Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
І як було, притримуваному за лікті, а то й за петельки, не вислухати за зміїв. Либонь, мізки в цвинтарного сторожа так густо були списані думками, що й горобцю ніде клюнуть. Дядько Опанас прочув, що хоч і рідко, та трапляються двоголові змії. Так, одноголові змії дають отруту, але чи вигідно було б у колгоспі «Барвінок» розводити на такі ліки одноголових гадів? Либонь, не зовсім вигідно, а от від двоголових зміїв була б подвійна вигода, то, звісно, правління спробувало б. Має колгосп добрі прибутки від рільництва та тваринництва, але чому б мудрому господареві не взятися за змій? Правда, зміїні голови, що виросли на одному тулубі, чудні якісь начебто, злодійська вдача у них. То, дивися, одна голова в другої голови якусь їжу вихопила, немов те не до спільного кендюха піде, то одна голова смикає другу голову туди, куди тій не хочеться. Але лякатись не треба, у Яблунівці вправляють мізки ледарям чи пройдисвітам, то й двоголовим зміям вправлять мізки, аби від них мати користь у господарстві.
— А про яванських тигрів чули? — передихнувши, запитав цвинтарний сторож.
— Чув! — мало не закричав я, остерігаючись слухати черговий прожект, хоч насправді нічого не чув.
— Зникають! Трохи ще зосталось, то чом би не спробувати розводити в колгоспі «Барвінок»...
І лише дослухавши про яванських тигрів, котрих зосталось на планеті не так багато й котрі мали б прижитись у Яблунівці, де колгосп створив би для них умови не гірші, ніж для худоби (а чи грибок маслючок не зміг би працювати коло тигрів так, як він трудиться коло скотини?), я нарешті розпрощався з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом... Ішов не бездумно, а міркував. Міркував, зокрема, про творчий геній природи. От, наприклад, візьмімо комаху, що шкодить плодові дерева. Вигадливість природи не обмежилась якимось там яблуневим пильщиком, а й дала нам чорного сливового пильщика, жовтого сливового пильщика, грушевого плодового пильщика, а ще — вишневого слизистого, блідоногого вишневого, грушевого вкороченого, і яблуневого насіннєїда, і сливову товстоніжку... А листокрутки? Тут — брунькова, розанова, плодова, строкато- золотиста, глодова, смородинова, вербова, свинцевосмуга- ста, всеїдна, сітчаста, полохлива, підкорова, яблунева молелистокрутка, інжирна вогнівка, листкова вертуха, плодова чохлоноска... Скільки фантазії, скільки невсипущої енергії!.. Тож чи треба дивуватися з творчого генія цвинтарного сторожа дядька Опанаса, котрий не сам по собі, мов одірване гілля, а плоть од плоті й кость од кості всього яблунівського люду?
РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ,
де йдеться про заокеанську автомобільну цивілізацію, живі картини якої перевершують древні апокаліптичні видиоа
Яблунівка, знахарчина хата, зубний біль, радіобіологічні та телебіологічні здібності, розмова з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом — усі ці об’єктивні та ще деякі суб’єктивні чинники спричинились до того дивовижного стану, в якому я знову зумів побачити Хому в далекій Америці. А що спіткався з ним уві сні, то трудно судити, які побачені картини витворені жаскими безоднями моєї підсвідомості, а які належали незайманій американській дійсності.
Машини... їх так багато зібралось докупи, що вони творили велетенський мурашник. Найрізноманітніших марок, які тільки можна уявити: «форд-ранчвегон», «додж-вен», «понтіак-астра», «форд-гранада», «кадилак-девіл седан», «олдсмобіл-кастом круйзер», «шевроле-карпіс», «б’юїк-скай- хок», «олдсмобіл-катлас супрім», «б’юїк-лесабр седан», «додж-аспен універсал», «б’юїк-лесабр» та багато-багато інших, які тільки могли випустити американські автомобільні концерни, японські заводи, підприємства західнонімецькі, французькі, англійські. Автомобілі були найновіших і найстаріших марок: деякі мало не допотопні, а деякі обладнані радіо, опалювачем, сервогальмами, сервокермом, холодильником, телевізором, системою нічного бачення, кондиціонером.
На вулицях міста-мурашника не видно було жодного пішохода, тільки машини, машини, машини. Взагалі, в мі- сті-мурашнику ніхто б не побачив жоднісінької людини.
