Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Масол-Голова Ради Міністрів України.
Єльченко - секретар ЦК КП України.
Орлик - заступник Голови Ради Міністрів України.
Павленко - перший секретар Волинського обкому, фактичний губернатор Волині.
Гуренко - перший секретар ЦК КП України, реальна влада якого була на той час більшою, ніж її має сьогодні Президент України.
Охочим випробувати власну мужність та перевірити силу “віддачі” можу порадити: виберіть посади до тодішнього рангу і скажіть, якщо заслуговують, звісно, публічно цим посадовцям “раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття”.
І чекайте “віддачі”.
Віддача буде, аби здоров’я стачило...
ЛІТА, ЩО ПАМ’ЯТТЮ НЕЗДАВНЕНІ
Десятиліття Незалежності... Лише десятиліття-кажемо, коли хочемо якось виправдати повільність нашого поступу, нашу незугарність та бездарну нерішучість. Уже десятиліття - коли хочемо мимовільно применшити молоді пагінці, молоду поросль Незалежності.
Вітер часу невмолимо відділяє роки, немов вітрильника до обрію, вітрильник все меншає... І лише у свято Незалежності та ще у подібні дні пам’ять знедавнює ті літа. Добре, якби не втрачалася ця властивість.
Неможливо в одній книзі охопити всі події у краї в часи здобуття Незалежності, неможливо віддати належне усім, хто вартує особливої шани. Люди, які зі зброєю в руках здобували волю, політв’язні радянських концтаборів, шістдесятники (цей славний перелік імен на Волині можна починати з Мелетія Семенюка, Миколи Коца, Дмитра Іващенка, Юрія Сачука, Валентина Мороза) неодмінно мають стати у центрі історичних досліджень, літературно-публіцистичних оповідей. Тож готуймо гуртом ці книги. Поки не пізно...
За десятиліття, за точним висловом Президента Л.Д.Кучми, Україна як держава відбулася - подобається це комусь чи ні. З натовпу потроху стаємо народом, небо Києва в будівельних кранах, столиця трансформується в істинно європейське місто. Губернатор Волині Б.П.Клімчук з гордістю заявив, що за темпами розвитку Південна Корея сьогодні Волині в підметки не годиться.
Це все правда.
Разом з тим, чого гріха таїти, частина нашого люду розчарувалася: ми не такої Вкраїни чекали... Не картаймо їх вельми суворо, зрозуміймо їх, як і зрозуміймо те, що, крім об’єктивних причин кризових явищ, у перехідний час були, на жаль, і суб’єктивні, яких таки можна уникнути.
Директора одного з немалих підприємств на півночі Волині близько третьої години дня я застав не на своєму звичному місці, а в просторому кабінеті ген на іншому кінці коридору. Клуби цигаркового диму насупленими осінніми хмарами важко плавали попід стелею, не встигаючи проштовхнутися на волю крізь кватирку, у приміщенні стояло добродушне гудіння численного чоловічого товариства, мов голубине воркування - товариство випило саме якраз скільки треба, випило, але й ще трішки хочеться.
- О-о-о! Гостя до столу! - прогуділо, як постав я у дверях.
Того дня випивати й закушувати мені щонайменше кортіло. Весь день ламалася техніка, одне в'язав - інше розв’язувалося. Одне слово, виробничих клопотів по горлянку. Але й погодити потрібне з потрібним директором я таки мусив. Товариство смакувало місцевим відбірним самогоном, дістаючи на закусь хрумкі огірочки з три літрової банки, бедлам на столах завершував натюрморт. Я нарахував чотирнадцять директорів та заступників із місцевих підприємств. Йшлося про близькі тоді вибори.
- Коли ми прийдемо до влади,- постукав по столу один із авторитетних державних керівників, що не приховував своїх лівих поглядів, - першого на центральній площі ми повісимо Миколу Денисовича. А ми обов’язково прийдемо до влади, - і ще раз постукав пальцем, певне, аби ніхто не зурочив.
- А я думав: оце підемо зараз усі, напрацюємося добряче, а на горіхи дістанеться ледачому, - не стримався я.
Микола Денисович був керівником найуспішнішого приватного підприємства в регіоні і сплачував найбільше за всіх податків.
Запала на якусь мить пауза, а тоді керівник, що постукував пальцем, “відбився”:
- Та портрет Миколи Денисовича повісимо, а то можуть не так зрозуміти...
