Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
– Слухай, – спитав я згодом. – А в тебе ж є доступ до рацій. Ти не намагався передати якийсь сигнал своїм товаришам?
– Звісно, намагався. Але тут якась аномалія. Сюди не доходять радіохвилі з Великої землі і звідси не виходять. Я намагався тут послухати радіо з Великої землі, але де там. Ефір мовчить, наче після ядерної війни. Не розумію, як так могло статися. Якесь диво, цього не повинно бути, але так є.
– Але ж всередині Січі рації працюють?
– Так, всередині працює. Але ззовні хвилі не потрапляють сюди.
– Що це за край такий? – розгублено спитав я.
– Не знаю, дивний край.
Ми і далі спілкувалися з Іллею, можна сказати, що встигли потоваришувати. А потім мене забрали. Ми сиділи і шепотілися, коли почули кроки. Я переліз на нари, загримотіли замки до моєї камери. Злякався, що знову будуть катувати, але цього разу мене просто забрали. Я спочатку зрадів, але стусани джур швидко зігнали мою радість. Якби Непийпиво отямився, так би зі мною не поводилися. Мене вигнали у двір. Я замружився, бо світило сонце, якого не бачив вже давно. Мене штовхнули, я впав, знову отримав стусанів, підвівся, мене поставили кудись і поклали щось на шию. Потім почали в’язати руки. Я примружився і побачив, що мені на шию одягли ярмо, яке одягали на рабів, коли переганяли їх. Деревина міцно схопила мене.
– Цього довести до Торжища живо і продати нижлі чорним чаклунам! Зрозумів? – я почув голос того панича, який мене катував. Не бачив, до кого він звертався, але так панич міг розмовляти лише зі слугою.
– Так, пане!
– Я перевірю! Спробуй тільки изманити! Живо! І нижлі чорним чаклунам!
– Буде зроблено! Напрод!
Слуга нагнав коня, у ту ж мить ярмо боляче вдарило мене по шиї і потягнуло вперед. Я побіг, намагаючись не впасти. Не було часу навіть злякатися, що мене чекали чергові тортури.
Розділ 11
На Торжищі
Це був один з найважчих днів у моєму житті. Бо бігти довелося довго, по спеці, ноги стерлися до крові і страшенно боліли. Жодного перепочинку, жодної води. Слуги верхи попереду, міцна мотузка від сідла до ярма, в якому стирчала моя голова і когось ще. Я ледь озирнувся, щоб подивитися, кого саме. Ага, звичайні земляні раби. Їм було легше, бо вони звикли до спеки, до виснажливої праці, їх ноги не знали взуття. Вони бігли і бігли собі, дрібні, худі, в драному одязі. Їх було не виснажити. А ось я швидко вибився з сил. Спочатку нічим стало дихати, потім запаморочилося в голові. Далі я не втримався на ногах і почав падати, але не впав, бо ярмо тримало мене і мотузка, прив’язана до ярма, теж. Я встояв і примушений був бігти далі, бо тягтися по землі було страшно боляче. Застава давно вже залишилася позаду, ми бігли дорогою, ліворуч були поля, праворуч стіна лісу, з-за якого інколи ставало видно річку. Пити, хотілося пити, горлянка наче скам’яніла від спраги та пилу. Але води не було. Спека, канчуки слуг, якими вони щедро пригощали нас, ярмо, що не відпускало, швидкий біг коня.
Я кілька разів непритомнів прямо на ходу, але мене швидко приводили до тями удари ніг раба, що був у ярмі позаду і не збирався тягти мене. У нього, як і в мене, були зв’язані руки, то він міг вдарити лише ногами і бив ними, дуже боляче бив, то я опритомнював і вимушений був бігти далі. Вже не бачив нічого навколо, наче біг у якійсь щілині чи норі. Тільки встояти, витримати, не впасти. Я тримався, скільки міг, а потім знепритомнів. Мабуть, раб знову бив мене, але я нічого не відчував.
Не знаю, що було далі. Здається, слуга помітив, що я впав і почав валити все своє ярмо. Мабуть, він бив мене канчуком. Але я і цього не відчував. То слуга вимушений був зупинитися. Якби на моєму місці був звичайний раб, слуга б просто перерізав мені горлянку, відв’язав від ярма і залишив би. Але мене треба було довести до Торжища живим, як наказав панич. То мене не добили.
Коли я опритомнів, то сонце стояло вже високо. А ми ж почали бігти ще вранці. Я витримав досить довго, навіть не думав, що здатен на таке. Слуга плескав мене по щоках і поливав водою, яку я одразу спробував хапати ротом. Слуга дуже зрадів, коли я відкрив очі.
