Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Цей інцидент помітили кілька людей, але, поглянувши на двох здорових дядьків і непричесану, погано вдягнену жінку, вирішили не втручатися.
— Спокойно иди перед нами и не думай тикать, все равно догоню, — нижчий штовхнув її у спину. Вона не зрушила з місця, стояла й дивилася йому в очі.
— Топай, коза.
— Да пошел ты, — вона з усього маху вдарила його поміж ніг і, не давши високому оговтатись, кинулася бігти через базар. Нижчий і бородатий, якому було дуже боляче, голосно матюкався, а високий побіг за нею. Він наздогнав її досить швидко, вхопив за волосся й сильно вдарив у спину кулаком. Люда впала на асфальт і геть подерла обличчя. Кров стікала на підборіддя, затікала в рот. Високий підняв її і ще раз ударив.
— Ты, курва бешеная, попала, убью к чертовой матери. Ты знаешь, кого ударила?
— Такого же козла, как и ты.
— Пиздец тебе, — він дістав ніж і хотів непомітно ввігнати його під ребра.
— Спрячь нож, терпило, — кремезний хлопець із дуже характерною зовнішністю й манерою говорити підійшов до них упритул і вхопив високого за руку. — Чего ты тут шаришься? Это моя территория.
— Не понял, — намагався вирватись, але йому це не вдавалося, той, кремезний, тримав його досить міцно. — Ты кто?
— Меня зовут Кирилл. Так, девку чего гоняешь?
— Она пацана нормального обидела.
— Нормальных пацанов бабы не обижают. Чего пристал к ней?
— Они… — Люда хотіла все пояснити, але Кіріл наказав їй мовчати.
— Ты потом отрапортуешь. Давай говори дальше.
— Руку отпусти, — високий нарешті звільнився й заховав ножа до кишені. — Да она шлюха конченая. Мы хотели с пацанами групповушник устроить, ее решили взять. Все по-честному, за работу — сто гринов. Она давай брыкаться, коза бешеная, он Миху покалечила. — Міха в цей час уже підповзав до них.
— Теперь ты вещай, — повернувся до Люди.
— Я не шлюха, — втерла футболкою обличчя, — я работу пришла искать, деньги нужны. Эти пристали, давай на групняк подписывать.
— Так, вы двое свалили на хер, и чтобы я больше здесь вас не видел, я не хочу проблем на рынке, здесь люди работают. Чего вы беспредельничаете? — вони повільно пішли до виходу, сказавши щось Люді, але вона їх не почула. — А ты — давай за мной. Умоешься, поешь, и потом решим, что там да чего. О, мобила, постой, я сейчас, — він дістав із кишені мобільний телефон і, давши їй знак, аби вона йшла слідом, пішов уперед: «Да, милая. Да, я уже этим занимаюсь. Нет, там еще не был. Да успею я. Сколько там того дела? Забрал, отдал и получил бабки. Все, позвоню». — Заколебала эта Натаха.
— А она кто? — Люда сказала так, аби просто підтримати розмову.
— Да жена моя. Мечтает свалить за границу. Да я и не против, но надо денег подкопить. Что там делать без денег? А? В стране развитого капитализма? Там же полный абзац без денег. Да?
— Да, наверно.
— Эй, Саня, вынеси даме умыться! — крикнув якомусь хлопчині, той побіг кудись і незабаром повернувся з відром води, милом і рушником.
— Спасибо, — вона довго змивала з обличчя кров, мила руки, втім, кров знову текла, і Люда не могла її спинити.
— Слышь, ты еще йод принеси, — хлопець знову зник і знову повернувся. — Дай я замажу царапины. — Кіріл щедро змастив рани йодом, їй дуже пекло, але вона мовчала. — Печет?
— Так, чуток. Нормально.
— Пройдет. Щас пожрем, и все нормализуется. Ты откуда сама?
— Из Киева. Я сына ищу.
— А, ясно. А он что, утек?
— Нет, это я утекла. Он просто ушел.
— Давай ешь. — Той самий хлопчина приніс бутерброди, тарілку «Мівіни», пляшку горілки й ковбасу.
— А ты? — узявшись за бутерброди.
— Я выпью с тобой. Так, сто грамм, чисто символически. Ты поешь давай, а потом накатим. С водкой лечиться легче. Хотя я не пью. Вообще мало пью. Так, по случаю.
— Скажи, а ты бандит? — Люда сьорбала з ложки «Мівіну», ніби боялася, що в неї одберуть цю пластикову тарілку супу.
— Ну, да, вроде бандит, — засміявся.
— А че тогда мне помогаешь? Хочешь трахнуть?
— Дура ты, девка. А бандиты че, не люди?
— Люди, наверное, — допила суп, проковтнула бутерброд і відкусила чималий шмат ковбаси.
