Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
На соймі, скликанім з кінцем того року, король перевів ухвалу, яка тимчасово, до нового сойму, давала українській адмінїстрації широкі права карання своєвільних людей нешляхетського роду, „що на Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській, Браславській згоду з Турками, Татарами, Волохами турбують”, а шляхтичів мав судити задворний королївський суд і засуджувати навіть „на горло” 6). На початку 1580 р. виданий був унїверсал до урядів і шляхти української, де король наказував їм пильнувати спокою на полудневій границї і ловити всїх провинних 7). Результатів не знаємо, але очевидно не було нїяких особливих 8). Хан через послів не переставав скаржити ся на ,,розбої й грабовання козаків”; Баторий повторяв, що буде робити, що може, але нїчого не може обіцяти, бо козаки — се купа людей з ріжних народів, без певних осель, не підвластних нїякому праву і від нїкого не залежних 9). В 1581 р. бачимо козаків реєстрових на Поділю, розложених з польським військом, очевидно для спокою від Татар і своєвільних козаків 10).
Але все таки сї півтретя року, 1579-1581, був розмірно спокій від козаків на полуднї, бо їх енерґію займала московська війна. Шеф реєстрових козаків Мих. Вишневецький з иньшими українськими маґнатами, в р. 1579-81, пустошив московську Сїверщину, нищив тутешнї замки, і очевидно при тім головний контінґент, поруч місцевої шляхти, давала йому козачина — реєстрова і ще більше нереєстрова 11). З 1580 р. маємо припадкову звістку, що реєстрові козаки під проводом Оришовского ходили під Стародуб і Почеп, спалили кілька міст і замків і пішли з великою добичою 12). На північнїм театрі війни також виступає в тих роках козачина: в кампанїї 1579 р. під Полоцьком були „козаки Низові”, очевидно нереєстрові, під проводом Матвія Самоватого і Миколая 13). В 1580 р. зааємо довгий ряд козацьких ватаг, звербованих ріжними панами і під проводом своїх ватажків; так воєвода полоцький Доргостайський мав сто козаків конних і триста піших, славний Филон Кмита 100 конних і 500 піших, Борис Жаба 300 піших, Гаврило Біруля 500, Голубок 100, Корнило Перевальський 100, Федор Кишевич 100. і т. д. 14)
Але московська війна скінчила ся на початку 1582 р. Навербовані для війни контінґенти були роспущені, в тім і козацькі ватаги. Не тільки нереєстрова козачина, навербована на війну, мусїла вертати ся до дому, але й козачина реєстрова або була також відправлена за браком грошей в короннім скарбі, або сама розійшла ся, не діставши заплати за останнїй рік служби — як не дістало її взагалї військо. Землї польсько-литовські, а спеціально українські зароїли ся масою народу, призвичаєного до військового добичництва і тепер полишеного і без занятя і без усяких засобів. На східно-українськім пограничу збираєть ся маса неспокійного, палкого воєвничого елєменту, що починає в ріжних експедиціях шукати виходу своїй енерґії й — джерела прожитку. Елємент козацький, і без того вже досить сильний і численний, збільшаєть ся й зміцняєть ся ще масою ріжної збиранини, що була витягнена війною, і тепер лишила ся без дїла і прожитку. „Козацькі напади стали ще частїйші після того як кор. Стефан уложив згоду з. в. кн. московським”, завважає сучасник Гайденштайн, віддаючи погляди правительственних і двірських кругів; ,,військо наше було роспущене, і багато з нього людей непризвичаєних і неохочих до працї, а привичних жити здобичею з неприятельських країв, удало ся до козаків, а вони, збільшивши свої сили, почали що далї то частїйше нападати на краї, що були в згодї з Польщею, грабувати й палити” 15).
