Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
— У мене знов не вийшло, — прошепотіла вона.
— Це ти підпалила дім, де тобі дали притулок?!
— Можеш мене вбити, якщо хочеш.
Він її пустив. Една стояла, притулившись до дерева спиною, і жалюгідно всміхалася в червонуватій темряві.
— Слухай, це не ілюзія. Я все виправлю, я знаю, де помилилася. Починати треба раніше, коли вогонь набирає силу. І не згущати ривком, а вести плавно. Дочекатися, коли стане зовсім жарко — і отоді…
Стократ її вдарив. Еднина голова хитнулася і стукнулась об стовбур. Дівчисько замовкло.
Стократ зціпив зуби. Бити її було марно й негідно. Бити її, коли трактир, що багато років належав добрій людині, вже згорів. Бити маленьку, безпомічну, божевільну підпалювачку…
— Я все виправлю, — прошепотіла вона і втягла носом кров.
— Хай буде проклята та година, коли я не пройшов мимо, — сказав Стократ, повернувся й покрокував геть.
Йому не було чим допомогти трактирникові. Він не був ні багатієм, ні будівельником, і нітрохи не вмів утішати. Він би посоромився дивитися цій людині в очі — бо він же сам привів у її дім лихо. Тому Стократ пішов не прощаючись, і потім у Староводді балакали, що він загинув при пожежі.
Минуло п’ять років. Він опинився тут випадково — ішов по сліду вбивці, що багато років чинив розбій на кордоні Нагір’я та Вивороту і тікав од стражників то на один, то на другий бік. Коли банду було нарешті розбито, Стократ ішов за ватажком два тижні не відстаючи, і догнав аж на краю Староводдя.
— Яка честь для мене, — сказав змучений гонитвою розбійник. — Видно, за мою голову тобі пообіцяли добрі гроші?
— Ні шеляга, — зізнався Стократ.
Він зітнув розбійникові голову, випустив полонену душу в тіло ящірки, що грілася на сонечку, і пішов через ліс навмання, довіряючи тільки чуттю. Опівдні він вийшов на свіжу вирубку, і ще за годину вийшов до руїн трактиру.
Як згорів він п’ять років тому — так на цьому місці ніхто нічого й не будував. Чорний кістяк подекуди поріс травою, березка обплела горілі східці. Стократ відчув себе дуже старим — старим, немічним і хворим.
Ледве тягнучи ноги, він пішов далі. Минув трактир, вийшов на роздоріжжя; десь ділися халупи, що стояли тут раніше, тепер на їхньому місці громадилися добротні кам’яні будинки, а на чільному місці височів величезний будинок з колонами, повитими плющем.
Стократ довго стояв перед ним не ворушачись, і його тінь повзла в пилюці, мов стрілка сонячного годинника. Колони з сірого мармуру (звідки мармур у Староводді?!), третій поверх з терасою й садом, а вікна великі, проте в міру. Будуючи цей дім, архітектор пам’ятав, що зими в цих краях бувають люті, а спробуй обігріти такий палац! Стократ підняв голову й побачив чотири димарі з червоної цегли, прикрашені мідними фігурками.
Відчинилася брама. У двір будинку, оточеного сараями й прибудовами, в’їхав цілий обоз — три вантажені вози, двоє вершників і з ними ціла юрба піших. Вибіг слуга, чимось знайомий Стократові, почав роздавати вказівки. Відбилося сонце у вікнах, відчинилися дубові двері на вулицю, вийшов знайомий трактирник і з легким уклоном зустрів даму, що побажала зайти через парадний хід…
На щастя, трактирникові очі були прикуті до шляхетної гості, й він не помітив Стократа в його запилюженому дорожньому плащі.
Якому безумцеві спало на думку посадити на даху дерева? Скільки грошей і сили мало піти на будівництво! Це ж не кожний володар живе в такому палаці! Це красиво й незвичайно, це вражає уяву, але хто ж зважився на дивовижні розтрати, хто побудував трактир так непрактично й дивно? Стократ прогнав дику думку, що з’явилася найперша, повернув у бік Старовода і йшов цілу ніч не зупиняючись.
На світанку він попоїв і ліг спати в лісі, розраховуючи прокинутись опівдні. Вийшло по-іншому: запах диму, задушливий і їдкий, добрався до його ніздрів і змусив з жахом підскочити на розстеленому плащі.
Він не помилився: зовсім неподалік горіло, горіла житлова споруда, на околиці, коло дороги, він бачив за стовбурами відблиски вогню.
