Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
По тілу розлилася млість, страшенно захотілося спати. Марк потер пальцями скроні, скинув одяг і відчинив дверцята шафи. Колись він любив дорогий одяг, міг годинами бродити містом, заходячи в той чи той магазин, над яким красувалася модна вивіска, міряти все, що припало йому до смаку, а потім купити на кілька тисяч усілякого брендового шмаття, перевдягтися просто у вбиральні магазинів і піти в кіно з першою-ліпшою дівчиною, яка відповіла посмішкою на його одвертий погляд. Потім поїхати з нею додому, зайнятися класним сексом і на ранок про все забути. Він дивився на новенький костюм від «Polo Garage» і не міг збагнути, чому ж оцей сріблястий колір, чому оця синя сорочка від «DG», стильні туфлі та пасок із лейблом «Zegna» не викликають у ньому ніяких емоцій. Він просто стояв і дивився, і йому було абсолютно байдуже, що вдягти. Марк подивився на себе в дзеркало і помітив на чолі зморшки, перші глибокі зморшки. Це вже, очевидно, вік чи надто важкі переживання. Він зняв труси, кинув їх до смітника й відчинив двері ванної кімнати. Блакитні кахлі, фінська сантехніка, білі рушники, халат і брендова білизна. На підставці — набір для гоління. Марк зголив кількаденну щетину, довго мився, потім сушив волосся. До зустрічі з Анною залишалося трохи менше десяти хвилин. Одягнув те, що пасувало до його волосся й очей, пахнув на шию парфумами «Живанші» та вийшов у коридор.
— Ты на удивление пунктуален, Марк. Садись, стол уже накрыт. Прислуга приготовила нам постель и завтрак — его придется лишь слегка разогреть — и попрощалась. Так что мы одни здесь, Марк. — Анна встигла помити волосся та змінити зачіску. Вона заплела косу й обкрутила її навколо голови. Звісно ж, це було не її волосся, але, очевидно, Анна купила його за чималу ціну, і тому про його якість можна було не турбуватись.
— Вам пасує коса, Анно, — Марк сів навпроти неї і, узявши до рук серветку, заправив її за сорочку. — Bon apetite!
— Да, Марк, приятного аппетита!
— Я вперше бачу вас із такою зачіскою. Так носила ваша бабуся?
— Нет, что ты. — Анна навіть не всміхнулася. — Ты не был на последнем показе мод в Париже?
— Ні, не був, Анно, я саме тоді вирішував якісь складні душевні суперечності. — Марк узяв салат і рибу. Налив собі білого вина. Це було добре біле вино, якого не купиш у київських крамницях.
— Я не сомневалась. Модели одного французского дизайнера носили именно такие прически. Это просто мода, Марк. И не больше того.
— Не має значення, Анно, дизайнер це вигадав чи вам просто так захотілося. Просто ця коса личить, і все. Я думаю, що це тільки й має значення. Все інше — суєта.
— Да, ты прав. Попробуй вон то блюдо. Даю слово, ты никогда не пробовал ничего подобного. Это жареные брюшка одной очень экзотической рыбы. И еще возьми себе супа, суп такой варят только в Испании. Больше нигде ты его не попробуешь. Уж поверь мне.
— Я все це обов'язково скуштую. Ніколи не думав, що ти знаєшся на іспанській кухні.
— Моя дочь училась в Испании. Сейчас она учится в Англии, но это ровным счетом не имеет никакого значения. Важно другое. Как-то я приехала к ней в гости, она снимала небольшой домик в Мадриде. На той улице, это была небольшая тихая улочка, где жили в основном греки-эмигранты, приятный немолодой испанец держал потрясающий ресторанчик. Моя дочь там питалась утром и вечером. Я платила ему на месяц вперед, а через месяц, если сама не могла приехать, перечисляла дочери деньги, и она платила этому испанцу, кажется, его звали Хуан Рикельме. Да, именно так его и звали. Так вот, Хуан был нам очень благодарен за то, что моя дочь отдала предпочтение его стряпне. И, когда она покидала Мадрид, Хуан подарил ей тетрадь со своими фирменными рецептами. Эта тетрадь сейчас лежит в шкафу у моего повара, и он иногда балует меня блюдами дона Хуана. Вот этот суп — одно из них. Я специально попросила, чтобы он приготовил его для нас.
