Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Ігор завмер. Уважно подивився в очі садівнику. Згадав, як ледь не заробив від матері ляпаса за те, що не розрізняє пропозиції різного роду. Цю пропозицію Степан назвав «серйозною».
— Ви пропонуєте мені посаду заступника директора кафе? — запитав Ігор не без іронії в голосі, зберігаючи при цьому абсолютно серйозний вираз обличчя.
— Ні, — спокійно відповів Степан, — помічника кухаря.
— Кому ж я там буду допомагати? — Ігор єхидно скривив уста, уявивши сусідку Ольгу, яка стоїть біля плити, а поруч — він сам в кухарському ковпаку.
— Олені, моїй доньці. Вона буде кухарем.
— Що, на трудову книжку візьмете? — настрій Ігора раптово змінився.
— Візьму, все по-чесному!
— І що там напишете? Помічник кухаря?
— А що ти хочеш? Можу написати «кухонний менеджер», — усміхнувся Степан.
— Ні, краще «садівник», — Ігор посміхнувся у відповідь.
— Кухонний садівник?!
— Ні, без кухонний, просто «садівник», — промовив Ігор абсолютно серйозно.
— Домовились! — Степан багатозначно кивнув, стиснувши губи.
Олена вийшла із спальні. За її спиною блищав вимитий паркет. Ігор та її батько міцно тиснули руки один одному.
— Чого це ви? — здивувалася Олена.
— Договір скріпили, — відповів Степан. — Залишилося тільки його підписати.
— До речі, а як кафе буде називатися? — поцікавився раптом Ігор.
— Кафе «Очаків», — просто відповів Степан.
— То що, за трудовою я буду «садівником з Очакова»?! — на обличчі Ігора заграла радісна посмішка.
— Виходить, так.
— Чудово! В мене, до речі, є фотознімки старого Очакова, великі… Можна буде на стіни повісити?
— Чому ні? Рецепти ж у нас будуть також «очаківські», з батьківського рукопису. Тільки корисна і здорова їжа!
Ігор замислився, уявив собі фотографії на стінах кафе, а на знімках — Валька, Іванко, Олександра Маринівна, батько Степана Йосип, та й сам він, Ігор. Ось буде цікаво, якщо Степан їх коли-небудь роздивиться і впізнає там Ігора! Впізнає і запитає: а що ж він робить у старому Очакові? Ось тоді Ігор і розповість йому все, розповість про всіх, кого знає на знімках. І про Йосипа також.
— Тобі мати говорила, що я їй освідчився? — несподівано запитав Степан.
— Говорила, — сказав Ігор.
— Ти не проти?
Ігор хитнув головою, мовляв, не проти.
— Мама до мене сюди перейде, — продовжував Степан, — а будинок тобі залишиться.
— Будинок з терезами? — задумливо сказав Ігор.
— Ні, — сказав Степан, — терези мама з собою забере. Та й навіщо вони тобі?
— Це я так, — махнув рукою Ігор.
Дорогою додому він купив пляшку коньяку.
— Твій друг довго буде на підлозі сидіти? — пошепки запитала мати, визирнувши в коридор.
— Недовго, — відповів син. — Сьогодні ввечері він піде.
— Я котлет і картоплі насмажила, — сказала Олена Андріївна, кивнувши на кухонні двері.
— Спасибі. Знаєш, ма, мені Степан також пропозицію зробив. Серйозну, — на обличчі хлопця з’явилася хитра усмішка.
— Що ж він тобі запропонував? — очі матері загорілися цікавістю.
— Буду помічником кухаря.
Новина захвату не викликала.
— А кухар хто? — запитала мати вже без особливого інтересу.
— Олена.
На обличчі Олени Андріївни з’явився подив, що змінився легкою задумою.
— А що? — запитала сама у себе. — Може, навчишся! Фах добрий, та й ситний…
Останню трапезу вони з Коляном розпочали о пів на десяту. Мати дивилася по телевізору чергову серію «Обручки». За вікнами панував морок. У Коляна в руці тремтіла виделка, але їв він жадібно, ніби наїдався наперед. Пив також жадібно.
— І чому я тобі вірю… — бурмотів Колян, простягаючи пусту чарку, щоб Ігор знову наповнив її коньяком. — Раніше в ці казки не вірив, а тепер вірю…
— Раніше в тебе не було «зечемете», ти був твердоголовим, як і більшість наших громадян. А тепер ти серед меншості, як і я…
— А хіба в тебе «зечемете» також була? — Колян зазирнув в очі приятеля з підозрою.