Се в перше було спостережене те чергованнє приливу й відливу козацької енерґії, що проявляло себе потім звичайно. Раз у раз правительство звертало козацькі сили на лєґалїзовану війну й само, посередно, через свої заклики й своїх вербувачів, доводило до maximum силу й чисельність козацьких контінґентів; потім пускало їх „на зелену пашу”, і коли сї козацькі контінґенти, зіставши ся без прожитку й зайнятя, шукали собі виходу в самовільних походах, — воно кидало ся до репресій, скарг на козацьке „лотровство” і т. д. Трудно одначе осудити, скільки саме тут було простої короткозорости, а скільки впливу польської державної vis major: браку грошових засобів у правительства на те, щоб задоволити потреби війська по війнї, і браку сил і екзекутиви — щоб затримати в спокою й порядку неспокійний воєнний елємент по кампанїї. Вичерпаннє всїх засобів мало звичайно той результат, що держава по скінченій кампанїї зоставала ся вповнї без війська, вповнї безвладна і не могла нїчим стримати буйний воєнний елємент, якому незаплаченнє платнї давало певне моральне оправданнє на всякі непорядки й вибрики 16). Так і тепер — випустивши на Україну масу воєнного, своєвільного елєменту, з незаплаченими претенсіями до держави, правительство заразом роспустило навіть ту „переднїйшу” частину козачини, що мала служити в її руках гальмом козачих своєвільств.
Правительство не було зовсїм слїпе на сї перспективи, і король жадав принаймнї, щоб сойм полишив йому на далї право судити своїм королївським судом шляхтичів, які б почали органїзовувати самовільні походи. Але шляхта утомлена тими уступками, які мусїла робити королеви на попереднїх соймах під натиском війни, тепер рішучо не хотїла йому годити. Грошей на заплату війську не ухвалила, повновласти на своєвільцїв не дала 17).
Результати всього того скоро себе показали.
Вже під кінець 1582 р. прислав хан післанця з жалями, що козаки погромили на Самарі татарських послів, які везли з Москви „упоминки'' ханови; хан жадав нагороди, инакше грозив ся зараз іти на Україну — вже вирушив з своїм військом. Турецький посол, що приїхав для сильнїйшого вражіння, підтримував жадання хана і грозив, що коли король тих пограблених грошей не верне, Турки вишлють також своє 40 тис. військо на Україну разом з Татарами. Баторий одначе не вважав можливим відновляти давнї практики: нагороджувати з коронного скарбу шкоди вчинені козаками, й повторив свою відповідь, що він над козаками власти не має й за них не відповідає, а заразом став мобілїзувати все можливе против Татар. Се зробило своє вражіннє, і Татарська орда вернула ся від Днїпра назад 18). Але на весну (1583 р.) нова трівога: козаки зачали збирати ся походом на Молдаву — вести нового претендента на молдавський престіл, що звав себе Мануілом сина Івонї. Листи й накази, які король поспішив розіслати до начальників польських військ і пограничних старост, не богато помогли, тим більше, що й серед панів тутешнїх знайшли ся прихильники чи помічники. Молдавській експедиції одначе запобіг браславський староста Струсь, погромивши козаків, що йшли з претендентом. Тодї козаки звернули ся на турецькі городи — зруйнувала Ягорлик (на Днїстрі), здобули й пограбили місто Тягиню (Бендери) і всю околицю, забрали турецькі гармати й велику здобичу — казали що продали її на ярмарку за 12 тис. золотих 19). Се страшенно розлютило й рострівожило короля, бо грозило стягнути на Польщу справдї турецький похід, тим більше, що козаки скрізь розславлювали, що ходили на Турків „за наказом” (правительства), і на тій підставі на Українї скрізь жадали собі удержання — може бути що була тут якась містифікація 20). З другої сторони король не залишив з свого боку можливо пострашити шляхту перспективами сеї авантюри, доводячи потребу широкої повновласти на своєвільних панів. Королївське військо погнало ся за козаками, вони кинули забрані гармати і втїкли за Днїпро. Далї за ними ганяти ся було неможливо, та й правительство боялось, що вони перейдуть за московські границї, та стануть небезпечною зброєю против Польщі 21). Султана заспокоєно обіцянкою звернути гармати й покарати провинників. Наловлено їх і по ріжних місцях і на очах турецького чауша стято тридцять душ у Львові 22). З шляхти справа скропила ся на Самійлу Зборовскім, звіснім авантурнику і старім ворогу короля й Замойского. Вже перед тим позбавлений горожанських прав, він стягнув на себе і свого брата ріжні иньші обвинувачення, між иньшим і те, що мовляв намовив до нападу на Турків козаків, з якими стояв в зносинах і пробував у них ще перед тим на Запорожу. Його стято тепер 23).