— Запить бы надо, — відкрив пляшку, налив собі й Люді грам по сто. — На вот, выпей. Все легче станет.
— Я не люблю водку.
— А кто ее любит? — підніс стакан до губ. — Ну что, вздрогнули? — випив залпом, утер рота рукавом. Люда закусила ковбасою.
— Хорошая водка. Мало выпили. Да больше нельзя. Работать надо.
— Да, надо бы. Да работы нету.
— А те все равно, за что деньги брать?
— А что предложишь?
— Да есть тема одна. Можешь за вечер пять штук срубить. И заметь, — відламав собі ковбаси. — Это чисто для тебя, из уважения. Понимаешь?
— Не совсем. А что за работа?
— Да так, на шухере постоять, пока я там одно дело оформлю.
— Что за дело?
— Это тебя не касается. Поможешь?
— А у меня есть выбор?
— Тогда давай доедай и поехали, — дістав із кишені ключі від машини, пішов, Люда — слідом. На землі валялися ковбаса, пляшка горілки та порожні пластикові стаканчики. Була друга година дня.
Розділ 50 (Chapter 50)
Анна відчинила двері й запросила Марка ввійти. Вдома нікого не було. Великий двоповерховий будинок, здавалося, не звик до запальних гулянок, посиденьок і веселих паті. Тут жили люди, які мовчки сиділи в своїх кабінетах, кілька разів на день зазирали до їдальні, снідали, обідали і вечеряли, потім казали один одному «на добраніч» і йшли спати. Меблі — дубові, темного кольору, вони чи не найкраще підкреслювали характер господарів: ті були багатими й самовпевненими. Але це багатство не сприймалося ними як велике щастя, що зненацька впало на голову, так що вони подуріли від такого несподіваного подарунку долі, і тепер розкидалися грішми направо й наліво, займалися сексом з усіма, хто викликав у них хіть, пили найдорожчі вина й лікери, одягалися тільки за кордоном і час від часу нюхали кокаїн: після однієї доріжки в голові наставало якесь просвітління, німіли кінцівки і душа починала говорити сама з собою. Ні, господарі цього будинку належали до тієї категорії багатіїв, для яких гроші займають десяте місце в житті й ніколи не зможуть оволодіти розумом чи волею цих людей. Великі гроші вони заробили. Працювали важко, ризикували, ні в кого нічого не просячи, але й не зневірюючись після першої, другої чи третьої невдачі. Вони просто вирішили для себе, що хочуть розбагатіти, і вже не відступалися від свої мети ні на крок. Утім, мільйони не були для них самоціллю. Поклавши чималі суми в закордонні банки, вони не зупинилися. Продовжували працювати, оскільки в них залишилася мрія, якої хотіли досягти, і гроші в цій відчайдушній боротьбі за мрію виконували дуже конкретну функцію. І не більше. А ще гроші дозволяли жити по-людськи, не думаючи про те, що з'їсти чи в що зодягтися. Ті, хто жив у цьому будинку, не думали над такими дріб'язковими питаннями. А це означає, що в них було значно більше часу, ніж у більшості жителів цієї країни, аби займатися тим, що насправді важливо.
— Марк, твоя комната на втором этаже. Первая от окна. Ты можешь переодеться, помыться, и часам к семи я буду ждать тебя в столовой. Мы поужинаем и поговорим.
— Мне двадцати минут хватит. И это, — озирнувся, Анна поклала на столик мобільний і виглядала чомусь дуже втомленою, — мне не во что переодеться.
— Я это предвидела. В шкафу есть рубашки, джинсы, брюки, свитера, костюмы и много всякой всячины, которая продается в дорогих бутиках и стоит, как две твоих зарплаты.
— Спасибо, Анна, но я давно уже не получал зарплату.
Марк пішов сходами на другий поверх. Сходи лише нещодавно встановили, красиві, надійні мармурові сходи. Перила, очевидно, виготовили з бронзи. Принаймні Маркові так здалося. Двері до кімнати були відчинені. Марк сів на диван і заплющив очі. Він раптом збагнув, що щасливий. Йому щойно освідчилася в коханні одна з найбагатших жінок України, його запросили до прекрасного двоповерхового будинку, подарували повну шафу дорогого одягу і не попросили за це все нічогісінько. Може, просто зупинитися, глибоко вдихнути повітря, красиво вдягтися, повечеряти, зайнятися з Анною сексом і заснути поряд із нею, а на ранок устати й розпочати зовсім нове життя, забувши геть усе, що було до цього? Може, це і є те єдине рішення, над яким Марк думав уже довгий час, можливо, це і є отой вихід, якої він несподівано натрапив, невже це і є усмішка долі, на яку чекав роками? Га? Може, так і має бути? Це і є ота мить, коли варто зупинитися та нікуди більше не йти?