Боже милий, думав я, оглядаючи просторий кабінет, з голів людських і досі не вивітрилися “вихри враждебные”. Чоловіче добрий, ти ж держслужбовець, не сієш і не ореш, тебе ж першого Микола Денисович своєю працею годує,тільки він і ніхто інший. Недосипаючи, нервуючись, ризикуючи, створюючи нові робочі місця... Бо ті, хто поруч з тобою о третій годині, серед робочого дня-полудня, п’ють трилітровими банками самогон, давно поклали свої держпідприємства на лопатки і бюджет від них побачить живу копійку хіба тоді, коли рак свисне.
На жаль, такий бенкет із дня у день справляв не один гурт старого директорату, що вже не здатен був працювати інакше, аніж під соковитий світ адміністративного батога.
А колега мій по роботі вже об одинадцятій ранку почув із вікон одного керівника, в якого відбувалися такі збіговиська:
- Касів Ясь канюшину... - зведений хор директорів затягував так потужно і розлого, що та білоруська співанка, видавалося, може докотитися до своєї Сябрівщини.
- Ой-ой-ой,хлопці!- схопився за голову господар кабінету. - Співайте хоч польською, тільки тихіше - у райадміністрації почують.
Знаю в Луцьку одну фірму, що в найтяжчі часи, коли по півроку люди не бачили зарплати, інженерно-технічний персонал та бухгалтерія співали щоденно: напівтвереза пісня зводилася на хиткі ноти вже об одинадцятій ранку, а потім весь день (звісно, до 17.00) вешталася і чалапала довгими, лункими і порожніми коридорами колись впливової організації; і як почало славне товариство співати перед Новим роком, то ледве після 8-го Березня втихомирилося. Може, і ще не охрипло б, тільки весь хор оптом, разом з будівлями і виробничими потужностями, купили “прокляті бізнесмени". Ансамбль пісні й пляшки тяжко, з важкопереборною нехіттю, але мусив раптово діставати з глибин генетичної пам’яті: на роботу ходять таки працювати.
Усе це стосується не тільки керівників старого кшталту чи підрозділів, у яких неробство та безініціативність ростуть, як печериці у вологу й теплу погоду. Дуже багато людей різного фаху не вміють інакше працювати, як через пень-колоду.
На нашій фірмі потрібно було відремонтувати двигун на вантажній машині. Взявся професійний моторист з великої автоколони, де майже рік зарплати в очі не бачили.
Ми наперед заплатили - моторист своє зробив.
Двигун після ремонту працював рівно 4 хвилини. Причина поважна: майстер якось забув поставити одного з поршнів.
“Хатній” приклад. Вирішив я замінити дзвінок у своїй квартирі. Прийшло за рекомендацією два електрики.
Насамперед вони спалили новий дзвінок. Тоді замкнули дроти під штукатуркою - і півстіни за годину лежало на підлозі, а в хаті - останній день Помпеї.
Врешті погоріли дроти від усього п’ятиповерхового будинку.
- Викличте аварійку, - порадили мої рекомендовані електрики, - а ми незабаром прийдемо.
Мої рекомендовані незабаром прийшли - після 11-ї вечора, п’яні в дошку. Тепер я щиро вірив, що вони таки здатні дати раду не тільки одному будинкові, а й цілій вулиці чи всьому місту.
... Роки незалежності густо пересипані виборами різних рівнів, і кожен кандидат мав щось сказати лоскітливо-приємне своєму виборцеві: ой, та ми такі ж хороші, такі роботящі, і чорноземи у нас найбільші в Європі... З одного боку, про це треба було говорити, аби змити хоч часточку кіптяви і бруду меншовартості, яким нас рясно виквацяли за трьохсотлітнє гноблення. З іншого боку, люд наш (крий Боже, розписуватися за весь, але, як не прикро, значна частина) зледащів, розпився, не набув високої професійної кваліфікації, зате високопрофесійно краде (згадаймо випадки на залізниці, АЕС і т.ін.), втратив дух підприємництва і доброго ризику.
Це той самий люд, напевне, складає такі соковиті анекдоти про “нових українців” - дебілів з важкими собачими, зате золотими ланцюгами на шиї. І ті дурні нові українці мастять по вісімнадцять або й більше годин на добу свої голені чи які там ще голови, аби занехаяні й розграбовані нашими милими пересмішниками підприємства підняти з колін та заодно нагодувати діток авторів-пересмішників.
