Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Двоє джур, що були неподалік, підбігли до мене.
– А що справовати зі слугами у фортеці? – спитав хтось з паничів.
– А що справують зі слугами, які насмілилися живитися, коли пани їх загинули? – запитав Манжела. – Вабоїти! Всіх! Лише слугу брата Набоки залиште до суду.
Мене потягли до фортеці. Коли ми зайшли до Застави, джури вже дорізали останніх слуг. Кров з розпанаханих горлянок збиралася у калюжі, текла потічками. Жоден з приречених слуг навіть не спробував чинити опір чи хоча б втекти. Тим більше, жоден з інших слуг навіть не спробував допомогти товаришам. Слуги стояли осторонь і перелякано дивилися на різанину. Коли вона закінчиться, слуги приберуть трупи, вимиють кров і будуть радіти, що прирізали не їх. Ми проходили поруч, коли я помітив Сашка. Можливо, мені здалося, але в його очах були не страх чи відчай, а відраза. До цієї клятої Січі.
Загриміли замки, відчинилися двері, мене повели кудись у темряву, яку розрізали два смолоскипи стражників. Ось підвели до дверей, відчинили і штовхнули мене досередини. Двері зачинилися, ще було чутно кроки, а потім тиша. Я прислухався до себе. Наче не відчував чийогось погляду, але про всяк випадок спитав:
– Є тут хто?
Тиша. Нікого. Я витягнув руки, намацав стіну, почав потроху вивчати свою камеру у повній темряві. Камера була маленька, десь півтори метри завширшки і два завдовжки. Під однією зі стін намацав дошки, прибиті до дерев’яних колод. Здається, це було ліжко, скоріше нари. У кутку біля дверей намацав невеличкий глечик, від якого смерділо. Це був мій горщик. Стіни були складені з великих брил каменю, розхитати їх було неможливо. Але я спробував, обмацав усі стіни і підлогу, і стелю. Проте усюди було холодне та слизьке незворушне каміння. Я ще помацав двері, але вони були з товстих дошок, оббитих залізом. Я ліг на нари, скрутився і спробував заснути. Це вдалося, спав, аж поки не гримнули замки на дверях. Відкрилися не самі двері, а невелике віконце посередині.
– Імай! – гримнув хтось. Через віконце пробивалося кой-яке світло, бо у коридорі миготів смолоскип. Я простягнув руки, узяв шматок черствого хліба і миску води. – Давай гімна!
– Порожній, – відповів я.
Віконце зачинилося, залишивши мене у темряві. Почав жувати хліб. Він був твердий. Розмочив у воді, жував. Несмачний, здається, кукурудзяний, майже без солі. Трохи пожував і покинув, випив води та ліг. Заснути не міг.
Не знаю, скільки минуло часу, мабуть, багато, бо в мене вже боки боліли від лежання на голих дошках, коли я почув кроки. Потім замки загриміли.
– Одтворяй, барзей! – по голосу я одразу зрозумів, що це панич, більше тут ніхто не міг так розмовляти.
Двері відчинилися. Я підвівся, бо думав, що мене кудись поведуть, але мене збили з ніг джури. Поставили на коліна, заламали руки і примусили вклонитися паничу, який зайшов до камери.
– Ну що, мерзенний рабе, респектуй, яко все було скутечно! – Панич був молодий, гарячкуватий, я його не знав.
– Я все розповів на суді, пане.
– Ти кламав, правду кажи!
Джури почали заламувати мені руки. Я закричав. Не так вже боляче і було, але я вирішив не чекати.
– Слухай, песе! Ти все одно все виповіси! То краще зараз, аніж після того, як я тебе скалічу! – мені знову заломили руки, я закричав. – Виповідай!
– Я все розповів, пане! – заверещав я. Потім відчув тепло. Побачив, що біля панича поставили цеберко з жаринами. Панич встромив у них кочергу, і я зрозумів, що зараз мене будуть таврувати. З переляку одразу знепритомнів. Мене полили холодною водою, я застогнав, джури зірвали з мене сорочку, а панич приклав тавро до грудей. Я закричав і знову знепритомнів. Мене знову полили водою.
– Кажи, як твій панич пов’язаний з чужинцями! Кажи, що ви тут роззнавали? Кажи! – кричав панич.
