Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Ні, на мене виходів немає, я грав через сьомих осіб, спробуй докопайся… Навіть коли й прихоплять фрайєрів, вони на того покажуть, хто з ними зв’язаний, а від того біса треба шість адрес пройти, щоб на моїх хлопців вийти, дулю з маком!
І все-таки він почував себе зараз так, як іноді бувало у кабінеті Рюміна чи Абакумова: висмикнуть після безсонної ночі, допит о п’ятій ранку закінчив, потім на квартиру Кіри махнув, чи до іноземки, балериночки ніжної, випив з насолодою, звідти додому, до остогидлої дурної Мілки, а о десятій дзвонять — «негайно до керівництва», от і тремтиш, поки їдеш на площу: «Що ж трапилося? З якого боку вдарять?!»
Він ніколи не міг забути, як одного разу Абакумов навалився, мов ведмідь: «Хазяїн вимагає Федорову! А вона нестямна! Не можеш зламати дурепу?! Який же з тебе мужик? Даю годину на роздуми. Не внесеш ділової пропозиції — зірву погони».
Сорокін розумів, що ця несамовита жінка усе вивалить Вождю, не можна її до нього пускати; скандал. Хоч, з другого боку, Сталін сам приїхав додому до Кавтарадзе, коли того випустили, — без зубів, у шрамах, шкіра та кості…
Але ж нікого з тих слідчих, хто з цим самим Кавтарадзе працював, не чіпали! Кажуть, навіть медалі підкинули, начебто «За відвагу»… А Кавтарадзе ткнули послом у Румунію — на відгодівлю… Скривдити Батько нас, звісно, не дасть, але сморід може піти, старий злий на язик, скаже, як відріже, не встанеш потім, так і помреш у підполковниках десь у Джезказгані…
Придумав він тоді хвацько: «Федорова в психлікарні, з глузду з’їхала, нічого не розуміє, небезпечно залишати одну, сильні прояви агресивної депресії, лікарі обіцяють поставити на ноги в найближчий місяць, а поки вона без упину вимагає зустрічі з коханим, день і ніч кричить: «Тейт, де ти?! Де ти, Тейт?!»
Абакумов зітхнув: «Оформи рапортом. І наляжте на бабу! Три таких козаки, а скрутити одну американську розкладушку не можете!»
…Кивнувши Сорокіну на крісло біля гостей, Шинкін з-за столу не підвівся, похмуро поцікавився про здоров’я, а потім спитав:
— Кого з твоїх близьких можна послати в Сочі і в Дніпропетровськ?
— Щось трапилось? — спитав Сорокін, опустившись у низьке, грузьке крісло. — Я ніяких сигналів не маю.
— Трапилось, — відповів дніпропетровський «Никодимов». — Два наші директори подали на виїзд… Учинок не санкціонований, роботу вели таємно…
Сорокін відчув, як ухопило за серце; невже грають? Можуть. Ці можуть усе, аси; для чого? Якщо дізналися про Дейвіда, ждатимуть його прильоту, захочуть перехопити; зв’язок; найважливіше у Ділі. Лише один раз тут був розбір, що закінчився смертним вироком, випадок небувалий, прибрали Краснодарського цеховика, який утаїв сорок мільйонів, — влаштували показовий процес, іншим для настрашки…
— Давайте прізвища, — неголосно сказав Сорокін, відкашлявшись. — Приступимо зразу… Серйозні люди? З виходами?
— Виходи є, — відповів Шинкін, думаючи про щось своє. — Не дуже серйозні, але все-таки вони бували на наших регіональних конференціях…
— Хто надіслав виклики?
— Веня і Шурик.
— Лос-Анджелес?
— Шурик тепер живе в Атланті.
— Мабуть, я сам поїду в Дніпропетровськ, — сказав Сорокін. — А чому тут колеги з Сочі? Також скоїлося щось?
— Ні… Поки що ні, — відповів Шинкін. — Колеги пропонують скликати позачерговий з’їзд у зв’язку з кампанією, що почалася проти нас у пресі… Дияволи перебудовуються, ганьблять нас «організованою злочинністю», пора й нам подумати про перебудову… Ти правильно сказав, Ема, про децентралізацію… Того, що ми зробили, не досить, треба ламати структуру, краще пізно, ніж ніколи… Коли й де будемо зустрічатись? Потрібно таке місто, де ти можеш гарантувати стопроцентну безпеку для делегатів…
— Стамбул, — Сорокін хмуро посміхнувся. — Дайте день на роздуми…
…Капітан Строїлов дослухав останні слова Сорокіна, вимкнув апаратуру, поклав долоню на плече шофера й тихенько сказав:
— Поїхали…
І саме в цю хвилину генерал Строїлов, вийшовши з ліфта, дістав в’язку ключів і заходився відмикати замок тремтячою рукою; коли двері відчинилися, він відчув, як його рот затиснули спітнілою долонею й миттю вштовхнули в квартиру; старий упав; у ту ж секунду задзвеніли шибки; на двох хлопців, що ввалилися в двері слідом за генералом, кинулися з балкона сищики; за ними стояв Костенко, блідий як крейда, не одводячи очей від непорушного старого, розпластаного на підлозі…
16
— ««Швидку» викликайте, — сказав Костенко сищикам з місцевого (Миколки Ступакова) відділення.
