Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
Жалкували за «Руданським» холодноярці, а вже найбільше перенявся його смертю краян-галичанин, військовий суддя галицької армії — сентиментальний чорнобородий велитень. Не згадував я досі про нього, бо і згадувати не було чого. Прийшов до нас у Мотрин манастир. Оповів, що був суддею військового суду. Загубившись від армії підчас переходу її від Денікіна до большевиків, з наплечником і кійком в руці пішов... оглядати Україну. Побував на Шевченковій могилі — хоче йти оглянути степ, пороги, Чорне море... Насилу переконали ми його, що така «туристика» може закінчитися у підвалі першої-стрічної Чека.
Залишився з нами. Ходив без зброї, в боях участи не брав, але був добрий промовець і виступав час-до-часу з промовами до селян. На цьому похороні говорив надгробне слово. Ставши на верху кургана, покликав на свідків правдивости своїх слів козацькі могили, що видніли навкруги, і виголосив запальну промову із закликом до боротьби з москалями. Потім тепло, із сльозами в голосі попращав поляглих. При кінці звернувся до домовини «Руданського»:
— Хочу попращати ще окремо тебе, мій юний земляче! Говорили ми позавчора з тобою довго-довго... неначе знали, що останній раз. Оповідав я тобі, як в твоїх літах, начитавшись про козаччину, збирався я теж утекти із дому, щоб побачити степ, Дніпро, Чигирин, козацькі могили... Оповідав ти мені, як і ти мріяв про те саме. Наші мрії друже, сповнилися. Я щасливий, що стою на цій святій землі, политій лицарською кров'ю прадідів. А ти... ти зостанешся в ній назавжди. Будеш лежати у вимріяному в дитячих мріях товаристві чубатих запорожців, як рівний з рівними, як лицар, що поляг в бою за гетьманську столицю, за волю України. Спи, друже, спокійно. Не сумуй, що далеко від рідної хати... Степовий вітер буде співати тобі пісню про здобуту волю, козачки будуть приносити тобі квіти, а недовго вже чекати — привезуть на твою могилу вінки юнаки й дівчата з Карпатських верхів, з ланів Поділля...
Своєю промовою «суддя» зворушив горбу селян, що зійшлася на похорон і взагалі він, як то кажуть, припав до серця семигірянам. Зійшовши з могили, переходив із обіймів у обійми, розчулений цілувався із старими й молодими. До самого вечера вже ходив по селі з гуртками селян і промовляв до них. Прийшов до штабу увечері змучений, захриплий, але задоволений і здається направду «щасливий».
У Семигір'ї збираємо відомости — що діється дальше в степу. В пригоді стали цвітнянські гончарі, що вертаючись із-за Олександрії, заїхали у село ночувати. Цвітняни були вже призвичаєні своїм отаманом Хмарою до того, що горшки, звичайно, продавай, але очі та вуха — тримай навстіж, щоб чорноліський ватажок знав що де робиться.
У степовій місцевости, від Дніпра до Єлісаветграду ширилися повстання. В околицях Олександрії повстанці перемогли в боях значні сили червоних і опанували цілу місцевість. Небезпека безпосереднього наступу большевиків на Холодний Яр з Півдня — змаліла.
Другого ранку вертаємося до Чигирина і, перейшовши Тясмин, йдемо Побережжям до Медведівки-Мельників. Піскуваті Кучугури понад Тясмином виглядають зблизька як клапоть Туркестанської пустині. Де-не-де пробивається сухітна трава, ростуть карликуваті корчики і деревця. Коло Трушівець звертаємо з тракту в село на короткий відпочинок. Ноги в'язнуть в сипучому піску. Село різко відрізняється виглядом від сіл потойбіч Тясмина, як би лежало в іншій частині світа. Нема садків, квітів... Лиш де-не-де клаптик городу, обгороджений густим високим плотом, щоб не заносило піском. Всюди горбки і смути піску, що поволі посувалися із сходу на захід. Як тільки долітав сюди порив вітру з рівнини від Дніпра, чубки їх починали куритися і пісок продовжував свій повільний віковий хід на захід. Кожна хата, кожна будівля, залежно від свойого віку була занесена піском до третини, до половини, або й під саму стріху. Пісок обминав будівлі, перелазив через плоти, вузькими фосами ліз через доріжки. Присипані деревця розпучливо витягали свої гилячки просто до гори, неначе намагаючись вискочити, вирятуватись з цупких обіймів сіро-жовтої смерти. А в долині буйно зеленіли Тясминові плавні й мочарі, що ковтали наднесений вітром пісок і не пускали його на другий беріг.