Знову припік мене тавром. Не знаю, скільки все тривало, я кілька разів непритомнів, мене били, таврували, кричали. Панич обіцяв зарізати мене і штрикав шаблею. Коли я в черговий раз опритомнів, то вже поруч нікого не було. Тільки темрява і біль. Попечена шкіра дуже боліла. Я лежав на підлозі, на холодному камінні. Ледь здерся на нари. Було дуже боляче. Намагався не рухатися, бо при кожному русі біль від опіків ставав нестерпним. Лежав. Мріяв про те, аби заснути чи хоч знепритомніти. Але де там. І ще було страшно, що панич повернеться.
– Ти живий? – несподівано почув я шепіт. Аж смикнувся і застогнав. – Живий, – зрадів голос.
– Ти хто? – прохрипів я.
– Твій сусід, через стіну. Якщо можеш, підійди до лівого кутка, на висоті десь двадцять сантиметрів буде невеличкий отвір.
– Зараз, – прохрипів я.
Іти не міг, ноги не тримали, то рачкував. Ще подумав, що це може бути провокація, що… Скривився. Гірше все одно вже не буде. Головне не говорити зайвого. Всівся, мацав пальцями стіну. Ось і отвір, скоріше невеличка тріщина.
– Ти тут? – спитав сусід.
– Тут.
– По вимові чую, що ти один з чужинців.
– Ти теж.
– Так, я теж. Мене звати Ілля.
– Як?
– Ілля.
Я згадав, що саме через якогось Іллю опинився тут. Він, не він?
– Як ти сюди потрапив? – спитав я.
– Мене найняли налагодити систему зв’язку. Між куренями і фортецями. Обіцяли добре заплатити, та мене цікавили не гроші.
– А що?
– Ну, я був трохи причарований цими хлопцями. Вони ж круті: міцні, впевнені, з оселедцями, шаблями, розмовляли староукраїнською мовою. А я цікавився холодною зброєю, брав участь в історичних реконструкціях, до того ж був членом кількох націоналістичних організацій. Ми переймалися, що в української ідеї дуже мало прикладів успішного втілення. А тут наші люди, причому не якісь там холуї, як зазвичай, а справжні воїни. Ну, я і поїхав, хотів подивитися, що тут.
– А як опинився у підвалі?
– Так, що вони не визнали мене за свого. Сказали, що я слуга і не більше. Але я не хотів бути слугою!
– І вони не вбили тебе за це? – здивувався я.
– Ні, бо я їм потрібний. Час від часу щось у системі ламається, треба ремонтувати. Окрім мене, нікому. То заперли мене сюди. Коли потрібно, везуть до іншого куреня. Я ремонтую.
Якби не біль, я б вже підхопився і бігав камерою, бо випадково натрапив на того самого хлопця, заради якого ми з Понамкою тут і опинилися. Ось цей Ілля Нетудихата з «Оклунків-зв’язку», якого ми мусили знайти. Тепер знаємо, де він! Але це мене зовсім не радувало. Я застогнав.
– А ти міцний, – сказав Ілля. – Я думав, вони тебе таки зламають.
– Я говорив правду!
– Ти говорив не те, що вони хотіли почути.
– Я не міг брехати на свого пана!
– Бачиш, який ти відданий.
– А куди вони поділися, мої кати? Вони були, потім я знепритомнів, а потім у камері вже не було нікого.
– Прибіг якийсь панич і наказав забиратися та не чіпати тебе. Тобі пощастило.
– Нічого собі, пощастило! Та я схожий на пересмажену котлету! – роздратувався я.
– Говори тихіше, а то нас почують! – нагадав Ілля.
– Добре, вибач, – схаменувся я.
– А як ти сюди потрапив? – поцікавився сусід.
Розповів правду, але не всю. Мовляв, літали подивитися на Райгород, коли поверталися, пілот загинув через напад якогось змія, я ледь посадив літак, наскочили паничі.
– І вас не забрали у рабство? – здивувався він.
– Моя панна виявилася паничем, – розповів Іллі про подвиги Понамки.
– Ніколи не чув про таке! – здивувався він. – Слухай, а що відбувалося нагорі? Я чув постріли, вогнепальна зброя, автомати, кулемети, здається, навіть гармата стріляла. Що це було?
– Припливли якісь бандити. Хотіли захопити Заставу.
– Для чого?
– Не знаю. Але збиралися саме захопити і тримати її. Такий у них був план. Та вони не чекали, що тут є сучасна зброя.
– А вона є? – здивувався Ілля.
– Є. Гвинтівки, автомати, кулемети, гранатомети. Багато набоїв.
– Нічого собі! Жодного разу не бачив!
– Паничі ховають сучасну зброю.
– Чорт! А я думав, що це міліція чи армія прийшли, сподівався, що звільнять! Мені вже набридло сидіти у темряві з ошийником!