Говорив зараз дуже тихо, якось загальмовано, не розтуляючи рота, аби не показати завмерлим псам — уже в наручниках, — як дрібно цокотять зуби.
Схилившись над мертвотно-блідим генералом, він обережно поклав долоню під голову, трохи підняв її на себе і, помітивши, як здригнулися куточки рота старого, приторкнувся губами до його випуклого, античного лоба; того жахливого, невідворотного холодання не було; Господи, аби тільки живий!
Костенко підвів очі на хлопців — одному років сімнадцять, малолітка, відпустять, гуманісти, другому трохи більше, — обперся долонями об паркет, підвівся, взяв грабіжників за вуха, люто вивернув їх, шепнувши:
— Пікнете — пристрелю, чинили опір владі… Де третій?
Хлопці пополотніли ще дужче, сопли мовчки…
— Ходімо, — сказав Костенко і, все ще крутячи їм вуха, повів на кухню, до вікна, в якому стирчали зубчасті шибки. Пригнувши їхні голови, він прошепотів: — Ви прийшли вбити батька, пси… Я передбачав, що прийдуть, але не думав, що підставлять таку шушваль. Зараз я пригну ваші хлебтальники до скла й виколю вам зиркалки, якщо зараз же, одразу, ви не скажете, де ваш третій! Лічити не буду… Ну?
— На вулиці, в «Москвичі».
— Номер двадцять чотири — п’ять три?
— Так.
Костенко відкинув сук і взяв «вокі-токі»:
— П’ятий, — шепнув він, — бийте того «Москвича» у задок. Що є сили бийте. І складайте протокол… За кермом сидить їхня воша, заберіть його у відділення й посадіть у камеру.
— Шофер не погодиться нашу машину калічити, запчастин немає…
— Наказ чули? — Костенко майже зірвався на крик. — За невиконання під трибунал підете! Другу машину підженіть до «Піонера», прийміть гостей… І дивіться на всі боки, може, помітите четвертого, того, хто спостерігає за всією операцією… Найменша підозра — ставте спостереження, це — ланцюг…
Костенко сунув «вокі-токі» в кишеню, знову схопив гнид за вуха і, вже не приховуючи тремтіння на обличчі, прошепотів:
— Зараз підете на вулицю. Ясно? Двір прострілюється, прошиють, коли здумаєте тікати. Вийдете до «Піонера». Там буде стояти таксі. Ясно? Сядете. на заднє сидіння. Все. Ідіть.
Випустивши їхні вуха, що стали синьо-червоними, він зняв з хлопців наручники, провів коридорчиком до дверей і, відчинивши їх, кивнув на чоловіка, що стояв на сходовій площадці біля вікна:
— Таких тут вісімнадцять… Ясно, нелюди? Старий живий, тому вишка вам не світить… Але затямте: якщо наважитесь тікати — пристрелимо.
Через три хвилини зашерхотів «вокі-токі»:
— Доповідає «п’ятий»…
— На прийомі, — відповів Костенко.
— Операцію закінчено.
— Підозрілих не було?
— Коло «Дієти» стояла «Волга»… Як тільки наші від’їхали, вона зразу рвонула на розворот до брежнєвського будинку.
— Сідайте їм на хвіст! Ведіть до кінця! З’ясуйте, хто вони, це тепер найважливіше! Ще раз попередьте ДАІ: пси ощирились! Не упустіть! На зв’язок виходьте в карний розшук місцевого відділення… (Ім’я друга, Миколки Ступакова, не назвав; ще невідомо, як обернеться ця справа, — несанкціонованість і таке інше, а йому ще треба пенсію одержати, немає нічого гіршого, чим підставляти своїх.)
…Після того як лікар з «Швидкої» зробив Володимирові Івановичу Строїлову укол («мені здається, він упав головою на тапочку; якби на сантиметр лівіше, літальний кінець неминучий»), викликавши медсестру з П’ятнадцятої клініки, яка шефствує над сталінськими жертвами та афганськими хлопчиками, Костенко рвонув до Ступакова.
