На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Я вдома… на Удай любив їздити… Рибу ловити…
Того вечора повернувся до вагончика біля будівництва настільки збентеженим – не тільки Козлюки помітили, навіть робітник-італієць, що він на фермерській олійні працював, язиком зацокав, до Толиного лоба руку приклав: не захворів часом?!
– Дідько! Ти доплаваєшся, що зляжеш! А хто працюватиме? – розсердився Іван Козлюк.
Та вже наступного ранку хлопець так затято місив цемент із піском і водою – робітники не встигали цеглу підносити, щоби на розчин класти.
– Ти теє… пригальмуй! Куди розігнався?! – бурчали на хлопця.
Горох горів: здавалося – переробить за день усе, що за тиждень зробити має, скоріше до Солі помчить.
Соле міо… От же в’їлося! Шість довгих діб тільки одне в голові: «Соле міо!» Уночі падав на жорсткий матрац у вагончику поряд із братами Козлюками, відрубався, тільки одне тривожило – щоби хоч уночі не бурмотіти під ніс: «Соле міо…»
За шість діб – вихідний. Сховався посеред оливкових дерев, зателефонував Соломії.
– Ой, Толечко… А я не можу, – прощебетала. – Сьогодні Іоланта вихідна. Хочеш, погуляє з тобою? Їй тут теж нудно.
– Не хочу! – відповів різко.
Соломія замовкла на мить, Горохові здалося – дихає в трубку сердито.
– Солю… Вибач.
– А знаєш… – сказала. – Приходь до нас.
– До кого «до нас»?
– До мене. І синьйори Марії. Вона ж тебе запрошувала. На каву. Не боїшся?
– Уже йду… – відповів хрипло від хвилювання.
Брати Козлюки за родичем чатували.
– Куди?!
– До містечка піду, – знітився. – Юля сердиться. Що не передаю нічого. Куплю чогось… італійського.
Аргумент справив враження. Василь з Іваном навіть згадали власні сім’ї, підхопилися родичу компанію скласти, та в старшого, Василя, у попереку стрільнуло. Матюкнулися, залишилися у вагончику: Іван Василеві спину медом із горілкою розтирав, бо Козлюки, вони такі: родина понад усе.
Горох перехрестився подумки, помчав до містечка.
На крутій вуличці розчахнулися важкі двері поважного старовинного будинку: знадвору сонце – усередині темрява. А Гороху все навпаки: Соля усміхнулася – увесь дім засяяв. Піднімався мармуровими сходами на другий поверх за дівчиною, серце калатало.
– Солю… Я тістечок купив. Незручно якось із порожніми руками.
– Пані Марія полюбляє солодке, – тільки й усміхнулася дівчина.
Вітальня, у якій у кріслі за круглим столом, покритим білосніжною скатертиною, куняла сухенька синьйора Марія, так вразила хлопця, навіть привітатися забув. Кивнув приголомшено, косував оком. Так он про який дім він мріяв, коли купив двоповерхову хату в Прилуках. Щоби так, як тут: стеля метрів п’ять заввишки, важкі дерев’яні балки, білені стіни й рипуча підлога. Гобелени на стінах, світлини у вигадливих рамах, дзеркала, меблі з такою виразною історією – хочеться провести по них долонею, прочитати, дізнатися… А Юлька всю ту мрію гіпсовою колонною «під мармур» розчавила…
– Синьйоро Маріє… У нас гість… – Соломія торкнулася хазяйчиного плеча.
Старенька розплющила очі, увіп’ялася в Гороха гострим оком: вивчала хвилини зо дві. Ручкою махнула, обернулася до Соломії.
– Аморе… – Вказала на хлопця.
Соля розсміялася. Лопотіла щось італійською, махала ручками: «Ні, ні… Будемо краще лимонад пити. Гість тістечок приніс». Синьйора Марія погодилася одразу, їла ніжні кремові тістечка, розпитувала хлопця все більше про родину: де мати-батько, чи має братів-сестер, чи одружений…
– Ні, – збрехав Горох, почервонів, зиркнув на Солю.
– Тс! – Приклала пальчик до вуст, очима – на хазяйку.
Бабця спала в кріслі – сопіла тихо, тримала в руці недоїдене тістечко.
Соля обережно забрала недоїдок, поклала на тарілку.
– Ходімо, – прошепотіла. – Покажу свою кімнату.
Отам усе й сталося. Горох увійшов до спокійної, як тихе озеро, привітної кімнати з біленими стінами – ліжко з блакитним покривалом, вішак, що з нього стікають Солині сукні, тумбочка зі світильником, на підлозі книжки італійською, комод чорний, мов із пекла, біла невагома портьєра на вікні.
– Сідай! – Соля першою всілася на ліжко, бо більше присісти було ніде. – Отут і живу.
Толя присів поряд. Знітився, косував навкруги.
