Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

— А як щодо винагороди?

— Якщо зрештою заарештують шуканого підозрюваного, я засвідчу, що ви допомогли нам.

— Й мені зразу сплатять винагороду?

— Так.

Туре замріявся. Про Кейптаун. Про різдвяних гномів під палючим сонцем. У телефоні щось заскрипіло. Він вдихнув повітря, готуючись відповісти, й раптом кинув оком на своє дорогезне дзеркало. Тієї ж миті враз збагнув три речі. Що то скрипнуло в телефоні. Й що високоякісних наручників у на­борі для початківців за 599 крон поштою не придбаєш. І що, ймовірно, останнє своє Різдво він уже відсвяткував.

— Алло? — почулося в слухавці.

Туре Бйорген і радий був би відповісти, але тонка ней­лонова мотузка з блискучими кульками, дуже подібними до ялинкових прикрас, перекрила потік повітря, необхідного для роботи голосових зв’язок.

Розділ 19. П’ятниця. 18 грудня. Контейнер

Четверо сиділи в авто, котре мча­ло крізь пітьму й заметіль дорогою, обрамленою високими заметами.

— Естгор туди, лівіше, — мовив Юн. Він сидів на задньо­му сидінні, обіймаючи перелякану Теа.

Халворсен звернув на путівець. Харрі споглядав розкидані то тут, то там садиби, які світилися то на узгір’ях, мов маяки, то у гаях.

Коли Харрі сказав, що квартира Роберта вже ненадійний прихисток, Юн сам запропонував Естгор. І наполіг, щоб Теа поїхала з ним.

Халворсен звернув між білою житловою будівлею та червоною стодолою.

— Ми зателефонуємо сусідові, попросимо його приїхати трактором й розчистити сніг, — мовив Юн, коли вони, потопаючи у свіжих заметах, просувалися до будинку.

— У жодному разі, — кинув Харрі. — Ніхто не має знати, що ви тут. Навіть у поліції.

Юн підійшов до стіни будівлі біля ґанку, відрахувавши п’ять дощок убік, встромив руку у сніг, а потім під дощану облямівку.

— Ось він. — У руці він тримав ключ.

Скидалось, що у помешканні ще холодніше, ніж на вулиці, фарбовані дерев’яні стіни вкрилися кригою, й голоси від­бивалися гучною луною. Вони потупцювали, струшуючи із взуття сніг, пройшли у велику кухню з великим дерев’яним обіднім столом, буфетом, лавкою й пічкою у кутку.

— Я затоплю, — мовив Юн, видихнувши хмарину морозної пари. — Під лавкою є дрова, але треба б принести ще із сараю.

— Можу принести, — визвався Халворсен.

— Прокладіть стежку. На ґанку є дві лопати.

— Я з вами, — тихо пробурмотіла Теа.

Снігопад раптово ущух, розвиднілося. Харрі палив цигарку біля вікна, спостерігаючи, як Халворсен та Теа у білім місячнім сяйві прочищають стежину. У пічці тріщало вогнище, Юн навпочіпки сидів і дивився у полум’я.

— Як ваша дівчина поставилась до історії з Рагнхільд Гільструп? — спитав Харрі.

— Вона пробачила мені. Адже це було до неї.

Харрі пильно роздивлявся цигарку.

— Досі не маєте здогадів щодо того, чому Рагнхільд Гільструп прийшла до вашої оселі?

Юн похитав головою.

— Не знаю, чи ви зауважили, — мовив Харрі, — але нижня шухляда у вашому письмовому столі була зламана. Що в ній?

Юн знизав плечима.

— Особисті речі. Здебільшого, листи.

— Любовні? Приміром, від Рагнхільд?

Юн зашарівся.

— Я... я не пригадую. Здебільшого я їх усі повикидав, хоча, може, й зберіг один чи два. Але шухляду було замкнено.

— Щоб на них не натрапила Теа, лишившись сама у квартирі?

Юн повільно кивнув.

Харрі вийшов на ґанок, востаннє затягнувся цигаркою, кинув недопалок у сніг і добув з кишені мобільник. Гуннар Хаген відповів після третього гудка.

— Я перевіз Юна Карлсена в іншу оселю, — мовив Харрі.

— Точніше.

— Нема потреби.

— Даруйте?

— Це місце безпечніше за попереднє. Халворсен чергуватиме тут уночі.

— Де, Холе?

— Тутечки.

Слухаючи мовчання у слухавці, Харрі здогадувався, що буде далі. Нарешті Хаген знов озвався, заговорив тихо, але чітко:

— Холе, ваш начальник щойно поставив вам конкретне питання. Не відповідати — нехтувати наказ. Чи я зрозуміло висловився?

Харрі часто спадало на думку, що було б ліпше, аби він був влаштований інакше, аби мав трохи більше інстинкту виживання у суспільстві, котрий властивий більшості людей. Але у нього його немає, та й ніколи не було.