Не знаючи, навіщо, він поспішив на вогонь. Чи можна було когось урятувати? Чи можна було допомогти?
Він вискочив з-за стіни кущів — і зупинився.
Халупу вже охопив вогонь до самого похилого даху. Її підпалили з чотирьох сторін, сумнівів у цьому було мало. Поряд, задкуючи від вогню й знову підбираючись ближче, стояла сім’я: чоловік, жінка з дитиною на руках, баба з трохи старшою дитиною, підліток з козою на мотузці. Коза перебувала в містичному трансі.
Що-небудь рятувати тут було пізно. Ніякий ланцюжок з цебрами не міг би погасити цього полум’я. Хата стояла осторонь від інших, сусіди не поспішали допомагати, просто стояли коло своїх воріт і теж дивилися…
І раптом налетів вихор. Вогонь завив і рвонув до неба. Люди відсахнулися, Стократ прикрив лице долонею, захищаючись од жару…
І крізь пальці побачив.
Язики вогню зімкнулися високим дахом. Червоним спалахнула черепиця. Налилися світлом кам’яні стіни, розкрилися вікна, піднялися димарі. Іскрою спалахнув флюгер. Халупа розсипалася, стаючи вогнем і попелом, а з вогню виткався, склався, виріс будинок, гарний і міцний, дивний у своїй надлишковій, непрактичній красі.
Іскри згасли в небі. Дим розвіяло поривом вітру. Будинок залишився, він не був ні міражем, ні ілюзією.
Погорільці, пригорнувшись одне до одного, не сходили з місця. Не ворушився й Стократ.
Смикнулася віконниця на другому поверсі будинку. Розчинилося навстіж вікно, випустивши кінчик білої фіранки. Минула хвилина; відчинилося вікно на першому поверсі. Потім урочисто й без скрипу відчинилися важкі двері. На порозі стояла дівчина в простому полотняному платті з пропаленою пеленою.
— Ласкаво просимо, — сказала хрипкувато й буденно і провела по обличчю чорною ганчіркою, яка більше не очищала, а тільки бруднила. — Заходьте.
— Чудо! — перша закричала жінка і впала навколішки. — Чудо, чудо!
Стократ позадкував. Він дивився на будинок, не вірячи, що той простоїть довше хвилини. Що він не розпадеться й не перетвориться знову на згарище. Що він не розтане й не розіб’ється, як віддзеркалення на воді.
Він обійшов будівлю навколо — добре, що тин у багатьох місцях був повалений. Приклав долоні до стін і зрозумів, що це камінь, твердий, холодний, тесаний, який важко добути й доставити.
Коло входу, на ґанку і в самому домі вже галасували щасливі погорільці та їхні сусіди.
— Дякуємо, Едно! — кричало одразу кілька голосів. — Дякуємо, невже це наше?! Ти великий маг, слава тобі, Едно!
Стократ вийшов з палісадника. У натовпі заплакало немовля, його мати урвала славослів’я й нарешті зайшла у свій новий будинок. Една стояла, на голову вивищуючись над усіма, велика, дуже худа, з попелом у розпущеному волоссі. З одного боку волосся помітно підсмалилося.
Вона стояла до Стократа спиною — майже в тому самому місці, де п’ять років тому сиділа, підібгавши під себе ноги, і гралася єдиною монеткою на розстеленому в поросі клаптику.
Він щільніше загорнув плаща, приховуючи піхви з мечем, і відійшов до міських воріт. День тільки починався, у місто йшли працівники, з міста виїжджали подорожні, Стократові вдалося змішатися з натовпом і зайти разом з іншими на знайомі вулиці. Він не міг зосередитися, не міг додумати до кінця ні єдиної думки. Здавалося, що найстрашніше — зустрітися з Едною віч-на- віч, і він вирішив не зупинятися в місті, а пройти його наскрізь, вийти з протилежних воріт і скоріше піти на захід.
Але в нього підкошувалися ноги.
За кілька монет він найняв куток у маленькому трактирі, попоїв гарячого й знову ліг спати. Йому не спалося: марився запах диму. Він уявляв: дівчина заходить до будинку, і його підпалюють з чотирьох сторін. «Починати треба раніше, коли вогонь набирає сили. І не згущати ривком, а вести плавно. Дочекатися, коли стане зовсім жарко — і отоді…» Що тоді? Коли стоїш у палаючому будинку і над головою тріщить покрівля? Коли в тебе тліє волосся? Тоді ти будуєш будинок з вогню і знаєш, що можеш помилитися…
