Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Між другою та третьою годинами ранку на небо виплив місяць; тоді я, взявши кошик на борт невеликого ялика, відплив приблизно на чотири милі від берега. Кругом було безлюдно; декілька човнів поверталося до берега, але я відплив подалі від них. Мені здавалося, що я скоїв страшний злочин і тому з жахом уникав зустрічі з людьми. Місяць, який до того яскраво світив, зненацька затулила густа хмара, і я, скориставшись темрявою, пожбурив кошик у море; я дослухався до булькання, з яким він занурювався, а потім поплив геть. На небі скупчилися хмари, але повітря було чистим, хоча й прохолодним від північно-східного вітру. Але він освіжив мене та наповнив такими приємними почуттями, що я вирішив залишитися на деякий час в морі. Встановивши кермо прямо, я розлігся на дні човна. Місяць заховався за хмарами, і все занурилося в темряву; я чув плескіт хвиль під кілем, що розрізав воду; це журчання заколисало мене, і я швидко заснув.
Не знаю, як довго я проспав, та коли прокинувся, виявилося, що сонце стояло вже доволі високо. Вітер щодалі ставав сильнішим, а хвилі безнастанно піддавали мій крихітний човен небезпеці. Я помітив, що вітер був північно-східним; він відніс мене далеко від берега, де я сів у човен. Я спробував змінити курс, але переконався: якщо ще раз повторю таку спробу, то мій човен моментально зануриться під воду. За таких обставин єдиним виходом із ситуації було лише іти далі за вітром. Зізнаюся, мене охопив страх. У мене не було з собою компаса, а мої пізнання з географії були мізерними, аби положення сонця могло мені підказати моє місцеперебування. Мене могло винести у відкритий океан, де я переживу всі муки голодної смерті або ж мене захоплять бездонні води, які ревіли та билися довкола мене. Я вже провів у морі чимало годин і відчував пекучу спрагу — передвісника інших моїх страждань. Я поглянув на небо, де хмарки, гнані вітром, безперестанку змінювалися одні одними; я поглянув на море, яке повинно було стати моєю могилою.
— Дияволе! — вигукнув я. — Твоя погроза вже виконується!
Я подумав про Елізабет, про мого батька та Клерваля; всіх їх я залишав, і чудовисько могло спрямувати на них свою криваву жорстокість. На цю думку я занурився в такий відчай і жах, що навіть зараз, коли все живе навіки зникне для мене, я весь тремчу на саму цю згадку.
Так промайнуло декілька годин; але що більше сонце схилялося до обрію, то стихав вітер, змінюючись на легкий бриз, і буруни щезали на морі. Проте море вкрилося чималими брижами; я відчував нудоту і ледве був у змозі втримувати кермо, коли зненацька на півдні побачив високу лінію берега.
Хоча мене виснажили втома і невідомість, яка поглинала мене впродовж останніх декількох годин, ця неочікувана впевненість у спасінні підступила теплою хвилею радості до самого мого серця, і сльози полилися з моїх очей.
Наскільки мінливі наші почуття, і яка дивовижна любов до життя в хвилини найважчого горя! Я спорудив інше вітрило, використавши дещо зі свого одягу, і поплив до берега. Він був диким та скелястим; але опинившись ближче, я помітив одразу, що він заселений. Я побачив поблизу берега човни і відчув, що повернувся в лоно цивілізації. Я уважно вдивлявся в берегову лінію і з радістю угледів шпиль, який нарешті з’явився з-за невеликого мису. Оскільки я був украй ослаблений, вирішив плисти просто до міста, де міг знайти собі їжу. На щастя, виявилося, що в мене при собі є гроші.
Обігнувши мис, я побачив маленьке містечко і гарну гавань, в яку я увійшов, радіючи неочікуваному спасінню, серце калатало в мене у грудях.
Поки я прив’язував човен і прибирав парус, поблизу мене зібралося кілька людей. Всі вони, здавалося, були здивовані моєю появою; але замість запропонувати мені допомогу, вони перешіптувалися між собою, супроводжуючи це жестикуляцією, яка в будь-який інший час викликала б у мене занепокоєння. Хай там як, почувши, що вони розмовляють англійською, я звернувся до них їхньою мовою.
— Друзі, — мовив я, — чи не відмовитесь сказати мені назву цього міста та пояснити, де я опинився?
— Скоро дізнаєшся, — відповів один із них хрипким голосом. — Можливо, наші місця не сподобаються тобі; але про це тебе ніхто й не запитуватиме — цього ти можеш бути абсолютно певен.