— Чому вам конче треба це знати, Хагене?

У Хагена голос затремтів від люті.

— Я скажу, Холе, коли вам буде дозволено ставити питання. Зрозуміли?

Харрі чекав. Чимало. А почувши, як Хаген глибоко зітхнув, мовив:

— Садиба Скансен.

— Що?

— Прямо на схід, не доїжджаючи Стрьомма, поліцей­сько­го полігона у Льоренскуге.

— Отакої, — зрештою мовив Хаген.

Харрі відключився, набрав наступний номер, споглядаючи осяяну місяцем Теа, котра дивилася у бік нужника. Вона зупинилася й вже не розчищала сніг, завмерши, ніби її заціпило, у дивній позі.

— Скарре слухає.

— Це Харрі. Які новини?

— Ніяких.

— Жодних підказок?

— Нічого істотного.

— Але люди телефонують?

— Ще б пак! Адже ж почули, що пообіцяли винагороду. Як на мене, погана думка. Лише зайвої праці нам додала.

— Що розповідають?

— А що вони можуть розповідати? Дають опис схожих облич, які зустрічали. Найкумедніше, що в оперативну дільницю зателефонував дивак і повідомив, що Станкич лежить у нього, прикутий до ліжка, й розпитував, чи цього стане для винагороди.

Харрі дочекався, поки Скарре нарегочеться.

— А як вони дізнались, що він збрехав?

— Не знадобилося перевіряти. Він поклав слухавку. Мабуть, спантеличився. Казав, що бачив Станкича раніше. З пістолетом у ресторані. А ви що поробляєте?

— Ми... Даруй, як ти сказав?

— Я гадав...

— Ні. Щодо того, що він бачив Станкича з пістолетом.

— Ги-ги. Ох і уява у людей, отакезна-а-а, га?

— Ану з’єднай мене із черговим з оперативної дільниці, з яким ти розмовляв.

— Але ж...

— Ну ж бо, Скарре.

Скарре перемкнув зв’язок. Харрі перебалакав зі старшим і вже після кількох фраз попросив почекати на лінії.

— Халворсене! — Голос Харрі покотився двором.

— Слухаю. — Халворсен вийшов у місячне сяйво перед сараєм.

— Як звали офіціанта, який бачив у туалеті чоловіка з пі­столетом, замащеним милом?

— Як я можу пам’ятати таке?

— Мені начхати, ану згадай.

У нічній тиші, між стінами будинку та сараю, котилася луна.

— Туре наче. Щось таке.

— Саме так! Він і по телефону назвався Туре. А тепер-но, хлопче, згадай прізвище.

— Е-е, Бйорг? Не так. Бйоранг? Ні...

— Ну ж бо, Лев Яшин!

— Бйорген. Саме так, Бйорген.

— Кидай лопату, стрибай у машину, дозволяю мчати як навіжений.

На них уже чекала патрульна машина, коли двадцять хвилин по тому вони проминули Весткантторг, звернувши на Шивес-гате, до будинку Туре Бйоргена, адресу якого черговий дізнався у метрдотеля «Бісквіта».

Зрівнявшись із патрульною машиною, Халворсен пригальмував і опустив віконце.

— Третій поверх, — мовила жінка-поліцейський, що сиділа за кермом, показуючи на сіре вікно на сірому фасаді.

Харрі перехилився через Халворсена, щоб поглянути на вікно.

— Ми з Халворсеном зійдемо у квартиру. Один з вас лишиться тут, на зв’язку із оперативною дільницею, інший піде з нами, спостерігатиме за чорним входом. Чи ви маєте у багажнику гвинтівку? Я позичу.

— Маємо, — відповіла жінка-поліцейський.

Її колега нахилився до вікна.

— Ви Харрі Холе, чи не так?

— Так.

— В оперативній дільниці казали, що ви не маєте дозволу на зброю.

— Не мав.

— А-а.

Харрі посміхнувся.

— Проспав перші осінні стрільби. Але можу вас втішити: під час других я був третім з цілого корпусу. Зрозуміло?

Патрульні перезирнулися.

— Гаразд, — пробурмотів поліцейський.

Харрі розчинив дверцята, захололі ґумові прокладки хрус­нули.

— Отож, перевірмо, що то був за дзвінок.

Вдруге за останні два дні Харрі тримав у руках МР-5, коли дзвонив по домофону до такого собі Сеєрстедта, пояснюючи потім переляканій жінці, що вони поліцейські. Тож, піді­йшовши до вікна, вона має змогу у цьому переконатися, а вже потому відчинити двері. Саме так вона й вчинила. Жінка-поліцейський пішла у двір, стала там, у той час як Халворсен разом з Харрі зійшли угору сходами.