– Аже не мнімай згонзити! – він наказав мені не помирати, я щось прохрипів у відповідь. Слуга сказав, щоб я відпочивав.
Мені було дуже погано. Я відчував себе так, наче ось-ось помру. В очах було темно, серце вистрибувало з грудей, ноги пекли пеком. Хотілося десь сховатися, заповзти у щілину і там померти, щоб ніхто мене не чіпав. Лише коли трохи вгамував подих, зміг роздивитися, де я.
Слуги сіли поснідати в затінку, а нас кинули на сонці. Ані води, ані їжі. Нічого. Раби ховали обличчя від сонця і спокійно лежали, відпочивали. Здається, зовсім не здивувалися такому поводженню. Слуг було четверо, і кожен з них вів за собою ярмо з п’ятіркою рабів. Зараз слуги хрумтіли курячими кістками, потім двоє пішли в кущі і невдовзі повернулися з бурдюками води. Пили, обливали голови, на нас і не дивилися. Це було нестерпно. Я ще з колонії знав, що краще нічого не просити, але я був геть виснажений. Нас не збиралися напувати, без води я не витримав би.
– Дай води, будь ласка, – прохрипів я до одного зі слуг. Вони здивовано перезирнулися. – Я здохну без води, не дійду.
– Ну і здихай! – відповів наймолодший зі слуг.
– А наказ довести мене до Торжища? Не виконаєте слово панича?
Молодий слуга закричав, щоб я не вказував йому, що робити, потім підбіг і вдарив мене ногою. Мабуть, це мусило бути боляче, але я нічого не відчув. У мені вже було занадто багато болю, то лишок просто переливався і не залишався. Молодий слуга ще вдарив кілька разів, поки його відтягли старші товариші.
– Вгамуйси! Коли вабоїш його, сам вабоєний будеш! Бо був розсказ! – крикнув старший зі слуг. Підніс мені бурдюк з водою. – Пий.
Він не хотів, щоб я торкався своїми брудними губами бурдюка. То налив води мені у рота. Я захлинався, жадібно ковтав. Слуга відійшов. Разом з товаришами влігся у затінку відпочити і перечекати спеку. Нас з сонця не прибрали. Але після води стало трохи легше. Ми лежали, я закрив очі, а потім удар і різкий біль. Я закричав і відчув, як мене топчуть. Це був раб з іншої п’ятірки, разом з товаришами він підійшов до мене. В нього були зв’язані руки, то він вирішив просто затоптати мене. Стрибав на мені. Але всі земляні раби були худі. Ось і цей важив кілограмів сорок, не більше. Якби стрибав хтось з паничів, він би розтрощив мені грудну клітину і вбив, а так я почав сіпатися і кричати. Раб намагався вдарити мене ногою в обличчя, щоб зламати щелепу, примусити замовкнути, але я відвертався і кричав, аж поки не прибігли слуги. Вони відтягнули рабів, а тому, хто топтав мене, відрізали вуха.
– Якщо хтось ще валчитиме його, зітну голову! – заволав старший слуга.
Я відчував з боку рабів погляди повні ненависті. Але більше вони не нападали. За що вони ненавиділи мене? Що я їм зробив? Просто ненавиділи всіх слуг? Чи заздрили, що мені дали води?
Часу подумати про це не було, бо невдовзі нас знову погнали. Розбиті ступні дуже боліли, перші кроки були такі, наче я біг розпеченою сковородою, але потім почало боліти все тіло: боки, шия, спина, голова, то на ступні вже не звертав уваги. Біг. Слуги гнали коней вже не так швидко. Ми бігли тією самою дорогою, що і раніше. Ліворуч – степ, праворуч – смужка лісу і річка. Ми бігли до вечора. Я вибився з сил, кілька разів падав, однак все одно біг. Перепочинок був лише двічі, коли нас перестрівали невеликі загони паничів. Побачивши нас, вони щосили мчали назустріч. Слуги зупинялися і схилялися у поклоні, старший вклонявся паничам і подавав якусь цидулку. Паничі вивчали її і пропускали далі. Обидва рази питали про мене. Здається, слуг тут не було заведено продавати. Їх просто вбивали, коли було за що. Старший говорив про наказ. Мене уважно роздивлялися, а потім нас пропускали.
Вже коли почало сутеніти, ми добігли до невеличкої фортеці. Схоже, це була одна з прикордонних башт. Тут нам дозволили лягти. Потім розв’язали руки, що аж посиніли, я їх не відчував. Згодом дали варива, яким завжди годували рабів: нечищена картопля та дерть з дрібкою солі. Воно було несмачне і гаряче, але я примусив себе їсти.
