Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
— Не спіши. У мене ще є в торбі. Просто спокійно їж.
Він скип’ятив на багатті воду й кинув в окріп пучку гіркої трави. Дівчинка напилася й розляглась коло багаття прямо на траві.
— Дякую, — сказала захриплим голосом. — Я б тобі відпрацювала… тобі не треба де-небудь прибрати, помити підлогу, підмести двір?
— У мене нема ні підлоги, ні двору.
Вона різко сіла.
— Тоді мені нема чим тобі віддячити.
У її голосі почувся страх. Стократ усміхнувся заспокійливо:
— На подяку розкажи мені свою історію.
— І більше нічого?
— Більше нічого.
Вона обхопила руками плечі. Присунулася ближче до вогню. Три поліна, складені куреником, горіли добре й жарко, вогонь тягся догори, викидав язики в небо й не міг дотягтися…
І раптом вогонь змінився. Стократ побачив, як у багатті сплітаються гілки, всіяні білими квітами, як кручені вусики тягнуться в небо й не можуть дістати. Минула мить — і вогонь засичав, обгризаючи й пожираючи гілку з білими квітами.
Стократ смикнув ніздрями. Ілюзія була така сильна, що йому привидівся запах горілих квітів.
— Отак це було, — сказала дівчинка.
— Красиво й необразливо. Я мало бачив людей, здатних творити вогненні міражі…
— Це не міраж. Це реальність! Там були справжні квіти! І якби я впоралася з вогнем — тепер на місці багаття був би квітучий кущ, у мене вже виходило, я можу тобі довести!
— Не треба, — сказав Стократ.
— Ти мені не віриш? Ти сліпий, самозакоханий дурень, якщо віриш тільки в те, що бачиш!
— Чи не занадто грубо?
— А хоч би й так! — вона розчервонілася, очі сухо блищали. — Я втратила силу… Після того, що сталося на пожежі, я мушу відпочити… Але я доведу тобі, що це правда.
Стократ покірно кивнув.
— Ти все одно не віриш, — сказала вона іншим голосом, тихим і безнадійним. — Так, я граюся з вогнем. Тчу з вогню, ніби з ниток. Я шию з вогню, наче з тканини. Але не все вдається зразу, розумієш! Ткач плутає нитки, кравець помиляється з міркою. Усі помиляються, поки вчаться.
— Але в тебе згорів будинок.
— Бо мене ніхто не вчив, — сказала вона тужливо. — Якби мені вчитель показав, як правильно…
Вона подивилася на свої долоні, недавно помиті, та все одно вимащені попелом.
— Батьки мені забороняли. Карали за гру з вогнем. Вони не розуміли, навіщо це треба. А я можу збудувати ціле місто з вогню. Я можу збудувати цілий світ з вогню, мені тільки треба навчитися!
— Навіщо було палити будинок? Хіба не краще розпалити в полі велике вогнище?
— Не можна, — вона подивилась на нього, як на недоумкуватого. — Будинок — це не просто стіни й балки. Будинок — це осередок життя. Щоб збудувати з вогню новий будинок, треба підпалити старий. Краще — дуже старий. Ще краще — такий, де багато людей жили, ночували, відпочивали, грілися. Любилися. А на місці простого багаття можна виростити кущ і не більше.
— Слухай, — сказав Стократ, — ти могла б це показувати… як розвагу для людей. У каміні, наприклад. Тебе будь-який трактирник найняв би за їжу, а може, й за гроші.
Вона подивилася на нього майже з ненавистю:
— Ти знущаєшся? Це не фокуси! Це мистецтво!
Стократ знов кивнув, і вони в той вечір більше не говорили. Дівчинка заснула мов убита, скрутившись калачиком коло вогню, а Стократ спав з перервами: ніч була холодна, доводилось підкидати поліна.
Вранці вони напилися гарячої води й доїли хліб, що встиг трохи зачерствіти.
— Давай думати, як тебе влаштувати, — сказав Стократ.
— Візьми мене з собою, — зненацька запропонувала вона. — Я б хотіла піти… якнайдалі.
— Я йду швидше, ніж ти.
— Я бігтиму. Або давай продамо твій меч і купимо осла.
— Мій меч коштує дорожче, ніж сто ослів, — сказав Стократ. — І я його не продам, вибачай.
— Бо ти самозакоханий себелюб.
— Слухай, — сказав Стократ, — чи не занадто часто ти грубіяниш людині, яка, між іншим, за тебе старша?
