посміхнулася сама до себе. Ось тобі і послання від «закоханої дурепи». Тепла хвиля накрила мене. Ну не ідіотка, га? Ловила себе на тому, що разів п’ять перечитала листівку. Так, дорогенька Русланочко, спокійно! Він не герой твого роману, ба — більше. Він взагалі — не герой. Ото вже вигадав — «Болітиме голова — телефонуй»!