– Гарно… – видушив. – А бабця… «Аморе» казала. Любов. Думає, що ми… – фрази на половині рвалися. – А ти – ні! Так?…
– А ти? – усміхнулася Соля, зазирнула хлопцеві у вічі.
Толя хотів сказати «люблю», та згадав берег Удаю, голу Юльку, невтримне жадання й пофіг, що казати. Ні, то не те. Не так. Ех, шкода, гарне слово замазав. Згодилося б…
– Не можу без тебе, – сказав тоскно. – Думаю і думаю… Тільки б побачити.
Глянув у чорні очі. Соломія не усміхалася. Дивилася дивно, ніби ворожила, вуста вікриті шепочуть щось ледь чутно. Толя простягнув руку, торкнувся Солиної щоки.
– Де ти взявся?… Нащо я рятувала тебе… – прошепотіла дівчина відчайдушно й гаряче, обвила хлопцеву шию, припала вустами.
Толя задихнувся, до очей підступили зрадливі, геть недоречні, зайві сльози.
– Сонце моє… – як ту молитву. – Де ж мені бути, коли ти тут…
Ніхто раніше не дарував хлопцеві стільки пристрасті й чуттєвої ніжності. Блакитне покривало – небеса. Пливли ними – усе навкруги завмерло, час зупинився. Тільки і є на ввесь білий світ двоє юних щасливих, що тільки в них і вистачає радості рухатися, а всі навкруги застигли-задивилися…
Толя довго не міг розімкнути обіймів. Усе цілував чорні очі, шепотів: «Моя єдина…» Підвівся на ліжку, підхопив Соломію на руки, та у вітальні раптом грюкнуло щось.
– Ой… – прошепотіла дівчина. – Тихо. Я зараз…
Злетіла з хлопцевих рук, вскочила в легку сукенку, обережно вислизнула з кімнати. «Певно… і мені вдягнутися треба», – зметикував Горох.
Ледь встиг. За хвилину у двері хтось тихо постукав.
– Хто там? – спитав Толя пошепки.
До кімнати зазирнула смаглява найманка Іоланта з Молдови.
– Ходи за мною. Я тебе виведу… – прошепотіла. – Та тільки ж тихо…
Горох сунув за дівчиною до чорного виходу у внутрішньому дворику, крутив головою: а Соломія… Соля де?
– Зателефонує, – чемно повідомила молдованка Іоланта, коли Горох уже тупцював посеред вулички. – Та йди вже звідси швидше!
Ага… Як дременув. Добіг до моря, сів на пісок біля самих хвиль. Хотілося всього й відразу: сміятися, пити вино, співати пісень і голосно волати на ввесь світ, що щастя є…
– А-а-а… Гільєрмо! Привіт! – Побачив знайомого рибалку, посунув до нього. Тиснув руку, показував на човен: мовляв, якщо проблеми – гукніть.
Гільєрмо кліпав повіками здивовано – чудні ті слов’яни! – кивав: усе окей.
– А це… бутік тут у вас якийсь є? – спитав Горох. – Бу-тік! – повторив по складах.
Того дня все тільки Соломією освячувалося: перебирав шмотки в чистенькому магазинчику біля пристані, роздивлявся жіноче взуття в крамничці поряд, усередині пломенів вулкан – Соломія, соле міо… Отака сила – любов: забув, що для дружини купував, найкраще, найкоштовніше вибирав: Соломія, соле міо… А все, що з любов’ю, хіба гріх?
Тільки коли до вагончика наближався, схаменувся – спробував загасити радість, що вона попереду хлопця мчала.
– Показуй! – Брати Козлюки обдивилися обнови для Толиної дружини, головами закивали схвально: красні речі, не шкодуєш на Юльку грошей, молодець…
– А що там ще цікавого? – спитав Іван.
– Нічого. – До стіни відвернувся, усміхається: «Соле міо…»
– Наступного разу з тобою підемо, – почув Василів голос.
Тої ночі Горох не заснув. Поряд Козлюки хропли-попереджали: «Дивись нам, Только! Зуби повибиваємо!» «І що його робити? – мордувався подумки. – Ніяк не можна, щоби Козлюки дізналися… Мені що? Аби Солі не зашкодили». До ранку таких планів набудував – наче нову нафтову платформу в Північному морі самотужки спорудив. Спершу вирішив: запропонує Соломії біля моря зустрічатися на тому місці, де вона його врятувала. Потім вирішив, що тихцем прокрадатиметься до її кімнати. Можна через вікно, бо прямо під крайнім ліворуч якась квітуча і взимку незнайома деревина гілля розкинула. Чи, приміром, Гільєрмів човен… Заплатить рибалці, візьме човен і чекатиме Соломію десь у бухті поблизу містечка. Та всі ті плани руйнувала одна проста думка. «Чом ховаємося?» – спитає Соломія. «Бо я жонатий, а поряд зі мною двоє дядьків дружининих крутяться…» Та Горох краще вдавиться, ніж Солі зізнається.