Холодноярські селяни, з давних-давен, називали мешканців пісчастих гір «куркулями». Було це, здається, неначе іронізування з їх бідности. Тогобічні селяни упізнавали «куркуля» по ході. Призвичаєний ціле життя витягати вгрузаючі у пісок ноги, він і на твердому волочив ногами. Біда була з трушівчанами та худоліївцями на поході по дорозі, вкритій сухим порохом: сотня їх здіймала більшу куряву, ніж ціла колона. Бігати «куркулі» не любили, але до бою хлопці були добрі, не полохливі. Дивлячись на їх оселі з порозвішуваними на плотах ятірями й сітями, із копичками тясминового сіна, які треба було ще й захищати від піску, мимоволі доводилося дивуватися: чому ці непосидючі «чумаки» осіли як раз отут, на цих пісках, коли ще кількадесять років назад, трішки дальше — лежали облогами плодючі степи, нерушені плугом хлібороба.
Відпочивши у Трушівцях, переходимо знову на правий берег Тясмина. У Медведівці зустріла нас несподівана новина: цієї ночі ускочив до Мельників на тачанках і конях большевицький загін. Постріляв із кулеметів по вікнах, підпалив декілька хат і зник раніше, ніж вспіла приготовитися до бою оборона. Утретє згоріла хата старого Чучупаки.
Ця смілива «візита» колишнього «злодійського батька» із Чигирина не на жарт роззлостила холодноярців. До цього часу Лопата виробляв що хотів у селах на приличну віддаль від Холодного Яру. Недобре, що наскок минувся йому безкарно, — може набрати охоти на повторення. Був це ворог зовсім відмінний від червоних москалів. Наближення тих — завжди буде спостережене. А «карателі» Лопати — це місцеві чигиринські хлопці, що самі партизанили проти німців, денікінців, а то й большевиків. Упіймавшись на крадежах та грабунках, вони втекли від самосуду селян на службу до червоних; боролися з повстанцями, одержавши в нагороду право «легальних» грабунків і насильств. Вони, так само як і холодноярці, знали добре лісові та польові доріжки, так само вміли уночі непомітно прокрадатися ними. У Мельники вскочили польовою доріжкою з боку Худоліївки, вискочили на Головківку, а між тим — ні в одному ні в другому селі не були. Сама варта не могла нічого зробити, хоч і стріляла. Затримайся загін у селі 10-15 хвилин — доля його булаб припечатана... Та Лопата був за старий «лис». Знав це добре, хоч безперечно знав і те, що головні сили за Чигирином.
Не затримуючись у Медведівці, йдемо до Мельників. Попереджені вже мельничани висипали назустріч. Семен Чучупака неохоче оповідає про напад. Жертв у селі нема; легко ранена лише одна дитина кулею крізь вікно, та згоріла у хліві корова і кілька овець. Та самий факт видно дошкулює мельничанському отаманові.
Удвох із Петренком ідемо відвідати старого Чучупаку. Зустрічаємо його коло воріт.
— Що, батьку, знову пошивати треба? — привитавшись, киває Петренко на згоріле покриття.
— А кат його бери з пошиттям, — не напошиваєшся... Накрию землею — не горітиме.
Підвечір прийшов до штабу молодший Деркач, що залишався з булавною сотнею у лісі. Вислухуємо новини, принесені розвідчиками до Холодного Яру під час нашої відсутности. Дивізія «ВНУС», яка загрожувала Холодному Яру з боку Бобринської - Жаботина, цими днями зняла свої частини із нашого напрямку і кинула їх під Черкаси. У Млієві, Тетієві, Мошнах, Городищі, у селах понад Россю і дальше в напрямку Канева вибухнуло широке повстання.
За цей короткий час положення різко змінилося. Небезпеку плянового оточення Холодного Яру червоними розвіяли повстання на Херсонщині та Черкащині. Ворожі частини, що були у селах над Дніпром й «оточували» нас із цього боку самі опинилися в положенні оточених і поспішили визбиратися в напрямку Черкас. До Кам'янки прибуло два бронепотяги, які невідомо чого стоять там, замість у Бобринській чи Знам'янці. Можливо, червоні пронюхали про наш відложений замір напасти на Кам'янку. Хоч із цього боку не чутно було повстань, та не був він для нас небезпечним. Від Кам'янки й залізниці відділяли нас гористі й яристі ліси, у яких ми жартуючи можемо прийняти бій з уп'ятеро сильнішим ворогом.