— Я, на жаль, готую сам. І, чесно кажучи, не дуже добре готую. Тому їм переважно в забігайлівках на кшталт «Пузатої хати» чи «Домашньої кухні». Інколи, це трапляється дуже рідко, коли зводить від голоду живіт, а грошей на те, щоб піти до ресторану, немає, я купую «Дабл-чизбургер-меню», п'ю охолоджену колу і через силу ковтаю гарячу картоплю-фрі з гидким соусом. Тому навряд чи можу похвалитися добрим станом свого шлунка. Але що вдієш? Таке життя, Анно.
— Кстати, о жизни, — Анна втерла губи серветкою. — У тебя есть прекрасная возможность ее изменить. Я могу дать тебе шанс.
— Спасибі, — Марк кинув серветку на стіл і відсунув порожню тарілку, суп йому сподобався, і він сказав про це Анні. — Мені часто випадали в житті лотерейні білети, але всі вони були програшними. Напевно, я не фартовий. От не щастить. Знаєш, буває таке? Просто не щастить, і все. То я собі думаю, може, досить грати?
— Счастье — понятие условное, Марк. Очень условное. Жизнь — не лотерея, жизнь — это футбольный матч, и побеждает тот, кто больше забьет. Так что, если хочешь быть первым, не стоит особо расстраиваться, когда в твои ворота влетают мячи, это не важно. Важно другое — сколько забьешь ты. Поэтому, хочешь побеждать — атакуй. Это лучшая защита. И еще, Марк, — Анна налила собі чаю і поклала на тарілку шматок торта, — атаковать нужно с умом. И никогда не останавливаться. Играть нужно до конца. Матч заканчивается только тогда, когда судья даст свисток.
— Це твоя філософія, Анно. Вона мені така ж чужа, як і твоє життя, твоє бачення і розуміння світу, твої цінності і твоя віра.
— Разве я сказала тебе, во что я верю?
— Ні, не казала, але це неважко зрозуміти, — також налив чаю, від торта Марк відмовився, хоча Анна запевнила його, що це особливий торт, має ексклюзивний смак і аромат. — Ти віриш у свої силу, переконання і позицію. І більше ні в що ти не віриш. І заради оцієї своєї віри, Анно, ти готова переступити через будь-кого, навіть через мене. Ти молишся у храмі, збудованому твоїм власним самолюбством, і ти сама є тим ідолом, якому щодня приносиш пишні жертви. Хіба ні?
— Марк, это не предмет беседы и тем более не предмет спора. Какая тебе разница, во что я верю? Я сказала тебе сегодня, что люблю тебя. Постой, — вона клацнула пальцями. — И я абсолютно убеждена в том, что сказала правду. Не сомневаюсь ни на секунду в том, что испытываю к тебе именно то чувство, которое называют любовью. Но это не значит, что я пожертвую ради этой любви всем, что у меня есть, дабы ее сохранить. Я это понимаю, и ты это понимаешь. Максимум, к чему может привести моя к тебе любовь, так это к сексу и моему хорошему к тебе отношению. Если ты согласишься жить так, как я хочу, чтобы ты жил, я буду помогать и поддерживать тебя всеми силами. Если нет… Если ты решишь жить своей жизнью и просто пользоваться моим чувством, я скажу тебе «нет». Вот и все. Это сейчас важно. Все остальное — нет. Теперь давай выйдем во двор. — Вона відсунула стілець, підійшла до Марка, узяла його за руку і повела за собою.
Сонце вже сідало за небокрай. Прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя й руки. У саду, де росли переважно яблуні та сливи, стояла маленька альтанка, зроблена з дерева. В альтанці — столик, два стільці, на столику — пляшка вина і фрукти. Анна запросила Марка сісти.
— Мне очень трудно забыть о том, что я говорю и кому. Всегда приходится думать, где я нахожусь и насколько важно и потенциально опасно для меня то, что я собираюсь сказать или что я могу услышать. Поэтому приходится никому и ничему не доверять. Я люблю говорить важное в саду, среди деревьев, здесь тихо и спокойно. Здесь есть только я и тот, с кем я хочу поделиться своими мыслями. И больше никого. А нам ведь больше никто и не нужен. Так ты говорил о деньгах. Да? — вона сперлася на стілець і поглянула Маркові просто в очі.
— Так, Анно, я говорив про гроші. Мені потрібні сто тисяч доларів. Тоді я зможу врятувати свою маму. Окрім мене, її ніхто не врятує.
Анна довго дивилася на нього. Вона вивчала Марка. Він знав такі погляди, добре розумів, що вона робить і чого хоче досягти. В її очах він бачив бажання, цікавість, острах, так, він бачив у них острах, у цих красивих жіночих очах, а ще там були якась ледь помітна втома та непереборне бажання заплющити очі й забути про все.