Автомобілі котилися в усіх можливих і неможливих напрямках, сигналили клаксони, скреготали гальма, шерхотіли шини, вилітали вихлопні гази, на різних обертах працювали мотори. Місто-мурашник, здавалося, задихається від густого смогу, що повив будівлі сірою пеленою, ось-ось перейметься астматичними дрижаками.
У велетенському концертному залі зібрались автомобілі- меломани, автомобілі — любителі естрадної музики. Вони заїжджали сюди просто з бетонованих авеню, вилаштовувались рядами чи збирались групами, грюкали дверцятами, гули двигунами. Сцена в концертному залі була оформлена в абстрактній манері, де важко розрізнити подробиці декорацій, проте основним мотивом декорацій був усе-таки автомобіль. У найхимерніших ракурсах повторювались фари й підфарники, зварені шви на рамі, амортизатори, приводні ремені, шланги радіатора, акумулятори, шини. На тлі цих декорацій, з виконанням дуету виступали три автомобілі марки «б’юїк-скайхок» випуску 1976 року. Мотор одного «б’юїка» ревів, другого підвивав, а третього надривався на шалених обертах. У їхньому товаристві також був «додж-вен» випуску 1975 року, який то появлявся на сцені, то зникав за кулісами. їхній музичний номер, либонь, справляв на снобістську публіку, що зібралась у залі, колосальне враження, бо автомобілі на всю потужність усіх своїх кінських сил виявляли дике захоплення. А саме — подеколи в екстазі їхні мотори починали так ревіти, що не чути було музично-вокального ансамблю на сцені. Зрештою, наелектризовані своїми ідолами, доведені до психопатичного стану, деякі автомобілі «з публіки» прагнули проникнути на сцену, щоб бути ближче до предмета свого захоплення, проте ця спроба закінчилась невдачею, бо автомобілі зіткнулись між собою. Зіткнувшись, утворили ревуче звалисько, несосвітенне стовпотворіння, вавілонську чи Варфоломіївську вакханалію, з якої вже не могли порятуватись. А тим часом зірки естради мусили рятуватися втечею зі сцени — заключні акорди їхнього популярного шлягера долинали вже з-за лаштунків сцени, аж поки погасли, розтанули десь на вулицях міста-мурашника. Проте зал іще довго перебував у шоковому стані, у трансі, вив, ревів, двигтів, верещав клаксонами, бився бамперами, ляскав дверцятами, бряжчав гайковими ключами.
Після концерту деякі з автомобілів покотили до найближчої гігантської кав’ярні, до якої теж можна заїжджати прямо з вулиці. Кав’ярня нагадувала чи то гараж, чи то загін-обору для машин. Звісно, що внутрішнє оформлення художники-дизайнери витримали в певному стилі. В мозаїці, в численних барельєфах провідною ідеєю була ідея лампи і фари. У різних комбінаціях повторювалися скляні колби, варіювались нитки тугоплавкого вольфраму. Цокольні патрони і фланцеві патрони збігались у хороводи сузір’їв по стінах та стелі. Пружинні штифти патрона, фланці теж творили хитромудрі декоративні комбінації, які чимось невловно нагадували роботи покійного сюрреаліста Сальвадора Далі... Якісь химерні деталі до фар — рефлектори, розсіювані випукло-вгнуті, герметизовані оптичні пристрої, гумові прокладки, регулювальні гвинти — нагадували далекі метагалактики, зменшені до мініатюрних розмірів, та ще й спотворені уявою митців якоїсь надсучасної авангардистської школи. Підфарники, задні ліхтарі, щитки приладів, контактні місточки, повзунці з руків’ями, дроти системи освітлення, педалі зчеплення — все мало своє мистецьке застосування в цій гігантській кав’ярні, куди вхід (чи то в'їзд) дозволено тільки автомобілям.
У кав’ярні був широкий вибір напоїв. Адже перегріті двигуни мали вчасно охолоджуватись — от вони й охолоджувались пепсі-колою, кока-колою, оранжадами, мінеральними водами, залипаючи ці та інші напої через радіатор з допомогою центробіжного насоса. Звісно, двигуни сюди вчащали не тільки для охолодження, а й для змазки, отож вони ласували маслом усяких сортів, що знадливо пахло сірчаною кислотою, гудроном, мазутом. Вони нахильці споживали тут трансмісійний нігрол, солідол, консталін, технічний вазелін, а також усякі коктейлі з прес-солідолу, колоїдального графіту, церезину, воску, парафіну.