— Ще в дитинстві. Батько не додивився, і я поліз на карусель, що крутилася… Знаєш, я тобі грошей з собою дам. Багато. Дві пачки із запискою. Передаси Валі. Пам’ятаєш, я тобі її на знімках показував?
— Хо! — вигукнув Колян багатозначно. — Таких не забувають!
Ігор ледь помітно усміхнувся.
— Тільки грошима не розкидайся, там цього не оцінять…
Колян слухняно кивнув.
Близько одинадцятої Ігор допоміг Коляну одягнути міліцейську форму. Чоботи приятель натягнув сам. Його обличчя виражало дискомфорт.
— Малуваті, — промимрив він, скривившись.
— Спробуй пройтися кімнатою!
— Світло спочатку загаси, — попросив Колян.
У темряві Колян кілька разів пройшов кімнату по діагоналі, поприсідав.
— Дивно, — сказав нарешті, — щойно тиснули, а тепер не тиснуть… Як це?
— Ця форма, та й чоботи, — це минуле. А минуле змінює свій розмір залежно від того, хто його на себе приміряє…
— Ну, ти й сказанув, — Колян покрутивши головою, взяв з рук Ігора ремінь з кобурою. Відкрив кобуру, подивився на пістолет.
— Шкода, що не стріляє, — зауважив.
— Там стріляє, — Ігор переконливо кивнув. Почекав, поки Колян затягне на поясі ремінь. Простяг йому темну сумку, в яку переклав з білої торбинки пачки грошей і записку для Валі.
«А раптом Колян прочитає записку? — занепокоївся подумки Ігор. — Хоча… там немає нічого особливого, тільки прохання пожаліти його по-справжньому…»
— На ось, ще й це візьми! — Ігор передав другу золотий годинник.
— Дорогий подарунок, — прошепотів Колян.
— Будемо вважати, що обмінялися. Ти мені — ноутбук, я тобі — годинник. Він, до речі, тут стоїть, але там ітиме і точний час показуватиме.
На вулицю вийшли близько опівночі. Колян у старій міліцейській формі з темною шматяною сумкою в руці, а Ігор у спортивному костюмі та шкіряній куртці.
— Сміливіше! — спробував додати бадьорості своєму приятелю, обличчя якого виражало що завгодно, окрім бадьорості й упевненості.
Обабіч вулиці тягнулися будинки. Вікна в них не світилися. Ігор розглядав їх, ніби вперше побачив. Може, й справді вперше? Раніше він завжди дивився лише вперед, чатуючи на вогник перед ворітьми винзаводу, а будинки і паркани помічав лише бічним пасивним зором. Тепер ним оволоділа дивовижна свобода — він міг дивитися куди завгодно. А от Колян йшов, дивлячись перед собою, неначе загіпнотизований.
У якийсь момент Ігор помітив, що темрява погустішала і будинки пропали.
Він різко зупинився.
— Я далі не піду, — сказав приятелю. — Ти підеш сам!
Колян також зупинився, тільки трохи попереду.
— Я тепер сам? — перепитав він.
— Ну, не зовсім. Тебе скоро зустріне Іван Самохін. Передай йому від мене вітання. Так, і найголовніше: форму ніколи не знімай, це тепер твоя друга шкіра. Без неї пропадеш!
Не промовивши жодного слова, Колян рушив уперед, і за кілька хвилин темрява проковтнула його.
Ігор стояв, вслухався, вдивлявся. Потім обернувся і швидким кроком пішов назад. Йшлося йому швидко і зручно, і дивовижно легко. На ногах були невагомі китайські кросівки.
«Цікаво, китайці вміють і кирзові чоботи такими легкими робити?» — подумалося йому.
Обабіч знову з’явилися будинки. Світло в їхніх вікнах, як і раніше, не світилося.
***
Колян вийшов до освітленого майданчика перед зеленими воротами Очаківського винзаводу. Нерішуче зупинився. Озирнувся.
Ворота з рипом відчинилися, Колян позадкував у темряву. З воріт з шумом виїхала старенька вантажівка, розвернулася, виїхала на дорогу, яку можна було роздивитися тільки при світлі фар, і стала віддалятися від Коляна.
Ворота зачинилися. Кілька хвилин було тихо, та потім слух настороженого Коляна знову різонув скрип воріт. Тільки цього разу він був коротший. Вийшов хлопець з важкою ношею на плечі. Ворота зачинилися, хлопець опустив дивний, вочевидь важкий мішок під ноги, і він заворушився, ніби в ньому лежало живе порося.
Колян придивився до хлопця, до його мішка.