— Ну я ж сказала — дякую, — вона знизала плечима. — Хоч дивно, що ти не докоряєш мені куснем хліба.
— Почнімо спочатку: куди ти підеш?
— З тобою. Якщо немає осла — я можу дуже швидко йти. Я можу бігти цілий день і не задихаюся.
— Ну, ходімо, — сказав Стократ.
Він розрахував цілком правильно: до вечора, коли вони вже значно віддалилися від міста й підійшли до меж Світловоддя, дівчинка стоптала ноги, надихалася куряви й ледве шкутильгала, чхаючи й розмазуючи по обличчю бруд.
Стократ звернув до трактиру «Пампушка» неподалік переправи. У нього не було грошей, щоб заплатити за постій, але хазяїн трактиру його пам’ятав. Торік, так само проходячи по дорозі, Стократ звільнив трактирника від банди негідників, що обклали його даниною.
Слуга-новачок подивився з підозрою, але сам хазяїн, щойно помітив у дверях чоловіка з мечем, кинувся до нього з відкритими обіймами:
— Стократ! До нас? Заходь! Скоріше за стіл, що питимеш?
— Дякую, друже, я ненадовго, — Стократ підштовхнув у дверях недоречно сторопілу дівчинку. — Ось, підібрав сироту на дорозі. Чи нема в тебе роботи для чемної дівчини?
— А як тебе звати, дитино? — трактирник, бажаючи догодити Стократові, заговорив солодше, ніж було потрібно.
— Една, — сказала дівчинка й озирнулася на Стократа. Той мовчки каявся: тільки бузувір міг так виснажити дівчину, що в неї не лишилося сили показувати характер.
— Що ти вмієш робити?
— Нічого, — сказала дівчинка зухвало, і Стократ забрав своє каяття назад: щоб зробити її покірною, одного дня тяжкого шляху виявилося мало.
— Вона вміє показувати ілюзії у вогні, — сказав він трактирникові. — Люди збиратимуться спеціально, щоб на таке подивитися, от побачиш.
Трактирник погодився, хоч і без певності в голосі. Стократ сів разом з Едною за дальній стіл, і молодий слуга негайно приніс їм горщечок з кашею.
— Я не можу просто покинути тебе на дорозі, — сказав Стократ.
— Чому? На дорозі взяв, на дорозі й покинь. Що тут такого?
— Ти не така везуча, щоб одвертатися від подарунків долі.
— Гарний подаруночок, — зітхнула вона. — Що ж. Тільки сьогодні я нічого показувати не буду, втомилася. Завтра покажу.
Стократ не став її примушувати. Трактирник пропонував йому кімнату, але Стократ, не бажаючи його обтяжувати, ліг на матраці в кутку обідньої зали, а поруч на іншому матраці вже сопіла Една.
Він прокинувся серед ночі від запаху диму. Уся нижня зала була затягнута ніби серпанком, який щосекунди густішав. Стократ схопився — Едни на місці не було. Він схопив свій меч — у цю мить на другому поверсі заголосили, і посипалися вниз постояльці.
Трактир загорівся весь і зразу, людям дивом удалося врятуватися, і тільки деякі встигли прихопити з собою речі. Люди стали ланцюжком і передавали одне одному цебра, але дерев’яний будинок палав так потужно, що дуже скоро всі від нього відійшли, в останню хвилину випустивши зі стайні коней.
Трактир стояв на відлюдді. До лісу лишалося сто кроків, але пора була волога, й іскри, падаючи, гасли в мокрій траві. Люди стояли й дивилися; трактирник не кричав, не плакав, не проклинав, а просто здивовано спостерігав, як іде з димом усе, що вчора було звичним і надійним, як горить вогнем його добро, статус і сенс.
Стократ метався в юрбі, шукаючи Едну. Дівчисько пропало. У ту хвилину, коли він, не знайшовши її, відчув жах, а пожежа досягла свого піку, — у цю саму хвилину юрба раптом зойкнула. Будинок, охоплений вогнем, чудесно змінився: виросли мармурові колони, повиті плющем, виріс третій поверх з квітучим садом на ньому, заблищали вікна, такі величезні, наче архітектор нічого не знав про зиму. Міраж був яскравий і виразний, проте короткий: через кілька хвилин обрушився дах, і примарний будинок пропав разом з колонами, плющем і садом.
Стократ натрапив на Едну в самісінькій гущавині очманілого натовпу. Схопив за руку й потяг геть. Дівча не пручалося.
Він повів її далеко в ліс, куди ледве пробивалися сполохи. Притис до дерева.
— Це ти підпалила?
