Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Чи варто говорити про те, що автомобілі всіх часів і всіх випусків — од найдревніших до наймодерніших — самі по собі спорудили цей пам'ятник, сподіваючись на вдячну пам’ять своїх нащадків, структура яких зараз іще тільки виношувалась, тільки закладалась у тиші лабораторій, конструкторських бюро — потай від конкурентів та їхніх економічних шпигунів!
Самотня людська постать, звісно, була не безмовна.
— Ні пришить, ні прилатати,— зашелестіли слова з вуст, як дюралеве листя на дюралевому гіллі дюралевого дерева.— Ні літо ні зима, ні сіла ні пала, припасовано лутку до дверей! Хоч кидай печене та бери варене, хоч шин-біли, бо завтра великдень, хоч вози сіно, коли ще до косовиці далеко. Зате славно, зате ж і вміють скубти, не зловивши, зате ж і п’ють на вовчу шкуру!
Лишенько, ота самотня людська постать у мурашнику- мегаполісі виявилась раптом не ким-небудь, а яблунівським колгоспником Хомою Прищепою, старшим куди пошлють із «Барвінку»! Єдина жива душа серед розгулу машинної цивілізації, серед виття клаксонів і чаду, серед ревиська моторів і кулеметної стрілянини вихлопних труб. Та ще ж і в своєму незмінному святковому одязі, бо ж збирався до Америки не з меншим усвідомленням свого візиту, ніж колись до яблунівської спекулянтки і пройдисвітки Одарки Дармограїхи. І вже добряче приношена зелена солдатська сорочка на ньому, й піджак жовтого вельвету, й черевики свинячої шкіри. А під сорочку, мабуть, піддягнув теплу байку й теплі байкові сподні. А на грудях — гвардійський значок, медаль «За перемогу над Німеччиною» і ще якийсь значок із довгоногим фізкультурником. А в кишенях, напевне, повнісінько документів, так необхідних чоловікові в будь-якій державі, а серед них — то й зовсім старі, такі як квитанції за електрику...
Подивившись на фонтан та на пам’ятник, Хома, горблячись приречено, почимчикував собі далі, весь час сахаючись автомобілів та приглядаючись до вечірньої реклами, яка саме вступала в свої необмежені права. Неон палахкотів на щитах, на стінах будинків, на шпилях хмарочосів, славлячи автомобіль у будь-якій його іпостасі: хай то легкова його іпостась чи хай то вантажна його іпостась. Цю рекламу можна б назвати осанною «кадилаку» чи «мус- стангу», псаном «порше» чи «пежо», гімном «б’юїку» чи «шевроле». Це рекламні хорали «альфа-ромеро» й «тріумфам», це літургія неону «олдсмобілям» і «фордам». Не менше славились і всякі автомобільні вузли, наприклад, карданна передача: на даху тридцятиповерхового готелю пульсували фіолетовим світлом карданна хрестовина, вилки, ведучий вал, коробка передач, фланець ведучої вилки, шипи, підшипники, пружинні стопорні кільця, сталеві голки т-а голчасті підшипники. Якась фірма рекламувала заднє колесо й ступицю зі шпоночним кріпленням, тут палахкотіли неоном такі деталі, як гайки, шплінти, гальмовий барабан, роликові підшипники, кожух приводних валів, ковпачна маслянка, сальники, ще якісь деталі й дрібненькі детальки.
— Яке ж воно все славне,— бубонів під ніс яблунівський колгоспник Хома Прищепа, зачудовано приглядаючись до реклами.— Гарне, мовби перебралося з покуті на лаву, позалазило, наче дід, на пень, а чорт діда розпер. Хрестійбо, славно: мовби повмирало, а ще дивиться й дивиться!
7 ак бубонів Хома, геть самотній у мурашнику-мегаполісі, та ніхто чоловіка не міг ні почути, ні зрозуміти. Бо довкола царство автомобілів, цивілізація автомобілів, ідеологія автомобілів—чужа й пречужа старшому куди пошлють із колгоспу «Барвінок». А тому йому нічого не зоставалось, як, самотньому й забутому, продовжити свою путь по далекій Америці, серед «мустангів» і «тріумфів», серед реклами, що славила октановий бензин, диференціал і кондиціонер, серед машинного п’яного розгулу і машинних оргій, серед автомобільного гангстеризму,— бо така вже Хомі доля судилась!..
РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ,
де мовиться про те, що святе місце, себто постамент, вільним не буває, а також про марнославство багатьох яблунівців, особливо ж робота Васі
Відірвемось від міжнародних подій, у яких центральну роль відіграє Хома Прищепа, й повернемось до Яблунівки, в якій відбуваються такі події, котрі за вагою також можуть мати міжнародне значення. За умови, звісно, коли яблунівські події належним чином препарувати й пропагувати.
Недарма в старовину казали мудреці, а ми вже сліпо чи й не сліпо слідом за ними повторюємо, що святе місце пустим не буває. Хай те святе місце — чи амвон церковний, чи крісло великого начальника, чи жіноче серце: замість красномовного проповідника знайдеться не менший златоуст, замість великого начальника знайдеться ще більший, замість солодкого коханця знайдеться ще солодший!
Цю стару й вічно молоду істину підтверджують і ті яблунівські події, на які хочемо чи то натякнути, чи про які хочемо розповісти без замовчувань. Повної певності тут немає тому, що про деякі факти можна здогадатись тільки з чуток та пліток, поговорів та обмов, а деякі факти можуть бути підтверджені багатьма свідками, очевидцями, а також, можливо, й учасниками подій.
Мовиться про постамент, полишений Хомою напризволяще з причини поїздки до Америки.
Стояв у саду під ясеном, як і досі стояв, бо з тим пам’ятником правління колгоспу «Барвінок» чомусь ні кувало ні мололо. Либонь, більше допікало правлінню сільське господарство, ніж пам’ятник живому Хомі. На постамент горобець там який примоститься, курка залетить і потопчеться чи голуб сяде. То Мартоха, за звичаєм, візьме в руки віник-драпак та й підмете на постаменті, бо ж треба тримати в чистоті не тільки про людське око.
Проте неспроста, либонь, пустили поголоску про листоношу Федора Горбатюка. Начебто листоноша, перебравши в чайній так, що горілка без вогню розум йому спалила, задумав у горох ускакнуть, але подався не тією стежкою, що вела в горох. Ще й не з’їв, як то мовиться, кислички, проте вже чув оскому на зубах, і, видать, горілка й оскома засліпили чоловіка. Бо замість шукати гороху там, де родить, постукав уночі не в Мартошине вікно, а поперся до постаменту під ясеном. Здерся так-сяк, випростався, і така гордість сперла чоловікові груди, що де той хміль і подівся! Спершу завмер чоловік на постаменті так, наче кругом не Яблунівка спала глухим сном, а колгоспники на збори посходились. А то вже раптом став у позу, немов кидав у ворогів шрапнельну гранату, а то прибрав грізної позиції, немов коле ненависного ворога багнетом гвинтівки. Ще листоноша підпирав долонею підборіддя, падаючи обличчю замисленого виразу, а то зненацька руки обидві розпростер, неначе від великої радості намірився весі» білий світ обійняти. І ще, напевне, листоноша ставав би в пози та прибирав належних позицій, якби не заточився й не гепнувся з постаменту на землю. Трудно сказати, довго ловив чмелів чи ні, та вже перед досвітком скрадався з чужого обійстя, наче побитий собака. І не встиг іще до своєї хати доплуганитись, як Яблунівка знала всю правду.
— Знаю, де волочився,— здибала жінка пізнього свого чоловіка без рубля та без качалки, як завше.— Можеш і не вибріхуватись, що до молодиць не ходив, бо й справді всю ніч простояв на чужому постаменті.
— Фросько, не стояв я на постаменті! — залементував листоноша, намагаючись довше витягнути шию на дугастому коромислі плечей. Брехав сам на себе: — Й справді волочився по молодицях!
— Еге, по молодицях!.. Стидно зізнатись, що такий здоровань усеньку ніч простовбичив на постаменті без діла, то вже приплітає молодиць, хай тебе приплете вздовж і впоперек. У других молодиць чоловіки як чоловіки, коли до своєї не горнуться, то до чужої біжать, а мій не годен, а мій на постаменті стоїть, як ополоник у гарбузовій каші, хай тебе ворона біла дзьобне!
— Фросько! — гороїжився листоноша.— Добалакаєшся!.. Я такий, що до мене й на постамент бігають.
— Бігають, аби надірвати животи зо сміху, бо ти там ув’яз, як пес на ланцюгу... Ой дивись, Федоре, бо в тебе якось так ведеться, що на жито ореш, а й гречки не матимеш!
— Смійся, Фросько, на гарячій сковороді сидячи голим задом навприсядки.