Я украй здивувався, отримавши таку грубу відповідь від незнайомця; мене занепокоїли такі ж похмурі та злі обличчя його супутників.
— Чому ви так нечемно відповідаєте? — запитав я. — Це не схоже на англійців — так негостинно зустрічати іноземців.
— Не знаю, — відповів він, — що заведено в англійців, але в ірландців злочинців не шанують.
Допоки тривав цей дивний діалог, я помітив, що натовп швидко збільшується. Обличчя людей виказували суміш цікавості та гніву, що розсердило і трохи занепокоїло мене. Я запитав дорогу до готелю, але ніхто не відповів мені. Тоді я пройшов в трохи вперед; натовп рушив за мною та оточив із глухим ремством. Якийсь мерзенний на вигляд чоловік наблизився до мене, ляснувши мене по плечу, і сказав:
— Ходімо, сер, прямуйте за мною до пана Кірвіна — там прозвітуєте про себе.
— Хто такий пан Кірвін? І що я повинен звітувати? Хіба це не вільна країна?
— Так, сер, достатньо вільна для чесних людей. Пан Кірвін — суддя. А звітувати треба тому, що одного добродія знайшли тут убитим минулої ночі.
Ці слова вельми вразили мене; але скоро я заспокоївся. Я був безвинний; це буде легко довести. Тому я безмовно рушив за своїм поводирем, який провів мене в один із найкращих будинків міста. Я ледве тримався на ногах від утоми та голоду; але оточений натовпом, я вважав, що розумно буде зібратися на силі, щоб мою фізичну слабкість не трактували як страх або зізнання. Я не підозрював, що трапилася біда, яка через декілька хвилин розчавить мене й занурить у такий відчай, що перед ним відступить і страх сорому, і страх смерті. На цьому я повинен зупинитися, оскільки маю зібратися з духом, щоб згадати страшні події, про які я збираюся розповісти, в усіх подробицях.
Розділ 21
Невдовзі мене привели до судді — старої та добродушної на вигляд людини зі спокійними і м’якими манерами; він подивився на мене, проте, досить суворо, а потім, обернувшись до моїх конвоїрів, запитав, хто може свідчити в цій справі.
Приблизно шестеро виступили вперед; суддя звернувся до одного з них, який пояснив, що минулої ночі він вирушив на риболовлю разом із сином та зятем, Денієлем Ньюгентом, коли близько десятої години здійнявся дужий північний вітер, і вони вирішили повернутися в гавань. Ніч була дуже темна, а місяць іще не зійшов; вони причалили не в гавані, як зазвичай, а у бухті милі зо дві нижче. Сам же він пішов першим і ніс риболовецьке знаряддя, а його супутники на деякій відстані прямували за ним.
Ступаючи по піску, він спіткнувся об щось і впав. Супутники підійшли, щоб допомогти йому; при світі ліхтаря вони виявили, що він упав на людське тіло, вочевидь, мертве. Спершу вони подумали, що це потопельник, якого викинуло на берег; але, оглянувши його, помітили, що вбрання була сухим, а тіло ще не застигло. Вони одразу ж віднесли його в дім однієї старої жінки, що мешкала неподалік, і спробували — на жаль, даремно — повернути його до життя. Це був уродливий парубок років двадцяти п’ятьох. Очевидячки, його задушили, оскільки на ньому не було жодних слідів насилля, крім темних відбитків пальців на шиї.
Перша половина його свідчень не викликала в мене жодного інтересу, та коли він повідомив про сліди пальців, я згадав про вбивство мого брата і вкрай розхвилювався; тілом прокотилося тремтіння, а очі застелив туман; це змусило мене притулитися до крісла в пошуках опори. Суддя спостерігав за мною гострим поглядом, і моя поведінка, безсумнівно, справила на нього несприятливе враження.
Син підтвердив свідчення батька; а коли допитали Денієла Ньюгента, то він щиро заприсягнувся, що незадовго до того, як їхній супутник упав, помітив неподалік берега човен, а в ньому людину; наскільки він міг роздивитися при світлі зірок, то був саме той човен, на якому я тільки-но прибув. Інша жінка, яка жила на узбережжі, приблизно за годину до того, як почула про виявлений труп, стояла під дверима своєї домівки, очікуючи на повернення рибалок; і тут вона помітила човен, а в ньому людину, яка відчалювала від того місця на березі, де потім знайшли тіло.
