Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗

Власне, якби це була проста сільська бабця, я б переклав цю промову приблизно так: «Не сиди в сраці, синку! В тебе є що сказати світові!» Здається, вона додала ще пару міцних кабовердійських висловів, які перекладач не зрозумів. Проте, після такої «путівки в життя» я дійсно покотився світами, мов перекотиполе. І потягнув за собою Барса, Петровича і ще кількох лабухів, котрі складали мені добру компанію.

З того часу я зрозумів, що весь світ, ця маленька кулька, обплутана мережею кровоносних судин, як живіт вагітної жінки. Ці судини, на відміну від людських, існують як окрема замкнена система, але в ній ти можеш дихати і жити як цілком рівноцінна частка.

Я міг існувати лише в «системі», яка стосувалась мистецтва — в ній обмінювались кров’ю всі, хто мав причетність до творчості.

Дивовижні потоки цієї крові поєднували тебе з тим, про що ти мріяв у дитинстві або — перебуваючи в повній ж… в якомусь найглухішому куті світу. Важливо було лише під’єднатися до цієї системи, влити в неї свою кров з усією пристрастю і бажанням бути саме в ній.

Я існував у музиці, як моя загибла Мінні — у воді. Я знав усіх музикантів світу, слухав їх на дисках і знав на ім’я з давніх-давен. Вони існували для мене, як друзі і співрозмовники. І тому, з роками, не було нічого дивного в тому, що я входив до них, як давній приятель, починаючи розмову з напівслова.

Так само, в своїй мережі судин, що обплутували світ, жили і політики, і чиновники, і… алкоголіки, що купчаться зранку під пивними ятками. У кожного свої координати і таємні знаки, зрозумілі тільки їм.

Я лише досі не знав, в якій системі знаходиться та дівчина, яку я намагався вселити в свій світ. Але здогадувався, що вона давно живе в системі жіночих турбот про родинне вогнище, в системі моди, виховання дітей, кулінарії, шиття і серіалів.

Босонога чорна королева, огрядна і дивовижно природна в своїй некрасивості, дала мені зрозуміти, що все можливо. І тому з хлопцями з Wedding and Funeral Orchestra — Весільно-похоронного оркестру Горана Бреговича, котрі якось давали жару на Софійському майдані, ми знайшли спільну мову, щойно я «на спір» зіграв пару фраз «Місячної сонати»

Бетховена, поєднуючи ті стилі, в яких вони працювали: хардрок, класику, симфо-рок та, на відміну від їхніх національних мотивів, котрі додавали того особливого колориту, яким вони й вирізнялися з-поміж інших, втулив туди кілька імпровізів українського фолку. Вони реготали, мов навіжені.

А моє плече розболілось від їхніх поплескувань.

Чесно кажучи, я й сам не чекав такого ефекту від «Місячної сонати».

Але моя теорія про кровоносні судини світу діяла і навіть сягала таких класичних глибин, як Бетховен.

До речі, ця теорія стосувалася і більш дієвих справ! Горан писав для Сезарії, Сезарія (Царство їй Небесне!), як людина діла, певно, закинула парочку слів про мене. Крім того, один із менеджерів оркестру був болгарином, який бачив наші виступи з Мінні в Балканському шапіто. Тобто це була ціла низка випадковостей, котрі підтверджували, що я влив кров туди, куди треба! І ось тепер, перебуваючи у Празі, я мав зустрітися з менеджером і домовитись про виступи в складі оркестру Бреговича. Оскільки ми ще мали концертувати кілька тижнів, він приїхав сюди, до Чехії.

Я ще нічого не говорив про це ані Барсу, ані Петровичу, але передчуття скорої розлуки і деякого зрадництва навіювали на мене безсоння вже з тиждень. Мій стан могла зрозуміти лише Кицька. Але її я не збирався покидати. І це було моїм єдиним виправданням перед собою і своїм страхом перед оманою в стосунках. Вже хто-хто, а Кицька точно не була заражена підступним вірусом.

Вона любила мене «за просто так», за ніщо.

Стоячи над містом, мов примара, я взяв саксофон. Коли ми залишалися наодинці, він завжди казав мені правду. Часом ця правда не була приємною.

«Ти погубив Мінні. Вона могла б до старості плюскатись у воді і ловити рибу з рук відвідувачів зоопарку. І була б щасливою, якби не твоя музика. І дівчина, яку ти не шукав або шукав з таємною надією не знайти, адже ти — боягуз, могла би бути щасливою, якби не твоє самовпевнене втручання…»

Його голос був хрипким.

Зрештою, вимовивши ще кілька відморожених нот, він закашлявся, як старий курець, і чортихнувся: «Дідько! Хіба ти не чуєш, бовдуре, у мене стерлась тростина?!»

Так, я чув, що звук став гіршим.

Звісно, тростина, або як її ще називають «язичок» — те, що утворює звук всередині інструмента, давно зносилася, як кросівки у футболіста. Я це помітив ще позавчора. Але міняти його тут видавалося неможливим. Я прискіпливо ставився до такої важливої частини, тому тростина мого саксофона була виготовлена на замовлення у майстра, котрий мешкав за тисячі кілометрів від цього місця.

Це був єдиний майстер у світі, котрому я міг довірити виготовлення нового «язичка». Справа в тім, що він робив його не з синтетичних матеріалів і не фабричним способом. Робив з очерету, котрий, за якимось дивними забобонами, збирав і висушував у певні дні і певний час доби. Так робили його батько і дід, так навчили робити і його.

Тростини були «фірмові», адже на кожній мікроспокічними літерами були викарбувані його ініціали — Т. (що означало Теодор) П. (що означало Павлишин). До того ж мене приваблювало і те, що він дивовижно виготовляв «джазові» лігатури [2]! не з металу, а зі шкіри. І цю шкіру він обробляв за власною технологією.

Колись я їздив до нього, а останні кілька років за браком часу отримував потрібні деталі лише поштою. І ось тепер, як на гріх і зовсім невчасно, настав час замінити тростину!

Я розгубився. Сто разів прокляв себе за легковажність.

Якщо тут я ще відіграю свої концерти, то навряд чи зможу гідно представити себе в турі з Бреговичем. А шукати іншу тростину деінде не було сенсу, адже я давно перевірив: мій сакс міг говорити лише з фірмовим язичком марки «ТП».

Хоча, здається, три-чотири дні у мене буде і я встигну змотатися в Очеретянськ (так називалося містечко, де мешкав пан Теодор) на авто туди-назад.

Вранці я вирушив на зустріч з Атанасом Тодоровим — тим самим менеджером, що привіз мій контракт.

Ми домовились зустрітися о дев’ятій у кав’ярні «Синій кінь».

Прекрасна Прага потопала в золоті і пурпурі чудової сонячної осені. На ще зеленому листі кущів вигрівалися на сонечку величезні юрмища червоно-чорних жучків, яких ми в дитинстві називали «хрестоносцями». Своїми червоними панцирами вони нагадували такі ж щільні юрмища дахів старої Праги, котрі добре проглядалися з пагорба, на якому стояв наш готель.

Я сто разів фотографував цей пейзаж — і вдень, і вночі.

Але щоразу робив новий знімок і щоразу знаходив нові нюанси, як на картинах імпресіоністів.

Сьогодні теракотова черепиця дахів була вкрита сивиною першої паморозі. Але легенький, ледь помітний холодок поволі танув у золоті сонячних променів, мов крижаний кубик у бокалі з шампанським.

Я спустився до Карлового Мосту в піднесеному настрої, подумки кивнув лицарю з обличчям Марини Цвєтаєвої, котрий, за іронією долі, стояв навпроти вікна її колишнього празького помешкання.

Кинув кілька монет у капелюх довгокосого хіпі з білим пацюком на плечі, котрий завжди лежав в арці горілиць і часом досить кумедно (для туристів) зображав напади тропічної лихоманки. Хіпі звали Карлом, його пацюка — Гамлетом. Загалом обидва були неабиякими пройдисвітами і знавцями найглухіших кнайп єврейської частини міста, де ми неодноразово пересиджували, споюючи Гамлета чеським пивом і марнуючи час в душевних сварках про Лестера Янга та Коулмена Хоукінса, оригінальні записи яких я вициганював у Карла за порцію баранячого стегна зі спаржею.

Я завжди вважав, що Карловий Міст, це диявольське творіння Петера Парлера, замішане на яйцях, сирі та молоці шість сторіч тому, — найкраще, наймагічніше місце в світі.

Принаймні там, проходячи повз галерею скульптур — мовчазну і досить красномовну, я не відчував марнославства навіть тоді, коли запросто вітався з усіма святими, включно з групою святого Луїтгарді. Єдине, що ніколи не спадало мені на думку, так це прикластися долонею до мідного хреста, яким на парапеті помічено місце страти Яна Непомуцького. Не те щоби я не поважав святого мученика, навпаки, його цілком зрозуміла чоловіча мужність під час тортур викликали у мене неабияку повагу: богослова стратили за те, що він не видав таємницю сповіді королеви Софії. Просто я бачив у цьому ритуалі цілком «туристичну фішку», котра давно вже стала розмінною. Гіди, шикуючи групи у величезні черги до цього хреста, завжди попереджали, що він здійснює всі бажання, але натомість відбирає в людини рік життя. А потім, перекурюючи, з посмішкою спостерігали, як з черги поволі випадає найбільш поміркований люд.